Від великого Податкового кодексу депутати перейшли до малого, сподіваючись ухвалити його до розгляду бюджету на наступний рік. Озираючись назад, можна з упевненістю сказати, що немає такого депутата або партії, немає такого міністра або держчиновника вищого рівня, який не говорив би про необхідність змінити й передусім зменшити податки. Всі говорили й обіцяли. Але досі ні Президент, ні Верховна Рада, жоден з прем’єрів нічого не змогли зробити.
На перший погляд, важко зрозуміти, хто заважає перетворенням. Але, по суті, нічого загадкового в тому, що відбувається, немає. Грибкове розбухання податкового законодавства — всього лише природний наслідок помилок і прорахунків у політиці державного будівництва, що гальмують демократичні перетворення в Україні.
Річ у тім, що податкова система відображає політичну систему держави, точніше, є її матеріально-фінансовим кодом і визначає межі втручання влади в бізнес, права та економічну свободу громадян. У зв’язку з тим, що в Україні ніхто не встановив і не закріпив законодавчо ці межі на мінімально достатньому рівні, державний апарат отримав безконтрольну владу над людиною та її працею. Це призвело до того, що, захищаючи прибутки бюджету й безрозсудну організацію економічного та політичного механізмів, влада в особі всього державного апарату управління позбавляє людину реальних прав впливати на неї. І, звичайно, не може зменшити межі цього впливу.
Чинна податкова система концептуально відповідає тезі більшості передвиборних програм: «джерела прибутків — під контроль держави і народу», де в ролі народу фігурує армія всіляких інспекторів. По суті, ця теза є втіленням широкомасштабної, абсолютно утопічної програми, дуже дорогої, дуже зручної для виконавчої влади й некорисної для розвитку держави й суспільства. Тому що для її реалізації потрібні мільйони контролерів і армія аналітиків, які працюють над тим, щоб прогнозувати геніальність нашого народу в тому, де і як можна заробити. Хоча набагато ефективніше, дешевше й етичніше контролювати не джерела прибутків, а рівень життя громадян і правове середовище, що створює реальні можливості заробити прожитковий мінімум.
Комерційна наглядова орієнтація у формуванні функцій державних інститутів породжена їхньою безвідповідальністю за рівень життя людей. Демократія потребує концептуально іншого підходу. Його можна сформулювати такою тезою: «джерела прибутків держави — під контроль суспільства, а рівень життя громадян — під контроль держави». Реалізуючи його на практиці, доведеться різко обмежувати джерела прибутків державного бюджету й відкривати громадськості доступ до закритої нині інформації про рух консолідованих коштів.
Податкова система, відображаючи ідеологію влади, реалізує її у сфері економічних відносин. Сьогодні ця ідеологія є такою, що назвати її етичною та демократичною дуже складно. Головним каменем спотикання в ній є навіть не самі податки і їхні розміри, а їхня взаємопов’язана структура. Вона формує принципи функціонування всієї податкової системи як єдиного механізму маніпулювання людиною. В ній відсутній основний принцип, що гарантує життєздатність і продуктивність економічних відносин, а саме принцип чіткої фіксації джерел оподаткування виключно з отриманого прибутку.
Однією з головних вад системи є те, що вона не має у своїй структурі механізму захисту від інфляції. Достаток на споживчому ринку має неприродний, спотворений характер. Наприклад, дитячий сирок, яка кожна дитина могла б з’їдати раз на день, коштує стільки, що середня сім’я дозволяє собі такі витрати раз на тиждень. Простіше кажучи, основна маса товарів щоденного споживання не має платоспроможного покупця як у сфері тіньового, так і у сфері легального товарообігу. І цей ілюзорний достаток забезпечено не випереджальним зростанням виробництва, а порожніми гаманцями громадян.
У разі збільшення прибутків населення незадоволений попит, зумовлений нині бідністю й необгрунтованістю високих державних цін на функції життєзабезпечення (енергоресурси передусім), призведе до неконтрольованого зростання цін на споживчому ринку. Причому насамперед на основні товари харчової й легкої промисловості. А оскільки тіньова економіка мобільніша й адаптованіша до споживача, то не виключено, що процеси тінізації отримають додаткові стимули до зростання.
