Не обов’язково випити все море,
щоб знати, що воно солоне на смак.
Розказують, що у селі Серхів «за Польщі» існував такий звичай: оскільки ніхто не хотів бути сільським головою, то проблему вирішували з допомогою... гарбуза. Його прив’язували мотузкою до конячого хвоста, і гнали бідну тварину від хати до хати. Біля якої той гарбуз розбивався — той господар і брав владу в селі до наступних «виборів».
Історія, як відомо, повторюється: перший раз — як трагедія, а другий — як фарс. Минулого року у грудні у Серхові відбувся референдум, за підсумками якого сільському голові Олексію Наумнюку було висловлено недовіру. А у березні цього року, на дострокових виборах, він повернув собі посаду, набравши з п’яти кандидатур найбільше голосів. Чого ж і цього разу «розбився гарбуз» біля Альоші (так називають у Серхові свого голову).
«КРИВЕ, СЛІПЕ... АБИ З ЧУЖОГО СЕЛА!»
Вже через кілька днів після виборів і задовго до сесії — вона затверджувала (або не затверджувала) його повноваження, — Олексій Іванович збирав по селу... по 3 гривні. Гроші мали піти на благородну справу благоустрою вулиці з милозвучною назвою Береза. Їх, за замислом голови, не здавали тільки власники коней та інших транспортних засобів, котрі мали б доставляти пісок і камінь для ремонту. Незважаючи на палкі запевнення, що «вже завтра торфобрикетний завод виділяє нам трактор», новий старий голова зібрав аж 12 гривень.
І ця данина, а ще більше мізерна її сума знову сколихнула село, яке за час виборів поділилося навіть не надвоє, а принаймні нап’ятеро — за кількістю кандидатів на посаду голови.
— Але специфіка нашого Серхова така, що краще вибирати сліпого чи кривого, аби не зі свого села! — констатує один з кандидатів, землевпорядник В’ячеслав Мосійчук. І признається, що висувався тільки заради того, аби відтягти голоси від Намюка.
З п’яти кандидатів (усі — самовисуванці!) аж троє цією сільською радою у свій час покерували. Не останній чоловік у керівній ієрархії землевпорядник. Проте люди віддали перевагу Наумюкові, котрий за три роки головування не спромігся навіть поремонтувати груби у сільраді, і в її обдертому, пошарпаному приміщенні так холодно, наче в морзі.
— Хаос і мутна вода декому вигідні, — каже В’ячеслав і спалахує: — А чого дивуватися, коли на сході селян Наумюк бив себе в груди, що доб’ється, аби пенсіонери (а це 70 відсотків населення!) не сплачували орендної плати за землю?! І люди вірять... Не думають, що це просто Альошині фантазії, що, врешті-решт, сільрада мусить заробляти гроші, і орендна плата за землю при відсутності у Серхові будь-яких підприємств — чи не єдиний шлях для поповнення її бюджету.
«ЖИВУ, ЯК КІНЬ НА ГРУШІ!»
— Зате він добрий! Він простому сучкорубові на вулиці й руку подасть! — завзято кинулася у бій за свого голову 71-річна Ангеліна Христофорівна Марчук, котра саме зайшла у сільраду потелефонувати в райцентр за пенсію.
— Він мій і чоловік, і син! — і, зауваживши наше здивування, почала пояснювати, що ні чоловіка, ні сина у неї не було, а Наумюк такий добрий, якими б мали бути вони...
Тітка Ангеліна — колоритна і характерна представниця Наумюкового «електорату». У селі її прозивають «серхівським прокурором». Чого варта тільки історія, як на шахтах Донбасу отримала травму і з вини начальства та медиків довго не отримувала ніякої пенсії. Потім групу дали, потім знов відібрали... І на одній комісії у районній лікарні якийсь поважний медичний чин сказав Марчучці, що дасть відрубати пальці на своїй правій руці, якщо вона доб’ється групи знов. Ангеліна Христофорівна взяла змором київські міністерства, але правди добилася.
