Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Візит Папи: шанс позбутися догм

27 червня, 2001 - 00:00


«Скільки свідчень святості було на цій вашій землі від дня її Хрещення!», – зазначив Папа Римський Іван Павло II у своїй проповіді під час літургії за візантійським обрядом. Між тим багато кривавих політичних, соціальних, економічних конфліктів в Україні густо замішані саме на релігійних конфліктах. В чому полягає історизм візиту римського Понтифіка? Про це розмірковують отець Юрій Мицик, УПЦ(КП), професор Києво–Могилянської академії, і Володимир Дергачов, професор, доктор географічних наук з Одеси.

о. Юрій МИЦИК:

Знайти якісь історичні паралелі в такому явищі, як візит Римського Папи, важко, але можна. Так, Святий Апостол Климент, Римський Папа, Климент I одночасно і православний, і католицький святий, коли прибув до Криму в 94 р. н.е., то застав там християн, які були похрещені ще Святим Апостолом Андрієм Пєрвозванним. Климента до Херсонеса вислав римський імператор Траян; там його замучили язичники і святі мощі Апостола було перенесено після прийняття християнства на Київській Русі до столиці держави.

Характерний приклад, — коли у нас в Україні були здійснені спроби здобути автокефалію (друга солідна спроба відбулася у XII ст.), то митрополит Київський Климент Смолятич, при обранні «висвячувався» головою Святого Климента. Ця подія відбулася за правління Ізяслава Мстиславича, який за прикладом Ярослава Мудрого хотів «висвятити» митрополита саме в Києві. Чернігівський єпископ Онуфрій сказав, що ми можемо його (Климента Смолятича — Ю.М. ) «поставити» головою Святого Климента, яка у нас знаходиться, так як греки «ставлять» рукою Святого Іоанна Предтечі. І що символічно, 28 червня 1147 року «поставили» митрополита Київського Всія Русі головою Святого Климента, Папи Римського. Так як Константинополь не дав згоди на «висвячення», то духовенство Київської Русі в цьому випадку йшло своїм шляхом. Ця подія відбулася вже після Великого розколу 1054 року.

Які ще паралелі? 1620 року відбувся візит Єрусалимського патріарха Феофана, який з двома іншими митрополитами «висвятив» Іова Борецького і ряд українських та білоруських єпископів (всього їх було семеро), бо ж виникла загроза існуванню самій православній церкві в Україні, що була позбавлена через унію своєї верхівки. І структурно вона продовжувала жити.

Ще один важливий момент, — це візит Святого Апостола Андрія Пєрвозванного 64 р. н.е., брата Апостола Петра, про який нагадав у своїй проповіді в Києві Іван Павло II. Він був першим апостолом Христа. Нагадую, що в середині першого століття учні Христа пішли по різних частинах світу. Андрій Пєрвозванний був на Причорномор'ї, в Грузії, піднявся Борисфеном (Дніпром) з Криму до Києва.

Оскільки римські папи сприяли розвитку християнства в Україні (навіть посмертно), я вважаю, що візит Івана Павла II, який активно посприяв розпаду тоталітарної комуністичної влади в Польщі, допоможе і нам, українцям, навести лад у своєму домі. Навіть те, що чиновники старої когорти по-іншому подивляться на проблеми церкви в Україні — це вже буде добре. Тому візит Папи, без сумніву, не пройде безслідно і є позитивною подією в житті не тільки римо-католицької та греко-католицької громади в Україні. В 1979 році Іван Павло II був у Польщі. А вже рік по тому на політичному обрії цієї країни з'являється «Солідарність».

Візит Папи стане своєрідним каталізатором. Вже підписано протокол про об'єднання православної церкви Київського Патріархату з УАПЦ. Ця подія, безумовно, прискорить процес об'єднання української православної церкви в єдину помісну автокефальну православну церкву. Є шанс, що здійсниться «золота мрія» ще одного святого, Київського митрополита Петра Могили. Уявіть собі, наскільки легше б стало православній церкві, краще було б і простим віруючим, і не тільки віруючим в Україні.

Володимир ДЕРГАЧОВ:

— В інформаційному просторі України довгий час існував міф про швидке пришестя у «багату» демократичну Європу. Сп'яніла свободою країна не побажала побачити зяючу безодню між східнослов'янською і західноєвропейською традицією. Перед вибором шляху слов'яни беруться «за справу», тоді як західноєвропейці передусім вважають, що треба «почати думати».

Людина, яка думає, вагається, була смертельно небезпечною для радянської влади. В зграї все має підкорятися ватажку. Навпаки, загрозою західній демократії є бездумна людина, пронизана радіацією атеїзму. Як писав один iз класиків європейської філософії, «бездумність — зловісний гість» західного світу. І ніколи цивілізована Європа не пустить на свій поріг країну з бездумною «золотою елітою», яка є смертельною небезпекою для західних цінностей.

Щоб Україні стати гідною членства в «Спільноєвропейському домі», необхідні не тільки відповідні макроекономічні показники. В основі пріоритету особистості та індивідуалізму проста істина. Щоб бути європейцем, треба навчитися думати.

Європа вже тисячоліття не може подолати розкол в християнській душі. А подвижництво видатної особистості — Римського Папи Івана Павла II, який iде назустріч міжконфесійному діалогу, викликає неоднозначну оцінку віруючих. Кожна з численних зустрічей з Понтифіком — це хвилююча можливість зазирнути в глибини своєї душі та побачити тіні застиглих догм, що виринають звідти.

Європа, до якої ми прагнемо, і стала Європою завдяки християнській традиції. На євразійських рубежах цивілізацій людство вперше отримало відповідь на вічну проблему політичного і соціального вибору. Ця відповідь червоною ниткою проходить через християнську Біблію, в якій пророки віддали пріоритет не східним і західним моделям розвитку, а духовності, чистоті етичного життя народу. Цей шлях проходить не в реальному географічному просторі. Цей шлях проходить через совість. Необхідний, як закликали великі пророки, кидок на південь і схід до колисок світової цивілізації, джерел духовного життя. Кидок душі, а не плоті в кирзових солдатських чоботях або найбільш «праведних і демократичних» бомб і ракет.

Газета: 
Рубрика: