Сьогодні протестантських церков торкатися не будемо. Мова піде про те, як єдина впродовж майже 1000 років Християнська церква в середині ХI століття (1054 рік) поділилася на дві частини — Східні церкви й Західну. Іншими словами — про історію Великого церковного розколу, а також про те, до яких розбіжностей церковного життя Католицької та Православних церков це призвело.
ПОЛIТИЧНА «ДОЦIЛЬНIСТЬ», КУЛЬТУРНЕ ПIДГРУНТЯ ТА СУБ’ЄКТИВНИЙ ФАКТОР РОЗКОЛУ
У першому тисячолітті нової ери більшість християн жила єдиної спільнотою. І хоча із часом віра в Ісуса Христа поширилися на землях Західної й Центральної Європи, а також на територіях Середземномор’я, єдність церков була реальністю. Постійно скликалися Вселенські та Помісні Собори, на яких обговорювалися дійсно важливі для всіх питання, а головне — приймалися обов’язкові для всіх рішення (наприклад, текст Символу віри). На соборах завжди — попри транспортні труднощі — були присутні сотні делегатів із найвіддаленіших куточків тогочасної ойкумени. Зв’язки між церквами підтримувалися також листами, візитами духовних людей, мандрівними ченцями, паломниками.
Починаючи з IV століття молода християнська церква мала дуже чітку організацію, керувалася так званою пентархією (від «п’ять») — п’ятьма патріархатами (кафедрами), які знаходилися між собою у постійному зв’язку, хоча й були незалежними. Це Римська, Константинопольська, Олександрійська, Антіохійська та Єрусалимська кафедри. (Існувало навіть переконання, що така схема церковного управління установлена Богом і що ні менше, ні більше окремих церков бути не може. Сьогодні їх — 14.) Наймолодшою серед них була Константинопольська церква — Царгородський патріархат було засновано у IV ст., тоді як інші церкви пов’язували свій початок з апостольськими часами. У зв’язку з тим, однак, що Константинополь став новою столицею Римської імперії (Новим Римом) і що його патріархат завжди спирався на потугу імперії (спочатку Римської, потім Візантійської), Константинопольський патріархат невдовзі зайняв друге місце у системі єдиної християнської церкви. Перше місце протягом всього першого тисячоліття займала Римська кафедра. Її чільне місце проявлялося, серед іншого, у тому, що у випадках будь-якої незгоди інші церкви звичайно зверталися до Риму, як до арбітра.
Вийшло так, що у бурхливому I тисячолітті (розпад Римської імперії, нашестя варварів, хрещення народів Європи, формування національних держав) Рим під впливом багатьох, часто драматичних, обставин почав віддалятися від Візантії. Однією з причин було те, що Візантія, зайнята своїми проблемами, не могла надавати своїй далекій західній провінції — Риму — необхідної військової допомоги. Траплялося так, що Римський Папа залишався у Римі єдиною потугою й мусив захищати Вічне місто від нашестя варварів або пактувати з ними. І сталося неминуче — на початку IХ століття Римська церква вийшла із складу Візантії і визнала франкських королів (а не візантійських імператорів) спадкоємцями римських кесарів. Першим «варварським» Римським імператором став 800 року Карл Великий, якого коронував папа Лев III. Таким чином Римська церква пов’язала свою політичну долю із Західною Європою, зі щойно охрещеними нею народами та молодими державами. При цьому римські папи зберегли, певною мірою, свій авторитет у старому християнському світі, залишилися його частиною. Однак Рим (Захід) і Константинополь (Схід) почали все більше віддалятися один від одного, різнитися між собою.
На переломі першого й другого тисячоліть важливим чинником відмінностей між церквами були географія та стан комунікацій у світі. Східні православні церкви та Західна католицька церква століттями накопичували відмінності просто через те, що знаходилися у віддалених між собою регіонах, по- різному розвивалися політично й економічно, а транспорт та інформаційні зв’язки тоді ще не могли компенсувати ефект великих відстаней. Почали формуватися різні культури церковного життя — літургія, церковна ієрархія, чернече життя, церковне мистецтво тощо.
Не останню роль у тому, що церкви все далі розходилися в різні сторони, відігравали етнографічні та культурні фактори. Східні церкви об’єднували, головним чином, греків та слов’ян, а Західна — «молоді варварські» народи — германців, галлів, саксів, які перемішалися з малою часткою нащадків громадян Римської імперії. Якщо для Сходу мовою спілкування протягом багатьох століть залишалася грецька (наріччя «койне»), то вчені й духовні люди (колись це були синоніми) Західної Європи широко користувалися латиною. Кількість теологів, які знали добре як грецьку, так і латину, в середині I тисячоліття вельми зменшилася — відбулося сумне «розділення мов». Християни не завжди могли розуміти одне одного, читати теологічні твори, документи, листи на мові іншої церкви, грамотно вести переговори один з одним. Чимало різниць у теологічних формулюваннях виникло «завдяки» перекладачам (тлумачам). Християнський Схід і Захід все менше знали про справи, проблеми один одного, не цікавилися життям іншої сторони, перестали вважати себе складовими одної християнської спільноти. Інакшість іншої сторони тепер сприймалася як гріх.
