Які економічні причини незадовільної оцінки роботи уряду, абстрагуючись від політичних хитросплетінь? Які практичні висновки можна зробити з досвіду 2000-го року?
Коли читаєш Програму діяльності Кабінету Міністрів України «Реформі заради добробуту», створюється враження, що вона складається з обіцянок. До звіту про її виконання увійшло те, що в економіці поліпшилося в основному незалежно від уряду, і не увійшло те, що не без участі уряду погіршилося.
ЗРОСТАННЯ АБО ТІЛЬКИ ПОЖВАВЛЕННЯ?
Уряд ставить собі в заслугу економічне зростання. Але підвищення об’ємних показників промислового виробництва і ВВП, що іменується зростанням, сталося в зв’язку з обставинами, що склалися в 1999 р. до приходу нового уряду і багато в чому всупереч його і Національного банку України ліберальнiй концепції, закладенiй пізніше в Програму. Цими обставинами стали скорочення імпорту внаслідок девальвації гривні і збільшення монетизації економіки від зростання експорту і підвищення цін на продукцію металургії, викликаного поліпшенням кон’юнктури світових ринків. Виникле пожвавлення на основі заповнення простоюючих потужностей — це ще не зростання, тому що під ним немає фундаменту капіталовкладень, технічного оновлення і збільшення зайнятості. Зростання — це розвиток, а не чисто кількісна прибавка.
Статистика оголосила про зростання номінальних капіталовкладень на 11,2%, а реальних — на 11%. Це означає, що ціни на якісь складові капіталовкладень повинні були знизитися. Але таке зниження ніде не виявляється. Перерахунок же по структурі ВВП показує зниження інвестицій, що вірогідно.
Відмітимо, що державні капітальні вкладення в 2000 р. були незначні: планувалося 1,2 млрд. грн. або близько 2,9% витрат бюджету. Але в ході виконання ці цифри коректувалися у бік зменшення. Капітальні витрати бюджету на будівництво в 2000 р. поменшали на 28%. Зате проїдання основного капіталу через приватизацію набуло значних масштабів. До бюджету зараховано 2,29 млрд. грн. від приватизації об’єктів державної власності або 5,5% первиннi бюджети. Так що заслуг уряду в зростанні капіталовкладень, навіть якщо повірити, що він був, не видно.
НЕМАЄ ФІНАНСОВОЇ ОСНОВИ ЗРОСТАННЯ
Накопичення, якщо і відбувалося, то за рахунок коштів самих підприємств. Однак поки що, за даними за 9 місяців 2000 р., кількість збиткових підприємств в промисловості 60%, а сума збитків в промисловості становила 6 млрд. грн. проти 9,8 млрд. грн. чистого прибутку! Це цифри страшні. Головна турбота будь-якого уряду поки ще повинна бути про те, як врятувати наш виробничий потенціал, як створити умови, щоб підприємства стали на ноги. Тому зараз передчасно оцінювати ситуацію як безперечно післякризову. Країна ще не має фінансової бази для розвитку і руху вперед.
Уряд міг сприяти накопиченню зменшенням податків і вилучень амортизаційних відрахувань. З амортвідрахуваннями розібрався ще минулий склад уряду. Щодо податків, то уряд «реформаторів» їх тиск на підприємства збільшив, скасувавши під лозунгом боротьби проти пільг нульові ставки ПДВ на енергоносії і критичний імпорт, заклавши цим основу зростання витрат і цін і погіршивши фінансове становище підприємств. Збільшилися надходження ПДВ до бюджету, збільшилася і сума невідшкодованого ПДВ (з 3 млрд. грн. в 1999 р. до 4 млрд. грн. в 2000 р.), а також час вилучення оборотних коштів в зв’язку з операціями по ПДВ.
Ані в Програмі, ані в інших урядових документах якоїсь нової концепції податків немає. Декларації про зниження податків і соціальних відрахувань поки що мало реальні. Враховуючи стан бюджетних прибутків, немає підстав розраховувати на хоч трохи відчутне зниження ставок. З’являються нові приводи для їх збільшення. Так, введені відрахування на обов’язкове страхування від втрати працездатності, з’явився законопроект про відрахування на підвищення кваліфікації і т.д. Урядовий же проект податкового кодексу зберігає стару систему з її принциповими вадами: відсутністю стимулів до економії витрат, інвестицій і зростання, пануванням чиновницького свавілля, підштовхуванням економіки в тінь.
