Загалом, наступ російського капіталу на економіки країн Східної Європи стає все відвертішим і вражає своїми масштабами. У Польщі та Угорщині, Чехії та Болгарії, Словаччині та навіть Австрії нинi тривають палкі дискусії про доцільність регулювання присутності «нових росіян» на найдохiдніших ринках. Польський сейм лише тому відтягує приватизацію за 4 мільярди доларів концерну ПГНГ, за яким у країні закріплена розвідка, видобуток, транспортування й реалізація нафтогазової сировини, що намір РАТ «Газпром» проковтнути цей ласий шматок виглядає надто очевидними. Про бажання приватизувати свою газотранспорту систему оголосила Чехія, але керівництво країни вже, за деякими даними, прийняло неофіційне рішення дуже обережно ставитися до питання допуску на конкурс «Газпрому». І лише в Україні ділова та політична еліта схоже змушена погоджуватися на присутність «гостей». В усякому разі російські компанії є головними гравцями в майже усіх приватизаційних або інвестиційних епізодах останнього часу.
Яскравою ілюстрацією наступу капіталу зі сходу став український нафтовий ринок: «Лукойл» володіє Одеським НПЗ, ТНК — Лисичанським, група «Альянс» керує Херсонським, а уряд Татарстану має частку в компанії «Укртатнафта», що володіє контрольним пакетом акцій Кременчуцького НПЗ. Минулого тижня про плани встановити контроль над Кременчуцьким заводом оголосила й компанія «Славнефть». Її президент Михайло Гуцерієв заявив, що питання створення СП на базі цього підприємства вже вирішене. Крім того, за його словами, найближчим часом «Славнефть» «побореться» ще за кілька нафтопереробних заводів. Ця компанія належить урядам Росії та Білорусі, і створювалася свого часу лише для задоволення сировинних потреб Мозирського НПЗ. Тепер, коли вона виходить на український ринок, зайвий стає очевидним: наступ на Україну російського капіталу є результатом скоординованих дій російських політичної і бізнесової еліт.
Аби довершити картину присутності росіян на найдохiдніших українських ринках, достатньо згадати, що АвтоВАЗ встановив контроль над Запорізьким алюмінієвим комбінатом, а «Російский алюміній» — над Миколаївським глиноземним заводом. Фінансова група «Альфа», контролює кілька банків та страхових компаній, а також володіє пакетом акцій оператора зв’язку «Голден телеком». «Газпром» через дочірню структуру придбав «Рівнеазот», ну а «Лукойл» володіє найбільшим підприємством хімічної промисловості «Оріана». Росіяни контролюють і найбільшого виробника автомобільних шин СП «Росава» через зареєстрований у Сінгапурі «Амтел». Все це — найбільші українські підприємства, на які наша держава вже має лише формальний вплив.
До речі, новий прем’єр, Анатолій Кінах, ще працюючи в уряді Пустовойтенка відмовився ставити підпис під українсько-російським протоколом про відшкодування боргів Росії пакетами високоліквідних підприємств. Тому навряд чи від нього слід чекати якихось різких рухів назустріч російському капіталу, або навпаки, за власною ініціативою. Але на відміну від попереднього прозахідного (за іміджем) уряду, уряд Кінаха має набагато менше поле для маневру: свобода рук у трикутнику уряд—Президент—парламент у Кінаха обмежена, а репутація держави внаслідок останніх політичних скандалів не сприяє активній інвестиційній грі на західному напрямку. Анатолій Кінах на зустрічі з Михайлом Касьяновим у Мінську на саміті СНД не виключив можливості приватизації українських магістральних газопроводів, «в тому числі за участю Росії». Можливо, це «експортна» заява, а можливо й ні.
Цікаво, що досить спокійно до атаки нових росіян ставиться й бізнесова еліта України. «Прихід російського капіталу, це, можливо й прикро, проте, як ми можемо жити інакше, якщо західний капітал сюди не поспішає», — говорить депутат Віктор Пінчук французькій газеті «Le Monde». «Всі капітали багатих людей в Україні були зароблені на російському газі», — відверто зазначає російській «Независимой газете» Олександр Волков. Навряд чи між найвпливовішими бізнесменами двох країн є якісь джентльментські домовленості, але поки що конфліктів не було. Зрештою, росіяни претендують переважно на ті галузі, які пов’язані зі значним споживанням газу або переробкою нафти. Наприклад, оголошуючи свої інвестиційні плани щодо освоєння українського ринку, компанія «Сібур» не приховувала, що зацікавлена насамперед в організації замкненого циклу від газових родовищ РАТ «Газпром» до найбільших кінцевих споживачів, якими є українські хімічні підприємства.
