Багато всього сталося в Югославії останнім часом, і багато що з того є дивним. Після деякого гаяння часу та першої невдалої спроби арештували Мілошевича без кровопролиття, але й не без ризику. Голосування в Чорногорії може провіщати виникнення конфлікту і труднощів у прийнятті рішень про незалежність, але шанси на те, що партії залагодять ці питання за допомогою переговорів, а не воєнних дій, великі. Це великі кроки вперед, і вони свідчать, що, незважаючи на «промивання мізків» та на співучасть багатьох сербів у злочинах режиму Мілошевича, в демократії й гласності є шанс пустити коріння на місці того, що залишилося від Югославії. Сербія та її нова влада має ухвалити ключове рішення про те, чи потрібно видати Мілошевича Гаазі. Існує, здавалося б, майже спільна згода про те, що це потрібно зробити, і для того, щоб президент Коштуніца пішов на поступки, стосовно нього застосовується міжнародний тиск. Однак це рішення може мати наслідки життя й смерті для майбутнього Сербії. Багато які з тих, котрі згодні, що Мілошевич є воєнним злочинцем, нині вважають, що ми повинні прислухатися до голосів із Белграда та їхнього заклику про те, що Мілошевича має судити його власний народ.
Остаточна моральна відповідальність за все, що було зроблено Мілошевичем, лежить на народі Сербії. Він привів його до влади, хоч і не тим шляхом, який точно відповідає демократичним нормам; він підтримував його на шляху до геноциду та поразки за поразкою. Зрештою, він скинув його, і нове демократичне керівництво Югославії арештувало його, не піддаючи своє становище і репутацію ані найменшому ризику. Цей арешт цілком міг би закінчитися кровопролиттям, що могло б дестабілізувати все ще невпевнений демократичний уряд.
Новому керівництву Югославії потрібно дозволити вчинити з Мілошевичем так, як це найсприятливіше вплинуло б на розвиток демократії в Югославії. Його має судити його власний народ, а не міжнародний трибунал. Таким чином, судовий процес набуде більше легітимності й довіри, надто серед тих багатьох сербів, яким усе ще потрібна просвіта, щоб вони усвідомили справжній обсяг злочинів, скоєних Мілошевичем. Важливішим є те, що під час розгляду судової справи Мілошевича сербам, багато які з них підтримували його режим, доведеться поглянути на свою поведінку і мати справу зі своєю совістю. Тільки пройшовши через цей процес, Сербія знову зможе приєднатися до ряду вільних та процвітаючих європейських країн.
Якщо цією судовою справою займатимуться судді, які сидять у далекій столиці і які застосовують не зовсім зрозуміле та якоюсь мірою абстрактне зведення законів, то багато які серби розглядатимуть це не як судовий процес над Мілошевичем, а як правосуддя, що вершиться переможцями над всією сербською нацією. Вони не матимуть рації. Проте політичні судові процеси (а військові судові процеси завжди є політичними) повинні не тільки карати, але й навчати. Сербські судді повинні викласти уроки, винесені з судового процесу над Мілошевичем, сербським громадянам за нормативною системою, котру багато які серби вважають законною.
Міжнародний заклик до того, що Мілошевича треба віддати Гаазі, незважаючи на політичні наслідки, можна зрозуміти. І все ж цей тиск є нерозсудливим і якоюсь мірою нещирим. Зрештою, миротворчі сили в Боснії могли, якби вони вирішили діяти, арештувати Радована Караджича та генерала Ратка Младича, лідерів боснійських сербів, яким було висунуто обвинувачення Гаазьким трибуналом. Вони цього не зробили і, мабуть, не мають наміру робити.
Чому така бездіяльність? Очевидно, в основі цього лежать політичні причини: британський, американський та французький уряди не хочуть ризикувати життям своїх солдатів для того, щоб ці злочинці постали перед правосуддям. Дійсно, Караджич і Младич уникали арешту протягом кількох років відтоді, як було підписано мирну угоду в Дейтоні. Чи не треба однаковою мірою брати до уваги політичний тиск, який чиниться на президента Коштуніцу, і вразливість сербів? Чи дійсно проведення судового процесу, який за всіма ознаками уряд Югославії спроможний виконати сам, вартий дестабілізації демократії Югославії, яка зароджується?
Той факт, що тепер у Белграді працюватиме Комісія у справі примирення та залагодження, свідчить про те, що нинішнє керівництво Югославії розуміє, що йому треба буде залікувати рани, завдані його народові режимом Мілошевича. Нехай міжнародне співтовариство виражає таке ж співчуття та розуміння стосовно сербського народу, як і під час прийняття рішення про те, чи варто ризикувати своїми солдатами, щоб затримати Караджича і Младича.