(Варто відзначити, що географічний та етнічний фактори призводять до розбіжностей у релігійній культурі також у межах однієї конфесії, скажімо православної. Всі ми маємо нагоду дивитися по ТБ святкові православні богослужіння у єрусалимських храмах, де сьогодні серед віруючих багато православних арабів. І зовнішні форми літургії Єрусалимського патріархату — спів, молитовні мелодії, поведінка віруючих у храмі — відрізняються від слов’янських набагато більше, на мою думку, ніж католицьке богослужіння.)
Перейдемо зрештою до трагічної сцени остаточного церковного розколу, коли католиків і православних надовго розділила прірва ненависті. Головними дійовими особами тут були Константинопольський Патріарх Михаїл Керулларій, Римський Папа Лев IХ та його легати (посли) на чолі з кардиналом Гумбертом, які прибули до Константинополя.
Патріарх Михаїл був енергійною й дуже честолюбною особою і, ставши Патріархом, вирішив досягти того, чого не змогли зробити його попередники. А саме — повної незалежності своєї церкви від історично домінуючої Римської кафедри. Для цього він хотів добитися від Риму визнання Константинопольського Патріарха «Вселенським Патріархом» («Східним Папою»), а не одним із чотирьох східних патріархів. На ці претензії тодішній Римський Папа Лев IХ відповів повною й не дуже шанобливою відмовою. Тоді в Константинополі уклали документ «Викриття латинян», де перелічили всі «гріхи» латинян, всі їхні відхилення від «істинної» віри. (Про ці відхилення поговоримо далі.) Відносини між двома кафедрами небезпечно загострилися.
Безпосередньо перед фатальним поділом церков виникла ще одна проблема, пов’язана з італійськими колоніями Візантії. Візантійські греки мали в Італії свої церкви й правили там літургію за візантійським обрядом, який тоді вже значно відрізнявся від латинського. У ХI столітті ці візантійські володіння частково перейшли до Риму і там було впроваджено західну літургію. Обурившись, Патріарх Михаїл наніс зустрічний удар — позакривав усі латинські церкви й монастирі у Константинополі.
Попри згадані конфлікти, відносини між Римом і Новим Римом (Константинополем) на поверхні залишалися нормальними. Про що свідчить, наприклад, те, що імператор Костянтин IХ Мономах саме тоді запропонував Римському Папі союз аби разом вигнати із Італії норманів. Для відповідних переговорів, а також щоб поставити на місце «зухвалого» Патріарха Михаїла, на початку 1054 року до Царгороду прибули згадані вище легати Папи.
У Царгороді посли вели ділові переговори з імператором Костянтином, але їхні відносини з Патріархом Михаїлом зразу склалися вороже. Особливо після того, як на богословському диспуті у Студитському монастирі, у присутності імператора та численної знаті, латиняни отримали повну й переконливу перемогу — спростували всі висунуті проти Західної церкви звинувачення. Дійшло до того, що патріарх навіть відмовився зустрічатися з легатами. Що, звичайно, налаштувало легатів на войовничий лад.
Під час літургії у Святій Софії, переповненій православним народом, папські легати пройшли до вівтаря храму й звернулися до віруючих із жорсткою критикою їхнього патріарха. А потім урочисто й суворо положили на вівтар буллу екскомунікації, в якій піддали анафемі Патріарха Михаїла та його прибічників — за схильність, нібито, до єресей (яких у буллі було наведено 10). Потім легати вийшли з Великої Церкви, обтрясаючи прах зі своїх ніг і повторюючи: «Бачить Бог і судить». Через день посли покинули Константинополь. Патріарх негайно скликав Помісний собор своєї церкви, який засудив папських легатів і, у свою чергу, піддав їх анафемі. Папська булла була прилюдно спалена.
Досить таки персональне, так принаймі здається, зіткнення кардинала Гумберта з Константинопольським патріархом Михаїлом стало — як не важко у це повірити — Великою Схизмою, кінцем майже тисячолітньої єдності християнської спільноти, початком тисячолітньої ворожнечі. Листи та документи того часу, написані патріархом Михаїлом Керулларієм, свідчать, що він добре розумів зміст того, що трапилося. Переважна ж частина віруючих з обох сторін вважала подію неприємним інцидентом, одним із багатьох подібних, який буде швидко забуто. Історія судила інакше — з того часу в усіх Східних церквах перестали поминати пап під час богослужіння. Те саме вчинила Західна церква. Стосунки між церквами майже повністю припинилися.
«БОРОДАТІ» ВІДМІННОСТІ І ПЕРЕДУМОВИ ДІАЛОГУ
Тепер звернемося до тих розбіжностей, у яких Східна й Західна церкви звинувачували одна одну і якими вони — й до сьогодні — виправдовують трагічний розкол. Таких відмінностей сьогодні значно більше, ніж їх було в ХI столітті — тисячолітня історія поділеного християнського життя у різних географічних, етнічних та культурних умовах не могла не привести до численних змін майже у всіх сферах релігійної практики.
