Людям, які у нас люблять ходити з пов’язками зі словом «правда», час переносити свої слова з паперу і тканини на віковічні кам’яні скрижалі. Бо вже ясно, що чекати доведеться дуже довго. Уже ніхто й ніколи не дізнається такої правди, яка не викликала б великого сумніву. Прийшла так звана «сенсація», Америка попіклувалась про Мельниченка. Сенсацією це назвати дуже важко, бо досі у розмовах про касетний скандал версія участі чужих спецслужб згадувалася стримано виключно з дипломатичності. Тепер не говорити про їхню участь стає практично неможливо. І не одної якоїсь. Бо якщо у нас активно діяла американська, то як мінімум російська не могла стояти спокійно осторонь. Хто був головніший, хто кого, коли, як і в чому обдурив, а в чому був сам обдурений — широкій публіці навряд чи вдасться дізнатися. Можна тільки почати захоплюючий процес висування і розгляду версій, пошуку доказів. Остаточна правда назавжди залишиться покрита туманом.
Одне, щоправда, вже ясно. Стає практично на 100% безглуздим і далі займатися якоюсь акустичною експертизою тих записів на предмет — що у них справжнє, а що фальсифіковане. Бо якщо до цього доклали руку специ з американської розвідки, то там дуже добре знають, за якими параметрами експерти можуть судити про фальсифікацію. А тому, якщо вони виготовляли фальшивку, — ті параметри в порядку. Шукати — марна праця. Особливо, коли йдеться про цифровий запис, де вже одна так звана дискретизація дає додаткове маскування тих ефектів, які могли б виявити підробку. А ще ж можуть використовуватись засоби ущільнення, які можуть поховати всі ті ефекти повністю.
Не дуже скромна і не дуже дівчина з простим слов’янським іменем «Опозиція» і не довго любила «під тим дубом стояти», бо «козаченько» виявився якимось не зовсім тим, що хотілось. Але відірватися було вже важко. Доки дипломатичність не дозволяла надто багато говорити про участь чужих спецслужб — незручно було багато говорити і про більш правдоподібні версії зачіпки скандалу. А вони просто лізуть в очі. Оскільки зникнення журналіста було потрібним і вигідним для організації скандалу і всіх подальших подій, і оскільки нікому не спаде на думку вважати, що спецслужби не здатні когось викрасти чи вбити, то хіба ж не ясно, що організатори скандалу могли самі зробити все, що треба, з тим журналістом?
Невідомо, правда, і навряд чи стане відомо, що саме було треба. Тут є варіанти. Якщо журналіст був їхньою людиною, то є немало шансів, що він тільки зник і зараз живе десь із трохи зміненою зовнішністю. У цьому варіанті все просто і логічно. У ньому найпростіше пояснюється й увага до дружини журналіста.
Є досить простий і логічний другий варіант, коли журналіст не був «своїм». Тоді йому через посередників допомогли зробити його інтернет-газету, створили йому додаткове коло знайомств, серед яких були точно їхні люди. Допомагали йому діставати інформацію, зводили з потрібними людьми, робили йому розкрутку. Зустріли його в той день на вулиці і сказали — тут близенько, пару хвилин їхати, є цікава річ, поїхали. Друзі ж, спокійно сів у їхню машину і поїхав. Потім запорпали так, щоб неминуче знайшли. А коли «знайшли» — потурбувалися, щоб про це дізналися саме ті, кому треба. Адже інтригує той факт, що щодня знаходять не один труп, не оглядала ж опозиція їх усі і щодня. Просто фізично не могла! А про потрібний раптом одразу ж дізналася!
Варіанти, варіанти… Будь- який із них міг ускладнюватися втручанням інших спецслужб, «третіх сил», випадковостями.
Оскільки перша «дівчинонька» помітно розгубила свій ентузіазм, цей самий ентузіазм піднявся в іншої ще менше дівчини з трохи складнішим іменем «Рада Європи».
Вона недавно не гірше опозиції вимагала покращити розслідування справи зниклого журналіста. Інакше, каже, буду сердита. Що ж, тепер вона має причину звернутися за інформацією до наших спільних спецдрузів. А також і до власних європейських спецслужб. А ми після того дістанемо можливість сказати «ха-ха-ха» про її успіхи з ними.
З’явилася нова інтрига у вже нуднуватих подіях. Плюс можливість бачити, що стара пані Європа теж не стояла осторонь. Вона теж має тут інтереси. Свої.
Версія, що американці піклуються про Мельниченка через цінність його інформації виглядає непереконливо. Я б це сприйняв скоріше як бажання підняти його значимість, привернути увагу саме до нього. Щоб тим самим відвернути ту увагу від інших. Тому що мучать сумніви: чи справді він хоч щось писав сам, чи просто на нього все повісили. А якщо й писав що-небудь сам, що ймовірно, то ж навряд чи все. Бо дуже вже крутий він виходить, крутіший за Штірліца. Тоді хто ще, і як ще? Потреба копати в цьому напрямі занадто логічна, щоб не вжити проти цього копання заходів. Серед них і такий очевидний, як невидача Мельниченка Україні. Бо раптом тут із нього щось витягнуть. Виходить, із нього є що витягати на таку тему.
Те, що у нас «нагорі» є предостатньо, м’яко кажучи, «непатріотів», — ні для кого не секрет. Багато хто навіть не приховує цього анітрохи. Але пояснює це ідейними мотивами. «Демократія» ж, бачте, вони «мають право на свої власні переконання». Але якби стало явно, документально видно, що хтось у своєму «непатріотизмі» керувався іншими, не ідейними мотивами, — таким людям це могло б уже зашкодити. Зашкодивши й інтересам тих, на кого вони працювали. Бо вони їх розкрили б, не стали б жертвувати собою і мовчати за всіх обставин. А також зашкодивши і тим, хто сам на них не працював, але чия діяльність їм підходила і на кого через це впала б тінь. Виходить, треба захищати. А чи не може на цю тему сказати щось зайве Мельниченко? Якщо може — не можна видавати.
Що там говорити про наших верхівкових «непатріотів». Їхня поведінка зрозуміла. Прикро бачити, як багато нормальних безкорисливих людей, і що вже зовсiм прикро — серед молоді, влізли у цю брудну справу. Люди наївно повiрили, що вони борються за Правду, Справедливість, Демократію, Права Людини, Свободу Слова тощо. А насправді — за чужі інтереси. Насправді — за те, щоб тут не було миру, було страшно, щоб думали не про те, що і як треба робити, а тільки про те, хто винен і як його покарати. Щоб люди впадали в безнадію і бачили один-єдиний, і притому універсальний, вихід у нищенні «злочинного режиму». Навіть якщо нема реальної відповіді на запитання — а що ж буде після знищення?
І в тому напрямі — переключенні людей з роботи на боротьбу — досягнуто вже чимало. Гряде і черговий бій у парламенті.
Кадри треба берегти — можуть іще згодитися. Не треба допускати речей, які могли б похитнути віру тих людей у праведність їхніх дій. Якщо Мельниченко може тут сказати щось, що підриває ту віру, — його не можна видавати.
Ну і елементарна версія — він звичайний завербований агент. Хто ж видасть?
Усе це — тема, гідна наукових досліджень, романів і телесеріалів. Я з цього безміру можу зачепити хіба що піщинку.
