Сергій Удовик у статті «Випробування ринком, або Міф про сізіфа» («День» від 16 березня 2001 року) дає схему політичного процесу в Україні. Основну ідею цієї схеми — Президент відповідає за все, а інші політики виконують його вказівки й тому ні за що не відповідають — без особливого успіху вже було випробувано. Відомі політики, які раніше займали при владі важливі пости, дружно стали звинувачувати Президента в усіляких гріхах, заперечуючи свою особисту відповідальність за зубожіння народу. Свого часу в мене викликало усмішку риторичне запитання Олександра Ткаченка, який тоді займав один з найвищих державних постів у країні: «Товариші! Коли ж ми почнемо працювати для народу?» — патетично запитував він. І дійсно, коли?
Головна причина нинішньої кризи в Україні, на мій погляд, полягає не в помилках Адміністрації Президента й уряду, а в розколі нашого суспільства. За десять років незалежної України й наша політична еліта, й наше суспільство так і не визначили напрямку свого розвитку.
Якщо взяти дані соціологічних досліджень рейтингу політичних партій («День» від 27 лютого 2001 р.), то виходить така картина: 29% наших громадян хотіли б повернення до радянського минулого, 32% — прихильники демократичного розвитку, а 39% ще не визначилися.
Це вельми красномовні цифри. Рухатися в будь-якому напрямку за такого розкладу сил неможливо. Розкол у суспільстві є головною причиною недієздатності парламенту, економічної та соціальної кризи. Як розвивати економіку й соціальну сферу, коли найважливіші економічні закони ще не прийнято? Десять років тривають розмови про те, що непомірні податки душать підприємців, змушують їх iти «в тінь», п’ять років лежить у Верховній Раді проект податкового кодексу, однак віз і нині там. Стільки ж у суспільстві тривають розмови про безпардонне втручання чиновників у приватний бізнес. Однак ніяких законів, які захистили б приватну власність від чиновницького cвавілля, не прийнято. Як і раніше, як стверджують юристи, 26 відомств мають право втручатися у справи підприємця. І так з багатьох питань.
У такій обстановці навіть якщо в АП посадити самих нобелівських лауреатів, вона мало що зможе зробити. Нам час позбутися міфу про якогось президента-суперінтелектуала, який за нас зробить політичний вибір, доб’ється політичної стабільності й підніме наш життєвий рівень. Ми самі маємо це зробити. Лише цей шлях веде нас в Європу. А нападати на Президента й вимагати, щоб він негайно «розчистив авгієві стайні» — справа абсолютно безперспективна.
