17 липня
«Ікарус» був такий старий, що у голову начебто стукали тисячі молоточків. Через якийсь час я остаточно покинула спроби бодай задрімати, бо вже знала, що безсонна ніч гарантована. Це мене не тiшило: попереду ж незнайома і довга дорога. Відтоді, як з Луцька закрили начебто неперспективний рейс на Кам’янець- Подільський, де навчається моя дочка, пасажири переживають справжні муки, аби добратися у ці краї. Один iз варіантів: доїхати з «базарниками» до Хмельницького, а там як Бог дасть...
В автобусі тільки ми з дочкою та ще декілька чоловік були чужими. Решта усі «свої» і навіть рідніші за рідних: роки поїздок за товаром на відомий Хмельницький ринок зблизили більше, ніж поклик крові. Жіночки навперебій передали останні вказівки своїм чоловікам, аби ті їх назавтра зустрічали з товаром, і по-діловому почали влаштовуватися на ніч. Вийняли маленькі подушечки, ковдри... На весь «жіночий» автобус було декілька чоловіків, що сідали на свої місця з літровими пляшками пива...
У Хмельницькому були вже о другій годині ночі. Величезний базар, яскраво освітлений, жив на повні груди. Захоплені загальним ентузіазмом, ми з дочкою, оскільки до ранку було далеко, теж кинулися в торгові ряди. Завалені примітивним ширвжитком прилавки швидко остудили запал. А наші недавні попутниці витягували все нові й нові сумки й напихали їх крамом. Тендітні жіночки за іграшку совали ці сумки, що, розіпхані товаром, були важчими і більшими за декого з них.
— Ох, і як мені вас, дівчата, шкода, усіх вас шкода... — все зітхав водій, розпихаючи ці сумки по багажниках.
І він був чи не єдиним чоловіком, котрий взагалі пожалів цих жінок...