Замахнулися дійсно добре, з відтяжкою, зібравши непоганий арсенал імен. Належать ці імена одному періодові часу настільки чітко й недвозначно, що так і тягне назвати цю статтю на кшталт «1990-ті завдають удару у відповідь». Далебі, та для чого тут влаштовувати бійцівський клуб, хіба хтось затівав бійку? У тім-то й річ, що ніхто. Конквістадорів 1990-х ніхто й не думав бити чи кривдити; просто їх роздратувала вся попередня культура, — самим фактом свого існування. Це роздратування виливалося у найхимерніші форми, об’єднані, за відсутністю кращого, на загальних підвалинах постмодернізму. Стати героєм тут було не можна, але мати гучну репутацію (неважливо, яку) — запросто. Логічно, що остання прем’єра в Молодому театрі цікава саме рідкісною одноманітністю головних персоналій — авторами виступили ті, хто граючи підкоряв свої вершини в попереднє десятиріччя.
Звичайно, відразу ж виникає спокуса зварганити що-небудь благосне про сценічний маніфест нового покоління, але театр, як ніяке інше мистецтво, відторгає будь-який поділ за віковими резерваціями. Скоріше, потрібно говорити про ідеологічну близькість. Автор п’єси «Стальова воля» Максим Курочкін, режисер Дмитро Богомазов, художник Василь Цаголов і композитор Олександр Кохановський у тій або іншій мірі виплекані добою мовних ігор і вирівнювання низького та високого на холоднуватій площині авторської іронії. Вже часи інші, вже й про нову щирість заговорили, але колишня «масть» у мистецтві як і раніше сильна й тримає командні висоти. Сьогоднішня доля Курочкіна — найкраще підтвердження цього. Почавши в Києві майже десять років назад найдотепнішим одноактовим скетчем про вагітного чоловіка, Максим нині — улюбленець театральної Москви, модний драматург. Його «Кухню» привозила до Києва антреприза Володимира Меньшикова; ажіотаж навколо того спектаклю пам’ятає багато хто. Нинішня постановка «Стальової волі» для Максима щось на зразок дебюту на Батьківщині.
Для театру, навіть схильного до експериментів, ця п’єса — безперечний виклик. Колорит козацько-шляхетського протистояння XVII столiття, відтворений на борту гігантського космічного корабля «Стальова воля», здатний, м’яко кажучи, спантеличити будь-якого постановника. П’єса, складна за задумом, також і написана складно: блискучі діалоги накладаються на тьмяність фабули і часом надмірну хитромудрість сценічних положень. Труднощі в сценічному прочитанні «Стальової волі», судячи за багатьма епізодами спектаклю, у Дмитра Богомазова і його музичного візаві Олександра Кохановського, виникали неодноразово. Єдність культурного мовлення не рятує, на жаль, від складностей чисто професійних. Однак це вже інша розмова, починати яку не хочеться. В основному — через наявність свого роду «четвертої сили», яка беззастережно стала першою — художника Василя Цаголова.
Для нього, як і для Курочкіна, це був дебют у Києві — з тією лише різницею, що Цаголов, відомий за гучними галерейними проектами, вперше в своїй практиці займався сценографією. Без перебільшення, вже нинi можна сказати, що оформлення «Стальової волі» стало для Василя як митця є новим народженням. Він не просто вибудував сценічний простір, адекватний задумам режисера, але й створив у ньому свій спектакль, виконавши роботу і драматургічну, і постановочну. Здавалося б, нічого складного — три чорні вигородки в яскраво-зелену осцилографічну клітку, бочки між ними з вирізаними «ілюмінаторами», за якими застигли підсвічені мертвотним світлом фігурки немовлят, і серед всього цього — жупани, вишиванки та шаблі неспокійних персонажів. Однак статичний опис неадекватний і недостатній. Адже сценографія Цаголова живе й розвивається в процесі представлення за законами цілісного організму, котрий проходить становлення (сам митець визначив реальність «Стальової волі» як якусь систему, уражену комп’ютерним вірусом). Для слів тут знаходяться переконливі й страшні відповідники, для подій — ємнісні, значущі втілення. Злітають до стелі, під час монолога Феськи (Наталя Кленіна) про своїх занапащених дітей, iз бочок ляльки-немовлята — і багатьох в залі проймає дрож. Світло міниться на ультрафіолетове кислотне свічення — і виникає найсильніше відчуття присутності саме на космічному кораблі, в екстремальній ситуації. Сценографія в комбінації з освітленням грає часом і за самих акторів, немов виштовхуючи iз себе напіввіртуальні, напівгалюциногенні фігури — на зразок футуристичної Богоматері чи спокусливого альтер его «Стальової волі», зіграних Ірмою Вітовською. У такі моменти ловиш себе на тому, що просто не слухаєш реплік виконавців, будучи повністю поглинений спостереженням за цими матеріалізованими фантомами. Дійсно, важко звільнитися від відчуття, що акторам нічого й не треба робити — досить лише існувати в цьому дивному, машинно-гуманоїдному інтер’єрі, що чимось нагадує технотронну матрицю, пропущену крізь м’ясорубку класичного абсурду. Найбільш переконливо це існування, крім Вітовської, вдається Станіславу Бокланові (Бадальський). Мабуть, цим двом виконавцям удалося наблизитися до того, що зробив митець, — з’єднати міф техніки з міфом історії, примирити космічну вигадку із земними фантазіями. Однак Цаголов пішов далі, зумівши додати фантасмагорії ще й людського виміру, внести в неї ту частку пристрастей і страждань, без якої нанівець вичерпуються і найокриленіші задуми.
Повторюся, «Стальову волю» складно розглядати як маніфестацію передбачуваного театрального покоління Ікс. Однак все ж у цій роботі є один нерозмінний парадокс. Він у тому, що істинно новаторське, цілком спрямоване в майбутнє прочитання п’єси запропонував художник-актуаліст — Василь Цаголов, котрий до цього не стикався з театром і виходив, загалом, лише зі свого досвіду живописця, творця інсталяцій і упорядника перформенсів. Можна списати це на унікальність одиничного обдарування. Але, здається, наш театр, після всіх анігіляцій і наднових спалахів нині виявився в ідейному та артистичному вакуумі. Цілком можливо, потрібен інопланетний десант, пришестя тих, хто знає, як долати чорні діри, не стаючи при цьому білими карликами.
Цаголов — знає. Злітний майданчик на новій території в нього готовий. Залишилося лише взяти вірний напрямок.
