Стабільна різноманітність імен і мудрованість коментарів — вгадувані риси нової виставки «Пояснення іншому», котра відкрилася в «Ательє Карась». Сама експозиція — продовження, частина тривалого, розрахованого на рік проекту «Діалог з цитатою». Ідея Євгена Карася та його помічників проста — зібрати в рамцях одного виставкового циклу кільканадцять українських митців, котрі репрезентували б у кожній новій фазі проекту по одній своїй роботі. Явна суперечність цього задуму в тому, що занадто вже різні особистості, як за манерою, так і за володінням ремеслом зібрано навкруги цього дивнуватого конвеєра картин. Очевидна ж перевага «Діалогу», в свою чергу полягає в тому, що серед всеперемагаючої експансії актуального, відео-медіа-комп’ютеризованого мистецтва в киян не занадто багато можливостей насолодитися саме хорошим, зі смиренною майстерністю зробленим малярством. З цього погляду «суміші» у Карася слугують чудовою віддушиною для шанувальників традиційних художніх технологій.
Насправді, практично кожен учасник експозиції добре знайомий завсідникам «Ательє», бо практично всіх їх галерея вже виставляла в індивідуальному форматі. Новизна полотен, що складають «Пояснення іншому», начебто сумнівів не викликала — практично жодне з них, принаймні, не показувалося на інших вернісажах. Питання, як і раніше, ще з початку проекту, полягало ось у чому: на якому ідейному, концептуальному чи художньому базисі зібрано таких різних персон? Поки що залишається відчуття, що основа ця — суто колористична. Так, якщо попередня виставка циклу, «Світ, як текст, де вже все сказано» залишала відчуття, що твори добиралися за насиченістю блакитним, то нині панували переважно темні тони. У цьому сенсі справжнім сюрпризом виявився «чорний» Тіберій Сильваші — майстер яскравих, контрастних абстракцій раптово змінив настрій, поринувши в дещо похмуру, рівну мізантропію «Близько півночі». У цьому контексті невелика робота Матвія Вайсберга, інспірована божевіллям барочного генія Караваджо, виглядала більш закономірно. Залишився вірним собі Бадрі Губіанурі, виставивши так само загадкове, і таке, що світиться зсередини особливим настроєм, неназване полотно. Створити контраст загальній серйозності намагалися Олександр Друганов (тричі по шість «Ведмедиків на півдні» з серії «Старіння — мати навчання») і Владислав Шерешевський (зображення червоним на зеленому тлі дитячого велосипеда носило таке ж завзяте ім’я «Україна»). Однак, порозумітися з іншим — людиною, митцем, навколишнім буттям, — лише через сміх неможливо...
Отже, ще одна виставка, ще декілька відмінних і кільканадцять хороших картин. Назви наступних частин «Діалогу» — пафосні й багатозобов’язуючі: «Сучасність мистецтва», «Проникнення в потаємне», «Повернення автора». Інтрига в проекті, як і в будь-якій оповіді, чимала. Чи вдасться організаторам створити якусь нову ситуацію в мистецькому світі Києва, наситити її незнаними сюжетами, або хоч би пояснити її — а, значить, зрушити в новому, непередбачуваному напрямку, — буде ясно лише наприкінці року. Поки що в цьому діалозі питання переважають над відповідями.