Два роки тому розпочалися бомбардування авіцацією країн-членів НАТО югославської території. Сьогодні — македонські збройні сили намагаються витіснити за межі республіки групи терористів-албанців. Скоп’є, здається, ніхто бомбардувати не збирається, на відміну від Белграда два роки тому. Македонське керівництво лише закликають до стриманості та до діалогу з поміркованими албанськими лідерами.
Події сьогодення, які вже переросли у локальний конфлікт і погрожують стати черговою масштабною війною, і події дворічної давності пов’язані між собою словом «Косово». Тоді Захід фактично підтримав бойовиків з «Армії визволення Косово» (УЧК), яка вела війну проти югославської влади (далеко не демократичної, між тим). Ніхто тоді не ставив питань — звідки в УЧК сучасна західна зброя, на які гроші вони взагалі існують, де вони пройшли беззаперечну військову виучку. І головне — що буде далі. Коли після зразкового покарання режиму Мілошевича в Косово тривала підтримка лідерів-радикалів iз числа албанців, коли заплющувалися очі на етнічні чистки вже з їхнього боку, коли не було до кінця проведене роззброєння УЧК, коли серби та інші неалбанці витіснялися з Косово, а їхнє майно просто захоплювалося як трофеї.
Питання стали виникати потім — коли активізувалися албанські групи у Південній Сербії, і потім — коли озброєні групи албанців якимось чином опинилися на македонській території, перетнувши, як підозрюється, югославсько-македонський кордон у Косово, контрольований міжнародними силами КФОР, і затіяли сутички з місцевою поліцією. Все це відбувалося під цілком благородними гаслами захисту прав албанської меншини, хоча насправді, очевидно, йшлося про щось інше.
Коли вирішувалося — бомбардувати чи ні Югославію за політику Мілошевича, який дійсно став причиною цілої низки балканських воєн, зовсім забулося, чому саме він ще на початку своєї кар’єри в іще єдиній «тітовській» Югославії скасував автономні права Косово. Саме тоді, коли югославська влада стала слабкою як ніколи доти, в Косово відбулися перші погроми сербів албанцями, які таким чином нібито протестували проти сербського засилля.
Події в Македонії, на чверть населеної албанцями, були логічними. Логічним було й те, що республіка до останнього залишалася на самоті з проблемою, що походила не стільки навіть iз Косово, скільки від західної політики. Логічне й те, що сьогодні Захід гнівно засуджує, можливо, тих самих екстремістів, яких підтримував два роки тому — бо змінилися пріоритети, а Македонія, на відміну від Югославії Мілошевича, ніколи не була налаштованою проти НАТО й Заходу. Зрештою, фактично албанці теж є потерпілою стороною, оскільки їх елементарно використали в якійсь великій геополітичній грі, наслідки якої вже приносять і нестабільність, і нелегальне переміщення зброї, наркотиків, людей.
І тому це все має значення й для нас. Рано чи пізно Захід вивчить уроки Косово та Балкан. Для нас уроком мало б стати те, що подвійні, потрійні стандарти є звичною річчю у великій політиці, і до цього потрібно бути готовими. Сьогодні, попри ненайкращу ситуацію в Україні і відповідне до неї ставлення, буде важко від неї відмахнутися, ніж це було під час косовської кризи — бо Україна головує в РБ ООН. А один iз косовських уроків, до речі, у тому, що, як і в часи Британської імперії, у політиці постійних друзів не буває.
