Після публікації у «Дні» про Степана Ковальчука із забутого Богом і людьми села Мончинці, що на Хмельниччині, повідомили найповажніші в світі інформагенції. Ще довго потім до нього у Мончинці їхали репортери з Лондона, Вашингтона, Токіо, Варшави... «Останнім був кореспондент із Копенгагена», — пригадує Степан Ковальчук. Через 57 років залишив він горище материної хати, вийшов на подвір’я, аби оголосити селу, що ніколи він не залишав свої Мончинці, а тут-таки, на горищі, всі довгі літа жив та був. То було у вересні 1999-го. Як же йому велося всі ці дні після найтривалішої «відсидки»?
Сенсація двадцятого століття – в отій самій одежині, в якій його увічнили дорогі телекамери і фотоапарати. Хіба що ще обдертішими стали зшиті колись руками його сестри Меланки піджак і штани. Він узяв у вбогій хаті стільця, виніс на подвір’я для сільського голови Бориса Петрука. Виявилося, що невдовзі після того, як став сенсацією, «одержав наказ, щоб без представника місцевої влади не приймав нікого». А Степан Ковальчук – законослухняний громадянин. З паспортом, вперше одержаним у жовтні 1999-го. «Часи непевні. Треба берегти Ковальчука. Якби не цей його вчинок, то ніхто й не знав би про наші Мончинці», – мотивує свій «наказ» Борис Петрук.
Говорить гучно, аби й Ковальчук почув. Бо той, на жаль, і недочуває, і недобачає – далася взнаки «відсидка». «Сусіди приходять, то я змушений спитати: хто такий?» – підтримує розмову самотній господар хати. Мовляв, село від нього не відцуралося: «Сусідка Олена Михайлюк заглядає, запитує, чи я ще живий». А то ховали сусіда Олександра Бабака: «Царство йому небесне і земля пухом. Тоді й мене взяли в машину, повезли на цвинтар і назад привезли, на поминальний обід запросили».
Тоді ж, коли ховали односельця Олександра Бабака, Ковальчук уперше побачив могилу своєї сестри Меланки, яка, може, й життя своє особисте не влаштувала з тієї причини, щоб зберегти родинну таємницю про брата. Аж фактом своєї смерті тоді, у вересні 1999–го, нещасна змусила його повернутися у село. Степан довго стояв біля скромної могили, пристрасно молився за спасіння душі усопшої. Уявляв, як зустрінеться: «Вже недалеко». Схоже на те, що й поспішає туди, до Меланки, хоча воліє, щоб це сталося тоді, коли йому призначено: «Є у хаті газова плита, та я сам не запалюю, щоб біди не зробити».
Отак відповів на питання про те, як живе. Газова плита і лампочка Ілліча під низькою стелею зрідка сяє: «Дорого». Пенсію ж одержує: «Не заслужив, але дали. Скільки? То більше, то менше поштарка приносить... За весь час, що на волі, купив хліба на 10 гривень і 17 копійок. Облік веду, аякже. В єпархії у Хмельницькому моя рука». Це він нагадує, що в оті 57 літ на горищі не сидів склавши руки – замість сестри Меланки, яка неписьменною була, звіти про фінансові справи парафії складав. І знову дивується, що в єпархії не вивели на чисту воду і його Меланку, і його самого...
Погоджується, що витрати мізерні: «Батюшка з похорону щоразу передає хліб для Меланчиного брата». На жаль, Мончинці, де якихось дві сотні дворів, старіють і вимирають. Отож місцевий батюшка чи не щотижня має сумну нагоду, аби передати хліб Мелачиному братові. Ні, щоб із хрестин... а до хліба Ковальчукові, який думає про вічне, нічого не треба: «Я ж проступник (саме так він і мовить: «проступник». – Авт. ). Маю спокутувати свій гріх тяжкий ще тут, на цьому світі». І вже майже неможливо второпати, перед ким його провина, за яку сам же себе й скарав, усамітнившись, обмеживши свій життєвий простір горищем, з якого довгі–предовгі літа дивився на білий світ крізь маленьке віконечко. Темними ночами в отому віконечку блимала свічка, а сусіди гадали, що бідолашна Меланка з дідьком водиться. То перед ким же? Перед окупантами, від яких сховався, аби не відправили на каторжну працю до Німеччини? Перед визволителями, які у сорок четвертому брали на фронт усіх, які «відсиділися у тилу ворога»? Перед селом Мончинці? Перед собою, що не подбав про своє продовження?..
