Десять років тому, 3 травня 1991 року, африканські видавці й журналісти зібралися на конференцію ООН/ЮНЕСКО у Намібії і ухвалили маніфест, що проголошує незалежну, плюралістичну й вільну пресу невід’ємною і необхідною складовою демократичного та економічного розвитку. Цей маніфест, відомий як Віндхукська декларація, закликав міжнародне співтовариство оголосити цензуру незаконною і такою, що порушує фундаментальні права людини, а держави — забезпечити конституційні гарантії свободи преси. Через кілька місяців декларацію було прийнято на Генеральній конференції ЮНЕСКО, а незабаром і на Генеральній асамблеї ООН, де 3 травня було офіційно названо Всесвітнім днем свободи преси.
Вчора Президент Леонід Кучма поздоровив працівників засобів масової інформації України з Всесвітнім днем свободи преси. Як повідомляє прес-служба глави держави, у своєму поздоровленні Л. Кучма підкреслив, що «для України, де відбувається становлення цінностей демократичного суспільства, свобода преси має особливе значення». Президент зазначив, що Україна ще має позбутися істотних недоліків у цій сфері, створити надійні гарантії від рецидивів тоталітарного минулого, посилити роль преси в процесах демократизації суспільства, соціально-економічного розвитку держави, забезпеченні прав і свобод людини і громадянина, набути досвіду цивілізованих взаємин між владою і засобами масової інформації. Шлях до успіху в реалізації цих задач, на думку Президента України, пролягає через подальше поглиблення перетворень у всіх сферах суспільного життя, приведення національного законодавства у відповідність з нормами і стандартами Ради Європи.
Тим часом Комітет із захисту журналістів (CРJ, Нью- Йорк), слiдом за «Репортерами без кордонiв», включив Леоніда Кучму до списку «ворогів преси». Ця міжнародна організація щорічно саме у Всесвітній день свободи преси публікує цей список. У нього Президент України потрапив вдруге — зараз вже під сьомим номером (два роки тому він був шостим), як відзначив CРJ, за кампанію залякування журналістів, що проводиться в Україні, і «насадження цензури проти опозиційних газет». Нинішній список очолюють релігійно-політичний лідер Ірану Аятолла Алі Хомейні, голова КНР Цзян Цземінь, президент Ліберії Чарльз Тейлор. На п’ятому місці опинився президент Росії Володимир Путін — за дії, спрямовані на встановлення централізованого контролю за ЗМІ, затиск критики і знищення незалежної преси.
Про причини такої жорсткої реакції міжнародних інституцій на становище зі свободою преси в Україні сказано чимало (сам Президент прокоментував, що це «на совiстi тих, хто це (список. — IФ ) друкує, i хто за цим стоїть»). Але попри всі відомі натяжки деякi претензії — справедливі. Втiм, зараз в Україні державна влада вживає певних заходів для зміни ситуації. Про те, що для цього, передусім, необхідно зробити — напевно, повинна висловитися і громадськість, і самі журналісти, для чого, власне, і існує традиція подібних акцій, як День свободи преси. А ще — ці думки повинні бути почутими, як владою так i суспiльством.
Загальноприйнята в світі практика має на увазі під незалежністю преси передусім її незалежність від влади. І в цьому розумінні Україна, дійсно, досягла певних успіхів. Не тільки в розумінні відмови від офіційної цензури — але і в зв’язку з явним послабленням тиску держави на ЗМІ. Очевидно, що подібні зміни в країні сталися не без впливу останніх подій в зв’язку із зникненням Георгія Гонгадзе і «касетним скандалом», в тому числі — і тиску міжнародних організацій. Великі медіа, що належать фінансово- промисловим групам, стали явно більш самостійними у своїй редакційній політиці, менше озираючись на Банківську. Звичайно ж, навіть така відносна «олігархічна» свобода преси збільшує шанси громадян на демонополізацію інформації. З іншого боку — для розвинених демократичних країн зараз характерна стурбованість цензурою ринку, яка часом виявляється не менш згубною для інтересів суспільства, ніж прямолінійна цензура влади. Цензура ринку — це не тільки цензура ідеологічної і політичної більшості, не тільки цензура смаком більшості (рейтингом), але і цензура фінансовими і політичними інтересами великого, часто — транснаціонального — капіталу, який є не тільки власником більшої частини ЗМІ, але і найбільш значним рекламодавцем. Зрозуміло, в Україні, в умовах абсолютно нерозвиненого медіа-ринку, головна проблема поки дещо в іншому: залежність не від грошей рекламодавців, а від політичних інвестицій в пресу, без яких вона просто не в змозі вижити. Проте, проблема домінування в інформаційному полі країни інтересів та ідеології виключно політико-бізнесового мейнстріма і нерепрезентованості в загальнонаціональних тиражних ЗМІ політичної меншості (опозиції), відсутність істинного плюралізму ЗМІ — для нас так само актуальна.
У цьому розумінні, безумовно, величезною може бути роль саме держави, у випадку, якщо вона на ділі, а не в деклараціях, буде зацікавлена в розвитку вільної преси. Ця роль полягає в підтримці та безумовному виконанні, у разі їх прийняття ВР, — не тільки певних законодавчих ініціатив відносно, скажімо, практики послаблення судових позовів до ЗМІ, послаблення податкового тягаря або, наприклад, демонополізації засобів доставки тощо.
Не менш важливо виробити абсолютно чіткі та прозорі механізми державної підтримки тих ЗМІ, які не належать великим медіа-структурам і тому не мають можливості без неї вижити. Подiбна практика iснує в багатьох європейських країнах. І мова повинна, на наш погляд, йти не тільки про, наприклад, культурологічні, дитячі видання, допомогу яким вже декларує наша держава. Це повинні бути і політичні видання, партійні — незалежно від їх «позиційної» та ідеологічної орієнтації. Тільки такі механізми допомоги пресі «другої хвилі», в тому числі — і некомерційній, і інтернет-виданням — і здатні забезпечити в країні дійсно вільне право громадян на отримання інформації з різних джерел, забезпечити публічну репрезентованість в пресі всієї палітри ідей та думок, існуючих в суспільстві — і таким чином створити умови для їх конкуренції і, значить, зміцнення демократичних основ держави.
Зараз, за повідомленнями інформагенцій, в країні формується робоча група для створення Громадського ТБ, активно шукаються для цього кошти. Якщо подібна ініціатива ляже на реальність — а не декларативність — політичної волі, яку спроможуться виявити Президент, парламент і майбутній уряд — то, безумовно, це стане серйозним кроком на шляху до дійсно вільної преси і в Україні. Так само необхідне законодавче закріплення демократичних основ держпідтримки преси, щоб ця пiдтримка не залежала від волі відомств і чиновників, а була відкритою і контрольованою суспільством. І, нарешті, безумовно, необхідний вихід на абсолютно інший рівень якості професіоналізму і відповідальності за те, «як наше слово відгукнеться», самих журналістів. Про це, а також про інші проблеми вітчизняної «вільної невільної» преси, читайте також на сторінках "Телебачення", "Суспільство" цього номеру «Дня».