НЕ РОЗВИВАЄТЬСЯ ВНУТРІШНІЙ РИНОК
У Посланні Президента України до Верховної Ради справедливо вказано на продовження згубного стиснення внутрішнього ринку. Якщо в 1993 р. внутрішнє споживання засвоювало 74% ВВП, то в 1999 — 47%, а в 2000 р. тільки 40%. Українська економіка дедалі більше залежить від експорту. Що буде, якщо зовнішня кон’юнктура ринків погіршиться? Розвиток повинен йти передусім за рахунок зростання внутрішнього ринку. Але такий шлях для України був закритий. Основні проблеми української економіки — в дефіциті можливостей збуту і грошей в легальному обороті. А вони посилювалися обмежувальною грошовою політикою, відгородженістю банківської системи від реальної економіки, роздутим безконтрольним посередництвом, що відкачує гроші в тіньовий оборот, а також тим, що уряд і Національний банк практично не намагалися спільно розв’язати вузли неплатежів. Відповідальність за те, що економіка України страждала безгрошів’ям, паралічем системи розрахунків і кредитування лягає і на Національний банк, який твердо дотримувався неоліберальних теорій, диктату МВФ і самоусувався від роботи з виробничим сектором, покладаючись на те, що «ринок сам усе відрегулює». Реальне життя показало неправоту монетаристів. Як тільки економіка відчула приток грошей, почалося пожвавлення.
Як наслідок, почала полегшуватися і проблема неплатежів: збільшилася питома вага грошових розрахунків, сповільнилося зростання заборгованості. Хоча ці зрушення поки незначні. Заслугу уряду потрібно визнати в спробі взяти під контроль грошові потоки в енергетиці (не вдаючись у те, наскільки вони були вдалими). Виникає тільки питання, чи не виявиться ця робота зведеною нанівець продажем обленерго. На нашу думку, проблемі неплатежів і відкачування прибутків підприємств посередниками необхідно приділяти спеціальну увагу.
Локомотивом пожвавлення економіки послужило зростання експорту. Але підстав відносити його до заслуг уряду не видно. У Програмі, за якою звітував уряд, є лозунги про підвищення конкурентоспроможності продукції шляхом зменшення витрат на її виробництво і т.п. Але якими методами цього досягнути — ні слова. Насправді все відбувалося навпаки. Про стимулювання і підтримку експорту в Програмі навіть не згадувалося. Уряд в цьому напрямку нічого і не робив. Навпаки, систематичним невідшкодуванням ПДВ і подовженням його термінів експорт дестимулюється. А підвищення цін на електроенергію, газ, транспорт, коксоване вугілля і як результат — витрат на металопродукцію, знижує конкурентоспроможність і металургії, і машинобудування, і хімії. Це зростання витрат було приречене скасуванням нульових ставок ПДВ на енергоносії і принциповим небажанням уряду регулювати ціни на базові продукти. Як попереджають менеджери металургійних підприємств, у зв’язку із зростанням витрат і погіршенням зовнішньої кон’юнктури, вони починають працювати в збиток і можуть втратити збут. Небезпека поновлення спаду реальна.
ЯК СПРОВОКОВАНА ІНФЛЯЦІЯ
Головний несприятливий для уряду показник — значне збільшення інфляції: 28,2% в середньому за рік. Вона визначила зниження реальної заробітної плати — в середньому за рік на 0,9%, — знецінила виплачену заборгованість по зарплаті і пенсіях і підвищення пенсій. Зростання цін викликало і невдоволення значної частини населення. Менеджери багатьох підприємств стурбовані втратою позицій в ціновій конкуренції через подорожчання купованих виробів і матеріалів. Треба розібратися, що ж сталося з цінами.
До кінця 1999 р., коли складалися передумови пожвавлення, об’єктивних передумов прискорення інфляції не було, якщо не рахувати відносно низький збір зернових. Однак з ініціативи уряду Верховна Рада відмінила нульові ставки ПДВ на продаж електроенергії і енергоносіїв, ліків і оздоровчих путівок, продовольчої сировини на переробку. Проти цього протестували окремі депутати, але загалом все це було сприйняте спокійно. Пізніше були скасовані пільгові ставки на предмети критичного імпорту. Уряд пояснював свою ініціативу прагненням відмінити всі пільги по податках, що знаходило розуміння. Але насправді нульові ставки на енергоносії, продовольство, ліки і т.п. — це не пільга, — на ній ніхто не заробляє, — а одна з умов формування базових цін, що полегшує вихід зі спаду. Однак ліберальна догматика виявилася сильніше здорового глузду. І в економіку був вбудований генератор загального зро стання цін.