— А тоді зайшла до того начальника і кажу: давайте праву руку, буду рубати! Він і мову втратив. Ледь вичавив, мовляв, яка невдячна жінка, — з властивим їй гумором розказує Ангеліна Христофорівна. Приміром, про себе вона говорить, що живе, «як кінь на груші»: коневі ж на дереві незручно, так і їй у цьому житті важко.
— І що ж такого доброго зробив вам Наумюк?
— А ніхто мені нічого не зробив і на макове зерно! То сільрадівські на нього в’їлися.. І на референдумі нас обдурили: так запитання написали, що люди не зрозуміли і проголосували проти Наумюка. Ну, твоя Наташа (звертається до землевпорядника. — Авт. ) правильно роз’яснювала, а інші обманювали. Мені вони чужі, але Олексій Іванович добре слово завжди скаже, — як відрізала тітка Ангеліна.
— Можна подумати, що тут до неї хтось гавкає! — з серцем сказав В’ячеслав, коли за «серхівським прокурором» закрилися двері.
«А НЕПИТУЩИХ ГОЛІВ У НАС НЕ БУЛО!»
Ще далеко було навіть до обідньої пори, а новий старий серхівський голова зустрів нас у своїй хаті у стані, як кажуть росіяни, «легкого подпития»... Це ж треба було втрапити до нього не просто у день теплого Олекси (день ангела!), а ще й день народження... Зразу пішла команда дружині накривати на стіл, а коли насилу відкараскалися від вгощання, Наумюк виклав товсту папку. У ній було все: і законодавчі документи про вибори з підкресленими абзацами, і... розписки серховчан (Наумюк тверджує, що двохсот чоловік), про те, що не зрозуміли на грудневому референдумі суті питання і просять вважати, що насправді голосували не проти Олексія Івановича, а за нього.
— Запитання було так сформульовано, що навіть моя Марія (киває у бік дружини) проголосувала проти...
Ще до Великодня Олексій Іванович збирався благоустроїти вулицю Береза і розширити сільське кладовище.
— А після Великодня їду в Київ до Жулинського, щоб дав гроші на ремонт клубу. Я ж колись, будучи головним інженером колгоспу у Боремлі, збудував хлів його мамі?!
— Кажуть, що ви хотіли перенести бібліотеку і медпункт у приміщення школи, а той будинок віддати під бар?
— Так від того тільки вигода сільраді! Не треба було б витрачатися на опалення, і ще б «капали» гроші за оренду... Я сільський голова, без села нічого не вирішую... Я ж собі, образно кажучи, руки відрубав: якби селяни дали згоду торфобрикетному заводу на промислові розробки ділянки, на якій худобу пасуть, сільрада б мала щороку по 78 тисяч гривень. Тепер треба людей переконувати, щоб повірили, що завод виділить іншу площу під пасовисько...
— А якщо сесія не затвердить вас головою?
— Я буду головою! І на перевибори пішов тому, що «не люблю, когда мне лезут в душу, тем более, когда в нее плюют»...
— Отож-то й воно: чужі завжди його обіцянкам вірять... — прокоментувала Наумюкові плани Євгенія Павлівна Гузар, колишній директор школи і теж яскравий представник електорату «проти «Альоші».
— Колись приїхала представниця райдержадміністрації. Він теж солов’єм заливався — про ремонт клубу, огорожу біля школи... І невже не зробить, допитувались? Не буде цього ніколи! За три роки і палець об палець не стукнув. Так, дуже ввічливий з людьми: дядю, тьотю... На ім’я й по батькові до старшої людини звертається. руку подасть... Буде у груди себе бити, виправдуватися, коли що не так. Розумний чоловік, якби не та біда... То ще люди дружину його жаліють: без нього й картоплю посадили торік, і гною зятя мого дід дав, бо не мали. Дров не мають, живучи серед лісу! Люди ж звикли, що у селі такий рейвах, багатьох він влаштовує.