У цій ситуації всі дії, спрямовані на збільшення прибутків громадян, за відсутності механізму захисту споживчого ринку від інфляції завдадуть більше шкоди, ніж принесуть користі. Є ризик, не відродивши виробництво, не нагодувавши людей, знищити грошову одиницю держави.
Ця проблема сформована псевдоідеологами, які ринковий принцип вільного ціноутворення зробили жупелом, що гальмує впровадження технологій впливу на процеси, що відбуваються на споживчому ринку. Насправді ж немає ніякої необхідності встановлювати ціни у розпорядчий спосіб. Досить створювати умови, за яких свобода не перетворюватиметься на вседозволеність, що межує з розбоєм. Існує дуже багато технологій такого впливу. В Україні використовують одну — ту, що знищує внутрішній споживчий ринок і легальний фінансовий обіг.
Порядок стягування податків і їхня структура сформували своєрідний лабіринт руху коштів, у якому проглядаються негативні взаємозв’язки. Наприклад, зростання надходжень від валового ПДВ на один відсоток призводить до двовідсоткового падіння реальних прибутків громадян і майже тривідсоткового зростання динаміки тінізації фінансового обігу.
У цій ситуації, враховуючи структуру бюджету, в якому надходження від прибутку всього промислового й бізнес-потенціалу держави становлять всього 4%, просто знижувати відсотки податків або безсистемно зменшувати їхню кількість не можна. Тому що й пересічні громадяни, й суб’єкти господарської діяльності навчилися ці податки не сплачувати взагалі. Сподіватися на свідомість голодуючого населення — значить будувати замок на піску, руйнування якого є неминучим і катастрофічним. Щоб цього не сталося, радикально змінити слід передусім структуру самих податків, а вже потім і всієї податкової системи.
Головним податком, який потребує трансформації, є податок на додану вартість. З його структури слід виводити собівартість у повному обсязі, роблячи його гнучким, пороговим, прогресивним і взаємопов’язаним iз податком на прибуток. У малому Податковому кодексі планується впливати на ПДВ, міняючи структуру собівартості. Те, що це малоефективно, можна буде пересвідчитися вже через кілька місяців. Не лише тому, що багато підприємств звільнено від сплати ПДВ. А ще й тому, що не в усіх є можливість цю структуру змінити у пропонований спосіб. При цьому такі перетворення взагалі ніяк не позначаться на значній частині потенційних платників податків. Простіше кажучи, це нововведення не буде їх стимулювати сплачувати податки й залишить без зміни механізм, що дозволяє їх не сплачувати взагалі. Але сам факт такої постановки питання є показовим і підтверджує, що собівартість як була, так і залишається базисом, впливаючи на який можна регулювати процеси в сфері економічних відносин, не вдаючись до «ручного» управління фінансовими потоками або матеріальними ресурсами.
Другим за значенням і впливом на бюджетні надходження є сукупний податок на фонд заробітної плати. Сьогодні він став основним, що порушує баланс між вартістю трудового та енергетичного ресурсу в собівартості додаткового продукту. Завдяки йому знецінюється трудовий ресурс, штучно підвищується собівартість, а вітчизняні товари стають для громадян України менш доступними, ніж іноземні.
Звичайно, важливо, міняючи податкову систему, водночас розв’язувати проблеми виробничі й соціальні. Малий Податковий кодекс, напевно, допоможе зробити перший крок на цьому шляху. Залишається тільки зі смутком зазначити, що пропозиції громадських експертів у цьому напрямку поки ігноруються. Нагадаю, вони полягали в тому, що починати податкову реформу слід було після розробки еталонної, структурної моделі податкової системи, локалізації завдань щодо її впровадження й розробки програми переходу від чинної моделі до необхідної. Цього не зробили, й усі нововведення проходять наосліп, з великим ризиком.
У будь-якому разі, хоч би там як називали трансформації Податкового кодексу, в цьому процесі політична проблема своєї суті й адреси змінити не може. Або держава піде на скорочення сфери свого впливу, почне йти з бізнесу й зменшувати розміри консолідованого та запозиченого через державні інститути капіталу, що йде у бізнес-обіг. Або всі розмови про радикальні ринкові перетворення й соціальну спрямованість політики залишаться пустими словами.