У кінці 1999 і початку 2000 р. уряд бачив перед собою дві мети: забезпечення доходів бюджету і полегшення тягаря зовнішнього боргу. Була й ще одна мета, декларована в Програмі: зниження рівня бідності і «збільшення багатства нації»(!). А для цього — підвищення реальної заробітної плати і пенсій, створення нових робочих місць і т.д. І треба було розрахуватися з боргами по зарплаті, пенсіях, соціальних виплатах! (Хоч у Програмі про це ані слова). Але де взяти гроші? На цьому питанні і зосередилася увага уряду.
Спочатку підвищення податків і цін збільшило номінальні надходження до бюджету, створивши видимість відносного благополуччя. Певно, уряд нехтував небезпекою прискорення інфляції заради підвищення доходів бюджету. Як відмічено в Посланні Президента України Верховній Раді, кожна четверта гривня бюджетних доходів минулого року мала інфляційну природу. Очевидно, що реальним пріоритетом для уряду тоді було розв’язання фінансових проблем. Тому інфляційний механізм був запущений.
Стали лунати голоси, що прискорення інфляції ніби викликане збільшенням кількості грошей в обороті. З цього випливає вимога пригальмувати зростання грошових мас, тобто повернутися до політики 1995 — 1996 рр. Але це уповільнить пожвавлення, що почалося. А зростання цін не зупинить (хоч і пригальмує ціною збільшення заборгованості), оскільки воно викликане іншими причинами.
Аналіз показує, що ціни в 2000 р. прискорили зростання під впливом таких чинників:
— дорожчання електроенергії і підвищення витрат на енергію, паливо і тепло;
— підвищення цін на вугілля, кокс, метали (під впливом дорожчання енергії і вигідної кон’юнктури);
— пов’язане з цим підвищення і введення додаткових тарифів на транспорті;
— підвищення тарифів і цін на житлово-комунальні послуги (в значній мірі під дією зростання витрат на енергію);
— підвищення цін на хліб у зв’язку із зменшеним врожаєм зернових і відсутністю адекватного регулювання ринку;
— підвищення цін на продукти тваринництва в зв’язку зі скороченням поголів’я і збитковістю виробництва.
Ціни виросли в кінцевому результаті через підвищення податкових витрат, відмову уряду від регулювання базових цін і виконання вимог МВФ про підвищення житлово-комунальних тарифів.
Відомо, що при пожвавленні економіки звичайно починає розвиватися циклічна інфляція, оскільки активізується попит. Розуміючи це, уряд в фазі переходу до підйому повинен з особливою обережністю ставитися до рішень, що провокують зростання цін. Але уряд все ж включив небезпечні чинники. Вони будуть діяти ще тривалий час.
Тим більше, що з новими власниками проданих обленерго вже узгоджено велике підвищення тарифів на електроенергію. Отже, механізм інфляції запущений. До того ж може прорватися накопичене за 2000 р. ревальваційне напруження — наростання різниці між реальним і номінальним валютним курсом. А це ще прискорить інфляцію. Щоправда, об’єктивних передумов до цього немає, оскільки торговий баланс позитивний. Можливо, будуть робитися спроби загальмувати інфляцію грошовим дефіцитом. Але в умовах зовнішньоторгової кон’юнктури, що гіршає, це обернеться поновленням спаду. Тому цього не можна допускати.
ПРАВИЛЬНІ КРОКИ
Було б несправедливо не оцінити і деяких позитивних кроків уряду, які бажано в майбутньому закріпити і розвинути. До них належать:
— податкова система для сільського господарства, що сприятиме пiдйому ;
— субсидування пільгового кредитування сільгоспвиробника;
— політика наведення порядку в грошових потоках на енергетичному ринку.
(До речі, нічого цього в Програмі не було передбачено).
Досить успішно уряд справився із завданням відстрочки зовнішніх боргів. Правильною була установка на підвищення прибутків населення, погашення боргів по зарплаті, пенсіях і соціальній допомозі. Щоправда, робилося це ціною прискорення інфляції. Але не інфляції попиту від зростання прибутків, а інфляції витрат.
ТРЕБА МІНЯТИ СТРАТЕГІЮ
Тепер, незалежно від того, який уряд буде працювати, інфляційну спадщину Україні доведеться розплутувати. І справа тут не в особистостях. Все це побічні наслідки монетаристського курсу, яким кілька років задушували економіку, і з-під якого країна почала вириватися з незалежних від уряду причин. Уряд працював без конкретної програми, керуючись лише ліберальними ідеями, які в наших умовах безсилі.
І не дарма в своєму виступі на позачерговому IX з’їзді УСПП Президент відмітив, що від неоліберально-монетаристської моделі треба перейти до інституційної моделі з сильним державним регулюванням. А для цього потрібен новий підхід до управління, треба нове мислення, потрібні нові люди.
