Останнім часом «День» дуже добре висвітлює підготовку візиту в Україну Папи Івана Павла II і всі, так би мовити, «навколовізитні» події. Я ніколи не думав, що ця тема зачепить мене, що називається, за живе. Однак остання стаття, чи точніше інтерв’ю єпископа Тульчинського і Брацлавського Іполита (УПЦ МП) залишило в мене важке почуття на серці і навіть відчуття якогось «дежавю». Десь, зовсім у недавньому минулому, я вже це чув. Ті ж самі гнівні викриття у віроломності, те ж приклеювання ярликів, такі ж заклики до войовничого, але... атеїзму.
У своєму інтерв’ю єпископ Іполит згадує про якусь поразку Православ’я (мабуть на певному історичному етапі?), яку не можна визнавати, тому що «наші супротивники, відчувши безкарність, підуть іще далі». Таким чином, це практично рівнозначно заклику: «На барикади!» Але дозвольте запитати: «Хто ж знаходиться по іншу сторону цих барикад?» Відповідь абсолютно очевидна — це наші ж співгромадяни.
Я звичайно ж не фахівець у теології, не маю досвіду тривалого спілкування з Церквою і тому не вважаю за можливе цитувати Біблію чи втягуватися в обговорення канонічних питань. Але я відчуваю себе європейцем, людиною, причетною до європейської культури, в основі якої лежить християнське Вчення, заповіді Господні, завдяки яким європейська цивілізація досягла такого розквіту і впливу в усьому світі. І мені дуже не хотілося б бути свідком того, як «контрнаступ» і «експансія» РПЦ МП зроблять Православ’я «войовничим» і почнеться зведення чергових ідеологічних завіс.
І ще один неприємний для мене момент. На жаль, очевидно, що РПЦ МП як була, так і залишається апологетом російського імперіалізму. Різке неприйняття автокефалії в Україні — це, по суті, зворотна сторона медалі, на аверсі якої — заперечення української державності. Але дозволю собі зазначити один нюанс. Відзначаючи, що «Південно-Західна Русь була щитом проти войовничого католицизму», Його преосвященство забуває про те, що саме під час боротьби за своє національне самоусвідомлення і державність «Південно-Західна Русь» (читай Україна) знаходила підтримку в Православ’ї. Таким чином, роблячи тепер вже Православ’я «войовничим», РПЦ МП ризикує наступити на ті ж самі граблі і підштовхнути Україну до Католицизму.
Ще одна невелика цитата: «Ми, православні християни, будучи носіями церковної та історичної правди, маючи, таким чином, на руках усі «козирі», не можемо домогтися торжества цієї правди, здаємо одну за одною церковні, культурні та політичні позиції». Ось вже воістину «козирна» репліка, автор якої, здається, щиро дивується: чому ж це раптом так відбувається? А чи не тому, що постійні домагання на Третій Рим у сучасному світі, що змінився, як фантомні болі у відсічених членах, не дають РПЦ МП реально оцінювати ситуацію? Чи не тому, що її ієрархи, з якихось незрозумілих для більшості простих людей, причин, не вважають за можливе конструктивно реагувати на ініціативи Ватикану, хоча б з огляду на активність мусульманського екстремізму на Кавказі та Балканах? Чи не тому, що тисячі людей, вже один раз втративши віру в ідеологічних битвах, ніяк не зважаться звернутися до Церкви, тому що бояться бути втягненими в нові бої та шукають опори для своєї душі в сумнівних ученнях і сектах?
Богу було бажано, щоб я народився в цій країні і був хрещений за православним обрядом. Це не мій вибір, але мій вибір полягає в тім, щоб вмерти з цим. Мені світло в моїх храмах і трохи незручно в костьолах. Але не потрібно особливо напружуватися, щоб помітити, що і православні, і католики моляться одному Богу. Я за те, щоб «туфля Папи ступила на землю» України, а не Малоросії. Я за те, щоб візит Івана Павла II став перемогою здорового глузду, а не однієї з конфесій. Мені здається, що цей візит повинен допомогти самим православним позбутися комплексів і вони з достоїнством рівних приймуть на нашій землі главу римської католицької Церкви.
