Віталій МЕЖЖЕРІН, кандидат біологічних наук
Статтю постійного автора «Дня», кандидата біологічних наук Віталія Межжеріна з повним правом, на наш погляд, можна віднести до числа тих, які у зв’язку з дискусією, що розгорнулася на сторінках «Дня» за статтями Наталі Лігачової «Боротьба за свободу гризні» («№6 від 12.01.2001) та Олександра Воїна «Що робити?» (№31 від 16.02.2001), пропонують свій варіант відповіді на це сакраментальне запитання. Як трансформувати наше суспільство й державу в структуру, що розвивається, самостійно долає кризи, мобільно знаходить оптимальні рішення у складних суспільно-політичних і соціально-економічних ситуаціях і, зрештою, як побудувати повноцінне громадянське суспільство із високим життєвим рівнем? — дискусiя у «Днi» продовжується.
Якщо озирнутися назад і наблизити до себе добу ранніх цивілізацій, то в полі нашого зору поруч з ними неминуче виявляться й варвари. Кожна цивілізація дистанціювала себе від них. Елліни взагалі до людства відносили тільки себе, всі інші були для них варварами. Останні ж не були просто чужоземцями, як це стверджується у словниках, вони були антиподами цивілізації. Історичне протистояння було програне ними, але протягом тривалого часу цивілізації зазнавали величезних втрат й нерідко припиняли своє існування від їх ударів. Накоїли варвари лиха чимало.
Людина відрізняється від усіх інших тварин тим, що взаємодіє з навколишнім світом не безпосередньо, а через свою культуру. Якщо лев, що вбив антилопу, пожирає її, то людина приготовляє з неї їжу, піддає її культурній обробці, так само й полювання на неї здійснює не за допомогою зубів i кігтів. Навіть відтворювання собі подібних здійснює, в залежності від культури, через любов до іншої людини, яка запала в її душу.
Вирівнювання відносин людей і тварин, яке виразно простежується в літературі, мистецтві і навіть в науці i якi вбачають наявність любові і багато чого іншого у тварин, являє собою фантастичне відображення світу, шкідливе по своїй суті. І нудизм або «повернення до печери», яким так часто лякають людей, не є поверненням до тваринного стану, а являє собою культуру, щоправда, іншу, не ту, яку сповідували наші діди.
Французький письменник Люк Вовенарг написав: «Ми не перевершуємо народи, які звуться варварськими, ані мужністю, ані людяністю, ані здоров’ям, ані втіхами; і, не будучи, таким чином, ні більш добродійними, ні більш щасливими, ми все- таки не перестаємо вважати себе набагато мудрішими». І це зрозуміло, оскільки все, що він перерахував, не є виявом культури, виняток складає лише мудрість. Значить, люди вiдрізняються культурою. Розрізнювалися культурою варвари і цивілізації.
Їх зіставлення показує, що першим було властиве язичество як вияв певного світогляду, а основним заняттям були полювання й скотарство, вони вели кочове життя у лісах, степах, напівпустелях й пустелях.
Цивілізації мали розвинені релігії, які включали в себе не тільки віровчення та культ, але й інститути, що розповсюджують їх. Основним заняттям було землеробство, засноване на приватній власності, що прив’язувало їх до певної території, вимагало осілого способу життя з метою захисту своєї власності. Вони поселялися долинами рік, де умови для землеробства були найкращими, й осіле життя отримувало водозабезпечення. Все це спричинило будівництво міст, яке разом із обробкою землі вимагало розвитку технологій, та виникнення держави, що брала на себе функцію захисту посівів і поселень.
Мисливець мав незвичайну спостережливість. Він усе фіксував не тільки очима, але й ногами, які рухалися за здобиччю. Свої спостереження він відбивав у наскельних малюнках, першій «скульптурі», що являла собою черепи й шкури здобичі, та міфах, які розігрувалися на кшталт театральної дії, де мисливець та його здобич були головними дійовими особами. За їх допомогою розуміння відносин між мисливцем і здобиччю переносилося із підсвідомого у свідоме, «із ніг у голову», осмислювалося й перетворювалося на досвід, який можна було передавати.
