І річ тут не тільки в тому, що продемонстровані фільми належали до золотої епохи німецького кіно. Всю акцію її організатор — Німецький культурний центр «Гете-інститут у Києві» вибудував як багатопланове видовище: фільми супроводилися виступом живих виконавців, а в конференц-залі Будинку кінематографістів працювала велика виставка «Фріц Ланг. Кінообрази. Прообрази». Перевага нинішньої ретроспективи над аналогічною, що пройшла з неменшим успіхом минулого року, в тому, що нині був відчутний контекст, сучасний тим давнім стрічкам. Візуальна феєрія епохи німецького експресіонізму народжувала не менш химерні образи на екрані — про те свідчила виставка; відповідність простежувалася й в музиці. Функція акомпаніатора в німих картинах з такою примхливою символікою і драматургією, звичайно ж, виходила далеко за рамки тривіального таперства. Не дивно, що озвучували сеанси найпомітніші київські виконавці: ансамбль солістів «Київська камерата», яким диригував гість із Берліна Франк Штробель, ансамбль «Нова річ», інструменталіст-електронник Олександр Нестеров. Сам виступ цих музикантів — подія, в поєднанні ж із першокласним кіно, — справжній аудіовізуальний спектакль. Головний елемент, звичайно ж — самі фільми.
Усього їх показали п’ять — різні режисери, жанри і навіть техніка виконання. Віддати перевагу чому-небудь надто важко, практично кожна стрічка — шедевр і по праці, і по закладеному в ній посланню, яке читається й нині, з вісімдесятирічної дистанції. Одна з таємниць такої тривалої актуальності, мабуть, в тому, що тогочасні режисери не були обтяжені спадщиною виробленої до них образної мови, самі створювали її наново. Ця захоплююча первозданність наповнює кожний кадр навіть такого, відносно простого розважального фільму, як «Скарб» Георга Вільгельма Пабста, що відкривав програму. Тривіальна мелодрама з моралізаторським кінцем, проте, вражає детальним опрацюванням кожного кадру, компонуванням предметного середовища, коли світ речей стає виразною, контрастною декорацією до розігруваних пристрастей. Проте, чіткої опозиції між розвагою і авторським пошуком тоді ще вочевидь не було. Так Лотта Райнінгер своїми «Пригодами принца Ахмеда» насамперед, думається, прагнула потішити публіку 20-х, охочу до всілякої східної екзотики на зразок театру тіней або «Тисячі й однієї ночі». Вона робила свій фільм три роки, вирізала з паперу понад 100000 силуетів, надихнула їх зйомкою — й у підсумку вийшов справжній шедевр анімації, що викликає захоплення вишуканою майстерністю навіть сьогодні, після всіх комп’ютерів.
Добре відомий «Кабінет лікаря Калігарі» (його демонстрували в новій копії) вважається одночасно і класикою фільмів жахів, і квінтесенцією експресіонізму початку століття. Хоча, якщо і є в ньому жахливе — то хіба що наслідки для світового жанрового кіно; знахідки режисера Роберта Віне надихали всіх наступних творців кіношних страшилок. Сьогодні, звичайно, «Калігарі» — чистий образчик стилю. Перекошена реальність картини, що передає видіння психічнохворого героя, справді вражає силою художнього напруження, закладеного апріорі.
Не менше, а, мабуть, навіть більше від нестримного цитування та епігонського «розкльовування» постраждав геній німецького кіно на всі часи — Фріц Ланг. Немає жодного його фільму, принаймні, довоєнного, який би не був буквально покадрово розтягнутий режисерами і кліпмейкерами, фото- і просто художниками. Серед потертих цитатами шедеврів Ланга на видному місці стоїть «Стомлена смерть» (1922 рік). У всій програмі ця глибока філософська притча про любов, смерть, життя і вибір між ними посіла центральне місце. Не в останню чергу це сталося завдяки роботі музикантів. Оригінальна музика, написана спеціально для фільму Олександром Кохановським і Данилом Перцевим і виконана ними разом з ансамблем «Нова річ», не нав’язувала композиторського бачення картини, а підкреслювала її ритм і настрій, вносила особливу тональність у глядацьке сприйняття фільму.
Нарешті, новинкою для багатьох київських кіноманів був один з перших звукових фільмів Фріца Ланга «М (місто шукає вбивцю)». Сюжет, знайомий до болю, про маніяка — вбивцю дітей. Не кажучи вже про те, що «М» уперше порушив цю тему, детективний сюжет насправді використовується Лангом для речей, в трилері абсолютно, здавалося б, непотрібних. «Обтяжливих обставин» задосить: найдотепніша сатира, що проводить паралелі між злочинним світом і верхівкою суспільства; численні операторські пошуки; детальна, з відтінком замилування, обробка речової фактури в кадрі; глибоке проживання кожної ролі, аж до неповторного образу серійного вбивці — психопата з округлим дитячим обличчям. Як трилер цей фільм не витримує ніякої критики — але в тому й немає потреби. Поняття про страшне і розпутне на екрані змінюватимуться, а «М» Ланга дивитимуться незмінно, незалежно від моди на жах чи ейфорію…
Тому й не підходять для побачених картин історичні визначення. Це не екскурс у минуле кіно. Скорше — п’ять свідоцтв праці художників, вельми швидко відкинутих і проклятих своєю збожеволілою батьківщиною. Але, одного разу створивши свою країну на кіноплівці, вони залишили їй шанс на краще майбутнє — для цього, усього-на-всього, країні треба було відповідати своїм проклятим поетам. Справедливість, зрештою, перемогла. А дивні незграбні марення Ланга, Райнінгер, Віне і Пабста залишили покинули свою епоху і країну — тепер часи і народи самі течуть крізь ці подряпані плівки, щоразу — дивуючись.
