Ми знаємо також, що єдиним мірилом політичного та військового таланту є досягнутий результат. Політична й військова історія, так як історія соціальна й економічна, не визнає оцінок типу «він хотів, як краще, але йому не вдалося (не встиг, не дозволили і т.ін.)».
На травень припадають дві дати з біографії людини, ім’я якої нерозривно пов’язане з історією України, її державністю та армією. 10 травня 1879 року на Полтавщині народився Симон Васильович Петлюра, згодом — голова Директорії і Головний Отаман (верховний головнокомандувач) армії Української Народної Республіки. А 75 років тому, 25 травня 1926 року С. Петлюра був убитий в Парижі агентом- бойовиком іноземного відділу ОГПУ, що назвав себе Самуїлом Шварцбардом.
Державна й військова діяльність Петлюри, тим паче з урахуванням грандіозних історичних подій, на фоні яких вона розгорталася, а також того, що він не просто очолював певний час українську державу, але справді стояв біля витоків українського національного руху на початку XX століття, самі обставини смерті Головного Отамана, перетворили його на символ, як сказали б нинi — «культову постать» української історії. Якою він і залишається для значної частини нашого суспільства.
І, як в усякої культової постаті, міфологізований образ Петлюри вельми і вельми відрізняється від тієї реальної людини, яка жила й діяла в похмурій і заплутаній дійсності громадянської війни в Росії та національних воєн за незалежність колишніх «околиць», що супроводжували її. Традиційна емігрантська (тепер вважають за краще казати — діаспори) історіографія зазвичай подає Симона Петлюру як єдину людину, що могла б врятувати незалежність України за «великої смути» 1917—1921 рр. Нема потреби казати, що вже добре забута історіографія радянська однозначно оцінювала його як ворога свого народу... Але розбіжності на цьому не закінчуються. «Націонал- радикальне» крило української історичної науки ставиться до Симона Петлюри та його спадщини, мабуть, лише дещо краще, ніж радянські історики, хоч, звичайно, через абсолютно іншi причини. І це далеко не весь спектр думок. А проте, будь-яка панівна, усталена оцінка того, що являв собою Петлюра як державний діяч, навряд чи наразі можлива вже хоча б тому, що не можна оцінити політика (полководця, комерсанта, кого завгодно) поза контекстом його епохи, адже й поміж істориків, політиків, частини суспільства, що цікавиться історією й політикою, цілковито відсутня згода в тому, як оцінювати саму епоху УНР в українській історії… Тому те, про що йтиметься нижче, не може претендувати на яку- небудь повноту. Це всього лише декілька навіть не штрихів до історичного портрета, а тільки роздуми про те, що вже відомо, що вже сказано.
Петлюра, хоч і починав свою кар’єру як журналіст та «партійний працівник», увійшов в історію як державний діяч — політик і воєначальник. Переважала на цьому етапі його діяльності остання, військова складова, бо доля УНР вирішувалася не виборами, не референдумами, і не партійними домовленостями, а на полі бою проти внутрішніх і зовнішніх ворогів. Можна навіть сказати, що доля УНР перебувала в руках українського народу лише тому, що армія є озброєною частиною народу…
Неправда те, що переможців не судять, але до переможених суд історії безжалісний завжди. Під керівництвом свого головного отамана армія УНР програла війну з Радянською Росією. Адже ця перемога більшовиків зовсім не була історично приречена і вже, тим паче, не пояснювалася вузькістю соціальної бази Української Республіки того часу, яка могла дати куди більше, ніж купку з 35 тисяч бійців регулярної армії.
Україна програла цю війну через відсутність того, що в 1930-ті роки (стосовно Німеччини) було влучно названо «організаційною міццю». І відповідальність за це несуть передусім діячі тогочасної Директорії, військовий міністр і головнокомандувач. Політика Директорії виявилася надзвичайно короткозорою. УНР, для якої найважчим завданням було навіть встояти перед Радянською Росією, вплуталася у війну з російськими «червоними» і «білими», а на додаток — з 50-тисячною (!) армією анархістів-махновців, у конфронтацію з Польщею (реальний союз з нею склався лише в останні місяці УНР, коли республіка була вже в агонії) і Румунією, а на деякий час — навіть у протистояння з французькими та грецькими військами на півдні України… Більш короткозору політику важко уявити. «Проклятої пам’яті атаманщина» (цей вираз часто використовували українські історики й політичні діячі 20—30-х років) з її кривавими єврейськими погромами, страшнішими, ніж чорносотенні в царській Росії (серед сил, що протистояли в Україні, тільки махновці не перетворили їх на систему), не тільки призвела до цілковитої деморалізації армії, але й налаштувала європейську громадську думку (від якої значною мірою залежала військова й економічна допомога країні) проти УНР так, що навіть десятиліття потому епоха другої української державності часто-густо асоціюється в іноземного пересічного громадянина саме з єврейськими погромами. Хоча головним її змістом справді була хоч і хаотична, проте запекла боротьба за національну незалежність.
Забутий наразі штрих. Після 16-місячного розгляду паризький суд присяжних, що складався вже аж ніяк не з агентів ГПУ, визнав згаданого Шварцбарда невинним (!), тобто вважав з’ясованим той факт, що петлюрівські отамани (за діяльність яких ніс відповідальність, звичайно, старший начальник) скоїли такі тяжкі злочини, що за них можна вбивати без суду... Не думаю, що такий вирок є безпрецедентним, але те, що таких прикладів мало — незаперечний факт.
Викладена нижче думка може здатися вельми цинічною, проте ризикну. Відтоді, як наприкінці 1980-х років автору цих рядків довелося познайомитися з деякими публікаціями щодо «справи Шварцбарда», у мене з’явилося переконання, що найстрашнішим в цій історії (з огляду на оцінку діяльності Петлюри як державного діяча) були навіть не злочини отаманів, а те, що головнокомандувач абсолютно не контролював свою армію. Не контролював настільки, що погодився навіть створити спеціальну жандармерію для… охорони населення від непокірних військ. Як така армія могла виграти війну проти сильного, численного й жорстокого противника?
Звичайно, було б несправедливо покладати на Петлюру всю відповідальність за військові та політичні поразки української держави в ті роки. Сама лише Українська Галицька Армія, що билася поперемінно в складі армії УНР, білих «збройних сил півдня Росії», більшовицької Червоної Армії, а потім на боці поляків, у боротьбі з якими вона й народжувалася в 1918 році, чого варта? А відтак, усі ці пертурбації сталися менш, ніж за два роки!
Але все ж повторюся. Політик і воєначальник оцінюються за співвідношенням того, що він зобов’язаний був зробити, перебуваючи на своєму посту, і що він зробив фактично. Петлюра не зміг привести до перемоги справу, на чолі якої він виявився волею долі. Своєю організаційною безпорадністю, політичною й військовою короткозорістю він занапастив її, а разом з нею й українську державу тієї епохи. І будь-яка оцінка місця цієї людини в історії, зокрема й оцінка моральна, не може знехтувати цією обставиною.
Що ж до особистої думки автора, то він цілком згодний із Станіславом Томашевським — визначною постаттю в українській історіографії 20—30-х років ХХ століття. Цей дослідник вважав, що Симон Петлюра безумовно забезпечив собі місце в пантеоні української історії. Але водночас Томашевський зауважував, що на «петлюрівському кабінеті» цього пантеону має висіти табличка — «молоді вхід заборонений». Аби не знайшлося охочих наслідувати?