Відтак, зараз в Україні не спостерігається політичних гравців, які б мали силу та зацікавленість підтримувати баланс в економіці між західними та російськими інвесторами. Не кажучи вже про вітчизняний капітал. І справа, мабуть, не тільки і різних «вагових категоріях» порівняно з Росією і Заходом. Поки тривають дискусії з приводу «української олігархії» російський олігархи за підтримки свого уряду активно працюють на українському ринку. За таких умов, перевага російського капіталу стає все відчутнішою з огляду на історичні традиції та технологічні залежності нашої промисловості.
До речі, «візуальні» засоби впливу теж не байдужi росiянам. Російська група «Альфа» причетна до біографії «Нового Каналу», а «Лукойл» ніжно опікує СТБ. Російський канал ОРТ володіє частиною акцій українського «Інтера». А компанії, які мають доступ до потужних медіа-ресурсiв, можуть не тільки не боятися зміни політичного вітру, а й випливати на його напрямки.
Якщо прийняти гарний апетит російського бізнесу, як даність, то залишається відзначити, що й у цьому є певні можливості для України. Зокрема, забезпечуючи сприятливий клімат для роботи росіян в Україні, вітчизняна влада отримує аргументи в боротьбі за такі ж умови для українських підприємств в Росії. Поки що Москва послідовно витісняє наших виробників зі своїх ринків. Від цього постраждали вже трубні заводи, виробники карамелі та цукру. Голова Державного департаменту продовольства Леонід Сватков повідомив, що в Росії готується спеціальне мито на українське пиво та олію. «Олейна» утримує 17% московського ринку соняшникової олії, але вони хочуть закрити для нас цей ринок», — відзначає Леонід Сватков.
Зрештою, якщо в моді економічні інтеграційні процеси, чому б не зробити їх взаємними? Якщо вже найближчим часом уряд, Президент та Верховна Рада не замисляться над питанням підтримки балансу інвестицій Заходу та Росії, або хоча б реальним захистом інтересів вітчизняного бізнесу на зовнішніх (передусім — російському) і внутрішньому ринках, то залежність Києва від Москви може вийти за межі енергетичної.
ДО РЕЧІ
За офіційними даними, за десять років незалежності Україна отримала всього лише $3,9 млрд. прямих зарубіжних капіталовкладень (наприклад, аналогічний показник для Польщі — $50 млрд.).
Подані у вівторок результати аналізу інвестиційного клімату, проведеного Українським незалежним центром політичних досліджень спільно з Інститутом конкурентного суспільства, показали вже традиційні причини наполегливого небажання західних інвесторів вкладати свої капітали в українську економіку.
Як відмітила координатор проекту Ксенія Ляпіна, «головними «бар’єрами», що відштовхують іноземних інвесторів на нашому ринку, є не макроекономічні проблеми, й навіть не високий рівень податкових ставок, а, передусім, нерозумна й, що найголовніше, непередбачувана регуляторна політика держави». Дійсно, навіть найнадійніший бізнес-проект неспроможний прогнозувати чергову «витівку» держави у вигляді додаткових страхових зборів або, наприклад, нової системи ліцензування, здатної просто зірвати весь план розвитку підприємства. «Крім того, — підкреслила К. Ляпіна, — що вже ніяк не вкладається у свідомість звиклих до чесної конкуренції західних інвесторів, так це можливість введення державою податкових і митних пільг для окремих підприємств у межах однієї галузі». Разом з тим, несміливі спроби держави зробити інвестиційний клімат в Україні наскільки це можливо привабливим для зарубіжного капіталу практично безрезультатні. На думку директора Центру антикризових досліджень Ярослава Жалила, причини цього — в непослідовному розв’язанні макроекономічних проблем, які в Україні виникають, головним чином, за рахунок погіршення мікроекономічних показників. Наприклад, ліквідація дефіциту держбюджету у нас незмінно веде до посилення фіскального тиску, а мінімалізація інфляції традиційно супроводиться труднощами з отриманням банківських фінансових ресурсів. При цьому, як раніше відзначив «Дню» Голова Правління Укрексімбанку Олександр Сорокін, «умови підвищеного ризику неповернення кредиту посилюються, крім усього іншого, слабкістю судової влади, нездатною захистити інтереси інвестора».