Полювання підготувало людину до скотарства. Вимирання мамонтової фауни, яке почалося у попередній період, не захопило її зненацька. Зіткнувшись із різким зменшенням запасів мисливських тварин, він заходився їх доглядати. І ця опіка здійснювалася не так, як це робиться зараз, а з урахуванням природних законів, серед яких найголовнішим був принцип екологічного балансу. Він же свідчить: потреби організму повинні знаходитись у відповідності до можливостей навколишнього середовища. Якщо умови погіршуються, то споживачі повинні або впасти у сплячку, або переміститися туди, де ресурсів доволі. Скотарі, підкоряючись законам природи, кочували разом із худобою. З цієї причини варварам обов’язково був потрібен простір. Його ж заступали цивілізації, й до того ж ще й відрізали доступ до водопоїв. У таких умовах уникнути конфлікту було неможливо.
Затиснуте у обмеженому просторі, скотарство знищує рослинність і викликає екологічну кризу, змушуючи варварів здійснювати експансію, на подобу сарани, що поїдає рослинність у мiру свого перемiщення. Саме цим було зумовлено переміщення татаро-монголів на захід смугою степів, сухостепів й напівпустель, що призвело до утворення пустель у Середній Азії, занепаду там цивілізації, ординці ж дійшли до стін Києва й поставили останню крапку в історії Київської Русі. За таким же сценарієм розвивалися події й у період «великого переселення народів», яке закінчилося загибеллю Римської імперії. Скоріш за все, щось подібне сталося й на території Стародавнього Єгипту, де скотарство, затиснуте в лещата цивілізації, призвело до утворення найбільшої пустелі на планеті. Цей процес відбувається тут і понині. На півдні Сахари, де населення живе за рахунок скотарства й де утворилося багато держав, пустелі наступають на людину гігантськими кроками.
За цим сценарiєм відбувалися події й в Афганістані, де сусідні держави своїм втручанням в його культуру порушили традиційні шляхи міграцій скотарів- кочовиків, що призвело до громадянської війни. І не варто дивуватися, що там сьогодні знищують статуї Будди, які для афганців є символом цивілізації.
Ці історичні уроки нічому не навчили. Маркс, що став на точку зору Гегеля, мовляв, «земля вважається мертвим продуктом», уявляв, що людина прирощуватиме своє тіло за рахунок природи і робитиме вона це, перетворивши її з приватної на суспільну власність.
Внаслідок такого підходу була недооцінена роль «географічного середовища» в житті людей, на що відразу відреагували марксисти в Росії. Мабуть, першим серед них був українець С.Подолинський, який, напевно, як і багато інших українців, перебував під впливом Шевченка, котрий бачив землю єдиною «від моря до моря» і «всім даною». Потім поправки почали вносити Г.Плеханов, А. Богданов та Н. Бухарін. Останній дуже далеко зайшов з ними, і Сталін «відкорегував» його.
Вся ця критика не мала успіху. Більшовики йшли до побудови соціалізму й комунізму під гаслом: «Фабрики робітникам! Землю селянам!». Не стану говорити про першу його частину, адже пишу про землю, а ось друга не враховувала ВЛАДИ ЗЕМЛІ і повергла країну в громадянську війну, яка, по суті, продовжується й донині. Важко зрозуміти чому, але голову жодного «революціонера» ніколи не займала думка, яка не обійшла французького філософа Анн Тюрго: «Плугатар може абсолютно обійтися без праці інших трудівників; але ніякий працівник не може трудитися, якщо хлібороб не прогодує його».