Вже не так тяжко карається і мучиться. Найтяжчий свій крок зробив на десятий день по смерті нещасної Меланки. Мончинці допомогли Степанові звикнути до «нового» життя: «Спасибі, що дрова на подвір’я завезли. Сам порубав і на зиму склав».
Дивиться на свій город, що не облоговав минулого літа. Сподівається, що не облогуватиме й цього літа: «На своїх городах справляться, то й про мій згадають». Заглядає далеко за обрій. Одначе й про тлінне не забувається: «Що тепер головне? Пророцтва, я і тепер, як тільки трохи в очах розвидниться, беру зошита й пишу». Відтак показує свій акуратно зшитий рукопис «Пророцтва преподобного Саратовського Серафима дивотворця». Заявляє: «Це вже я на волі писав». Бере свої рукописи з «неволі»: «Бачите, тоді так, як у книжці — літера в літеру, рядок у рядок. Не те, що тепер написане». Таки є різниця. Переконує, що літа на горищі були плідніші, ніж оці дні у хаті.
Переповідає про різні дива, що начебто були з людьми, які вірували. Нараз і не вважає, що й із ним сталось якесь диво. Бо ж мало що змінилося в існуванні Ковальчука Степана Тихоновича, народженого 24 серпня 1923 року. Хіба ж могло щось змінитися, коли життя минуло на горищі? Пішов молодим, здоровим, повернувся старим і кволим. Спілкування зі світом закінчилося з від’їздом останнього кореспондента — із Копенгагена. Хоча й спілкуванням те тяжко назвати — іноземець розпитував через перекладача, а Ковальчук відповідав.
Якісь дивні вони, ці іноземці. Що їх цікавило у Степановій біографії? Найперше, за його словами, — як він утримувався від прелюбодіянь? Щиро відказував, що те його не турбувало. Очі не бачили — серце не болить? А може, якраз тому, що перебивався з хліба на воду, вдалося йому уникнути спокуси? Або й геть забув на схилі літ про те, що було, та загуло на темному горищі. 57 років — наче довга-предовга ніч, де єдиний зв’язок зі світом — матуся та сестра, а потім, коли не стало й матусі, — лише сестра.
Ще іноземців чомусь цікавило, як в умовах горища Степан справляв нужду і забезпечував особисту гігієну. «Звісно, до вітру бігати не доводилося. Меланка допомагала», — терпляче відповідав Степан. Що ж до гігієни тіла, то як тоді, так і тепер. Лазні у Мончинцях немає. А воду до хат відрами з криниці носять. Село терпляче чекає, коли потеплішає — тоді у ставку собі купель влаштують. Опинившися на «волі», Ковальчук іноді повертається подумки туди, на горище, куди його загнав переляк. Уже не знає достеменно, чи шкодує, що склалося так, а не інак. Наче з-за кущів, виглядав, як люди йдуть полем, що життям називається. Сидів і не ворушився, наче миша під віником, знемагав, коли до Меланки приходила сільська модниця, щоб зшити сукню чи блузку. Дослухався до розмови, складав свої уявлення про життя, що за горищем. Поза тим, що відбувається, й тепер: «Радіо в хаті немає, телевізора теж немає. А навіщо те мені?». Бо ж і недочуває, і недобачає.
«Жертва війни», — говорить про Степана сільський голова Борис Петрук. Відтак — про героїв війни: «На всю територію місцевого самоврядування лише три учасники бойових дій залишилося. А було ж їх, було...» Згадує, що ще більше, ніж і було, не повернулося з війни: впали смертю хоробрих. І залишилися й на тих землях, звідки до Степана репортери приїздили. У кожного — своя доля і свій шлях...
