Коли Кароль Войтила з’явився в ролі Папи у Ватикані, там почали вивчати з поваги до нього польську мову. Хтось переплутав слова й поцікавився, як ся має «пйосек» (замість «папєж»). І Папа відповів — «гав-гав».
Папа сказав: «Молоде серце покликане літати високо». Отож восьмирічний Іванко стрімголов бігає коридором із вигуками: «Коли я нарешті навчуся літати?» Падає, набиває гулю й плаче: «Невже ж я не навчуся літати?»...
Моя 12-річна донька стрімголов біжить вулицею Стрийською, де проїжджав екскорт і чекає допоки натовп на узбіччі розсмокчеться, щоби Папа її побачив. Прибігає додому мокра, посиніла від холоду і безмежно щаслива: «він подивився у мій бік і благословив». Тепер маю вдома свого Ушинського. Тільки но пробую вдатися до авторитарних методів виховання, вона нагадує: «Папа Римський , святий чоловік, побував у Львові , а ти…»
Якось під час трансляції подій я кілька годин просиділа біля телевізора (такого зі мною майже не буває — дивлюся телепрограми дуже вибірково), а вона притулилася до плеча і заплакала: «Яке щастя, що Папа приїхав і ми разом. Ти ж ніколи часу не маєш, зажди кажеш — «дай мені спокій , я пишу в номер». І в мене від тих слів застряв солоний клубок у горлі.
Під час літургії за Візантійським обрядом я провела на іподромі сім годин, а приїжджі прочани — ще більше. Стоячи, місили болото, бо від дощів грунт геть розкис. Солдати однієї з військових частин зрізали дерн у лісі й вкривали ним поверхню іподрому. Падали з ніг від утоми, спали по кілька годин, бо — треба. Ніхто не нарікав. Не всі потрапили на іподром, що вмістив того дня мільйон 250 тисяч прочан (якщо не більше), а решта стояла на узбіччі дороги, аби хоч на мить побачити Папу. Коли папомобіль проїхав, одна жінка зітхнула й мовила із жалем:
— Ми все життя чекали його, а він проїхав за п’ять секунд і все.
А інша відповідає їй:
— Це — не все, це тільки початок.
У Стрийському парку бабуся пасе кіз біля огорожі й виглядає Папу. Коли з’явилися машини, встромила голову крізь решітку. Три кози зробили те ж саме…
Два місяці тому сусід, військовослужбовець-прапорщик, зробив авантюрну оборудку за мій рахунок,— довелося звертатися до правоохоронних органів із клопотанням про захист честі і гідності. Хлопець перестав вітатитися. Знімок Папи, який обіймав мусульманина, що стріляв у нього, зворушив мене до глибини душі. Я першою привіталася до 22-літнього прапорщика, запросила до себе в гості. Він ішов із грізним виглядом на «розборки», а я, сама не розумію чому, наливаю два келихи червоного вина, бажаю добра і щастя йому, його родині. Гість отетерів, заусміхався, а з моєї душі де й подівся тягар…
«Сьогодні існує сильна спонука замінити справжнього Бога фальшивими богами й хибними ідеалами. Ідоли — це матеріальні блага. Якщо за ними шукаємо та їх використовуємо, як засоби й знаряддя для добра, то вони нам допомагають. Однак вони ніколи не повинні займати першого місця у людському серці, тим паче молодому, яке покликане літати високо, у напрямі до кращих та гідніших ідеалів.
Ім’я Бога — це Батько, Любов, Вірність, Милосердя…». Хіба ці слова не спроможні розділити наше життя на «до» і «після»? Хіба вони не є початком нової ери нових людей, у яких слово не розходиться з ділом?
Дощ падає, слово проростає — люди ростуть…