Віддавши землю селянам, більшовики відразу перекреслили пролетарську революцію: переможцем став не пролетаріат, а селянство. Виникла повна залежність перших від других: селяни не хотіли «задурно» віддавати хліб, а пролетаріату щодня хотілося їсти. І силу цього бажання нічим іншим, крім їжі, ослабити неможливо. Маючи в своїх руках зброю, зголоднілий пролетаріат пішов продзагонами в село. Це, звичайно, не сприяло розвитку економіки, а походи в село не скінчалися. Потрібно було їх виправдання. Значить, потрібен ворог; ним стає куркуль, або ж глитай. Щоб скрутити йому м’язи, необхідно було деморалізувати село, протиставити одних другим: «Поділяй і владарюй!».
Зникнення сильного виробника неминуче висуває як першочергове завдання об’єднання слабких. Починається колективізація, яка одночасно вирішувала й інше завдання. Було виправлено помилку, допущену на початкових етапах революції. Земля у селян забиралася й переходила під повний контроль держави, стаючи надбанням бюрократії. Перемога селян у революції була відібрана, а пролетарська революція взагалі не відбулася.
Протягом подальшого часу громадянська війна не припинялася. Промисловий розвиток здійснювався за рахунок пограбування селян, а селяни вишукували свої шляхи для компенсації збитків. Війна з явної перетворилася на таємну, принаймні таку, що ретельно приховується. Її результатом став розпад СРСР.
На жаль, все це так нікого нічому й не навчило. Дещо підрихтувавши й підфарбувавши, знов використовують повністю скомпрометоване гасло: «Земля повинна належати тим, хто на ній працює». А іншим, значить, подаватися в кочовики? Але ті, хто проголошує це гасло, знають, що кажуть неправду. Адже село катастрофічно постаріло, і земля переходить в руки тих, хто на ній вже не в змозі працювати. Їм би хоча б присадибні ділянки вкопати. Значить, у цьому всьому є злий намір. Але зло ніколи ще не породжувало добро, не буде так й цього разу.
Уявімо собі на хвильку таку картину, коли в країні землею володіє 2-3% населення, так звані фермери. А ще доповнимо її подіями, подібними до тих, що відбуваються у Закарпатті. Ймовірність їх повторення, навіть у найближчому майбутньому, дорівнює «99,6%». Це спричинить масові виселення. Але хто прийме людей? Вже зараз сільські жителі, про існування яких давно забули в бюрократичних коридорах, не можуть отримати найнеобхідніше для життя, не кажучи вже про тисячі кримських татар. Так що ж ми будемо робити: будувати крематорії? Виправдання вже готове: у нас поганий народ. «А судді ж хто?». Історія переконливо свідчить, що не буває поганого народу, просто у нього бувають абсолютно нікчемні правителі.
Земля, як і природа, повинна НАЛЕЖАТИ ВСІМ, А ЖИТТЯ ЗАБЕЗПЕЧУВАТИ КОЖНОМУ. І не тільки людині. Право на життя поруч із нами мають «брати наші менші». Думаючи про себе, ми повинні потурбуватися й про них. Є простий економічний механізм, який дозволяє вирішити цю проблему і покінчити з нескінченними війнами, що супроводжують цивілізації. Земля передається в користування і за це стягується платня. Платня надходить в земельні (народні) банки, де здійснюються нарахування на рахунки громадян. Майже так, як від продажу нафти у багатьох країнах Близького Сходу. Щоправда, там нафту продають назавжди, а земля залишається навіки у народу.
Я не буду детально зупинятися на цьому, оскільки мені вже доводилося писати про це в наукових виданнях. Хочу лише підкреслити, що таке користування землею вже не являє собою власність і вирішує безліч проблем: ліквідує безробіття, «прив’язує» людей до землі, позбавляє від необхідності виплачувати пенсії, стипендії, створює людям вільний час, який вони можуть витратити на навчання, роботу, творчість та виховання дітей. Ця ідея не належить мені. Її озвучували Руссо, Лев Толстой і Шевченко, якому ми покладаємо квіти, перед яким навіть влаштовуємо бійки за «право» здійснити цю процедуру, але мудрості якого не наслідуємо.
