Недавно довелося нам з дружиною здавати макулатуру в приймальному пункті «Стимул». Мою увагу привернули окремі томи підписних видань Майн Ріда, Джека Лондона, Олександра Дюма, що розсипом лежали в павільйоні збоку від гори прийнятої макулатури.
Моє серце бібліофіла не могло не стиснутися від побаченого. Адже я добре пам’ятаю, що в 50 — 60-і роки вже минулого століття ці видання розповсюджувалися тільки за підпискою і мені ледве вдалося її оформити. Зараз часи інші — «в моді» зовсім інші автори і літературні жанри, тому не дивно, що хтось з молодих вирішив позбутися непотрібних особисто йому книг, не задумуючись або не знаючи, як важко вони дісталися його батькам.
Але найбiльше вразило інше. Коли я спитав працівника приймального пункту, чому він не запропонував ці книги для якої-небудь шкільної бібліотеки, він відповів, що пропонував, але жодна з шкіл не взяла книги, мотивуючи тим, що вони видані російською мовою, а їм, бачте, потрібна література тільки українською. «Мені самому ці книги шкода, і я готовий віддати їх будь-якому шанувальнику літератури», — додав працівник.
Мимоволі подумалося: хіба літературні класики винні, що в колишньому Союзі їх перекладали і видавали російською мовою? І чому саме з цієї причини школярі не можуть знайомитися з всесвітньовідомими творами?
Я не ставлю під сумнів необхідність відродження української мови і культури, але робити це варто не шляхом заборон, а копіткою роботою — хоч би перекладом класичних творів світової літератури українською мовою. Не може вважатися культурною людина, яка не знає творів класиків зарубіжної літератури, а ми ризикуємо виростити саме таке покоління.