Говорячи про Наумюкову «біду», колишня вчителька, не остання жінка у Серхові, мала на увазі стан, у якому й ми його застали. Притчею во язицех стала у селі подія, коли позаторік перед Новим роком приїхало у Серхів сорок чоловік (районна рада проводила кущовий семінар), а господаря села й нема...
— До Альоші головами у Серхові були жінки, та ще й у пору загальних дефіцитів. Люди хотіли його, бо чоловік, з чужого села... Мене попереджали на його попередньому місці роботи, що має проблеми зі спиртним. Згодом і сам побачив. Говорив з депутатами не один раз, з Олексієм Івановичем. Ніхто ж не збирається його тільки ганити. З людьми він уміє спілкуватися! Поставили звіт: просто відспівав, хоча потім і виявилися розбіжності в цифрах... А який артист! Перед усім народом казав: «Не клянися небом, бо то престол Господній. Не клянися землею, бо то його підніжжя. А скажи «так» і дотримай його. Я клянуся вам, що більше претензій у вас до мене не буде!» Хто б до нього мав претензії, якби працював?! — така думка голови Маневицької районної ради Євгена Бубнюка.
— А непитущого голови у нас і не було! — як вагомий аргумент представники Наумюкового електорату розказують дивовижні історії, як і коли хто з «сільрадівських» погубив п’яним документи, хто — ще у дитинстві гроші вкрав і на обліку був, а тепер — керує... Олексій Іванович, мовляв, «розсобачився у лісі» — робота лісничого не тільки «хлібна», а й, так би мовити, «п’яна»...
— Горілку у Серхові і женуть, і продають. Як не через хату, то у трьох — нема, а тоді у трьох — підряд.
— Принаймні не ходив по хатах за себе агітувати, як дехто! Ми тільки при Альоші змогли і довідку в сільраді без прохань отримати, і комбікорм худобі почали виписувати. Талона на дрова до нього не бачили. Вчителям і «курортні» платили, а ми, теж «чорнобильські», про таке і не чули. Добрий він, якби тільки своїм розумом жив. Він чужий, йому всі однакові...
ЗА ПРИНЦИПОМ ОТЕЛЛО...
У грудні на референдумі майже все село проголосувало за недовіру голові. І питання було сформульовано, як стверджує Євген Бубнюк, згідно з вимогами законодавства. На березневих перевиборах Наумюк «взяв» майже сотню голосів (у Серхові майже 400 виборців, голосувало 306). Але вважає, що це не остаточний результат, бо немало його прихильників просто викреслювали інших кандидатів замість того, щоб поставити «галочку» проти його прізвища. І такі бюлетені вважають недійсними.
— А ви напишіть про наше недосконале законодавство! — порадили мені у Маневичах. — Чому має право балотуватися знову особа, якій вже висловлювали недовіру? Чому вважаються справедливими вибори, на яких за Наумюка проголосувала тільки четверта частина села?
Біда в тім, що у Серхові нема власного лідера. Жоден з п’яти кандидатів не набере більше голосів, ніж набрав, бо в селі, переплутаному родинними і кумівськими зв’язками, кожен голосував за «свого»... І тому вірогідним є «варіант Отелло». Він, як відомо, вбив кохану Дездемону зі словами «То ж не діставайся ти нікому!»Якщо новий старий голова не використає свій останній шанс і залишиться без останніх прихильників, може трапитись так, що більше подібних виборів у Серові не буде. У ході адміністративної реформи малопотужна Серхівська сільрада може бути просто ліквідована, а село приєднано до сусідньої Галузіївської сільради, однієї з кращих і найбагатіших у Маневицькому районі. Місцева влада, на відміну від Серхова, сповна використала можливості для розвитку, які надає сусідство торфобрикетного заводу.
І тоді історія знову повториться, і знову у вигляді фарсу: «гарбуз», що цього року «обірвався» біля Альоші й подарував йому посаду, може перетворитися на той овоч, який дівчата підносять нездалому парубку, не бажаючи іти за нього заміж.
Маневицький район на Волині