Найбільш серйозними є розбіжності догматичні. 1024 року східні й західні церкви розділяло тільки одне догматичне положення — вчення про походження Святого Духу. У Нікео-Константинопольськім Символі віри («Вірую»), який сповідують обидві церкви, твердиться, що Дух Святий походить від Бога Отця. Починаючи VI століття, однак, Західна церква вводить до Символу віри слова «і Сина» (латиною це одне слово — «Filioque»). Іншими словами, Західна церква вірує у те, що Св. Дух походить від Отця і Сина. Filioque було остаточно введено до Символу віри на початку того самого ХI століття. Богослови вважають, що католики зробили це заради ще більшого звеличення Ісуса Христа. Православні не тільки не приймають додаток «і Сина», а ще й звинувачують католиків у тому, що вони порушили непорушне — Символ віри, спільно вироблений на двох перших Вселенських соборах у IV ст.
У ХIХ столітті число догматичних розбіжностей зросло — Римська церква прийняла кілька нових догматів. По-перше, догмат про непогрішимість Папи у справах віри. (Мається на увазі, що коли Папа говорить з своєї кафедри, ним керує Дух Святий.) По-друге, католицькі богослови підвищили, так би мовити, статус Діви Марії — згідно з новим догматом Богородиця є вільною від первородного гріха бо була зачата своєю мамою Анною непорочно. Підкреслимо, що хоча згадані католицькі догмати православними всіляко засуджуються, вони не були офіційно визнані як єресь.
Більшість розбіжностей стосуються, однак, зовнішніх форм церковного життя, обрядів. На першому місті тут стоїть причастя. Православні приймають причастя у двох видах — хліба й вина, тоді як католики причащають мирян тільки хлібом. Ще одна відмінність — православні випікають євхаристичний хліб із квасного, а католики — з прісного тіста.
Є ще багато менших відмінностей. Так, православні в звичайну суботу не постяться, а католики — постяться. У православних целібат обов’язковий тільки для чернецтва та єпископів, а у католиків — для всіх рівнів духовенства. Історик протоієрей Петро Смірнов пише (1916 рік): «Знаходячись 800 років поза Вселенською (тобто Православною) церквою західна церква допустила багато нових відхилень від православ’я». Серед інших відхилень він згадує вчення про індульгенції, вчення про чистилище (православні в нього не вірують), неправильне (інше за обрядом) таїнство миропомазання, дозвіл їсти сир і яйця у пісні дні, введення сану кардинала, носіння єпископами перснів та ін. Можна згадати ще проблему бороди — з давніх часів велася запекла полеміка стосовно того, носити духовним особам бороди, як це прийнято у православ’ї, чи голитися, як це роблять католицькі духовні. Із цього приводу Антіохійський патріарх Петро, сучасник Михаїла Керулларія, сказав істинно великі слова: «Залишим бороди цирульникам!»
Згадані вище відмінності між католиками і протестантами існували й обговорювалися в єдиній християнській спільноті протягом не одного століття, однак мало хто думав, що «подібні відхилення» можуть призвести до поділу церков, як це сталося 1054 року. Більшість віруючих про них взагалі нічого не знали. Навіть у наші дні важко знайти віруючих, також серед освічених людей, які могли б більш-менш логічно сформулювати, чим одні християни відрізняються від інших. Якщо не зважати, звичайно, на різні «фасони» сакрального одягу чи на відміни в упорядженні храмів.
В історії християнського поділу є, втім, також обнадійливі речі. Той, наприклад, факт, що обидві церкви взаємно визнають апостольську спадкоємність одна одної, мають ті самі сім таїнств і — найголовніше — вважають їх «взаємно чесними», тобто благодатними. У 1970-х роках ХХ століття Російська православна церква визнала цей факт офіційно. Більше того, 1965 року в Єрусалимі зустрінулися два предстоятеля — Римський Папа Павло VI і Константинопольский Патріарх Атеногор і зняли взаємні анафеми 1054 року. Вселенське православ’я не захотіло, однак, надати цій історичній події належного значення.
Бо у кожній церкві століттями формувався — завдяки старанням духовенства — образ «ворога», «єретика», «не такого», «неправильного». Прості люди, ніколи й нічого не знаючи про догматичні розходження, про Filioque чи про непогрішимість Папи, з дитинства привчалися зневажати, боятися, цуратися «папістів». Духовенство завжди грало на притаманній багатьом із нас ксенофобії, культивувало інстинктивну ворожнечу до несхожого й незвичного як до ворожого. Світ залишається поділеним і сьогодні. Хоча діалог, започаткуваний 1965 року, незважаючи на численні перешкоди, триває.
Так, нещодавно Католицька церква висловила у Декларації «Dominus Jesus» («Господь Ісус») свою повагу до Православних церков і наголосила на особливій близькості між Католицькою та Православними церквами. Церквами, які зберегли апостольське Передання й Святі Таїни. Було підкреслено, що це — «Церкви — сестри».
Закінчимо словами польського історика Зджіслава Кіяса: «Послання Боже є універсальним і доходить до людей, незалежно від їхньої культурної приналежності, місця народження, мови чи раси».
