(Вільний переказ класики)
Для ясності відразу скажу — Кучма мені не подобається. Ситуація в Україні теж не подобається. Але я не в «опозиції». У «позиції» — теж ні. Чому? Відповідь можна почати з точних слів у одній із газет про необхідність діалогу влади з опозицією: «Але це діалог сліпого з глухим».
Воістину! Суть якраз у тому, що «обоє рябоє», і лишається тільки вдаватися в тонкощі типу хто й коли сліпий, коли глухий, а коли перше і друге разом.
Дії опозиції мене відштовхнули на самому початку, коли Мороз повідомив про записи і коло цього почали гуртуватися. Перші слова, які я тоді сказав, — «зовсім криша поїхала…» Було гидко на це дивитися. Я, бачте, дещо знаю. Тому навіть якби я абстрагувався від того, що у зразкових для нас країнах навіть справжні, але незаконно здобуті докази просто не розглядаються, я ще, як комп’ютерник добре уявляю, як можна зробити не те що хвилини чи години, а роки й століття запису, який експертиза не зможе відрізнити від справжнього! І ось маєш — навколо такого люди гуртуються!
Влада справді діяла слабо, особливо спочатку. Коли на Майдані з’явилися намети з силуетами Гонгадзе — належної відповіді не було.
Я на місці МВС дав би їм інформацію, дуже багато інформації! Я поставив би там здоровенний, видний усьому Майдану стенд, повісив би чутні всьому Майдану динаміки. З них цілодобово йшла б інформація. Вони би безперервно повідомляли, скільки в Китаї зникло людей, скільки у США чи Швеції. Скількох знайшли, скількох ще ні, скількох уже не знайдуть ніколи. І це обов’язково — інакше розкричаться, що у нас найгірше.
Ну і, природно, про всіх, хто зник в Україні. У режимі реального часу — у нас же кожні 15 хвилин зникає людина, є що послухати. З усіма анатомічними деталями — кого в якій канаві без яких органів. Хто сам «виник» і чому не попередив, коли «зник». Кого знайшли в морзі, кого в лікарні, кого в дупель п’яним, а кого бачили у Стамбулі. На стенді висіла б «шахматка», де щодня б закреслювали клітинки з уже знайденими, і це було б переконливо, бо не знаходять усього 10%. З плачами близьких, щоб їх усі чули й бачили.
Ну і, природно, заодно і про пошук Гонгадзе. Будь-які претензії типу «нам саме Гонгадзе!» відмітав би за формулою — «Це ви можете не цікавитися іншими, а ми не можемо і не маємо права, для нас прості хлопчик Коля чи дівчинка Оля такі ж важливі. Це ви можете говорити, що розповідати треба тільки про ваше, а спробуйте це сказати батькам дівчинки Олі чи хлопчика Колі! Ми не маємо права чути тільки плач матері Гонгадзе, ми повинні чути всіх. Ми не маємо права дати їм хоч подумати, що хтось спочатку, а вони потім. І не тільки не маємо права, це було би просто аморально! Це ви можете вимагати особливих зусиль у пошуку саме Гонгадзе, а ми добре знаємо, що наші ресурси не безмежні, а тому будь- яке для когось більше означає, що для когось — менше».
Це не було зроблено. Це не було сказано. Це нездогадливість влади. Але те, що влада не сказала про це, зовсім не означає, що не було такої аморальності в позиції «опозиції». Кожні 15 хвилин зникають! І нічого, ніяких проблем для «акціантів», як пожухле осіннє листя на вітрі — понесло, то й що? Який там політичний капітал із якихось там… Вони звинувачують владу в байдужості до простих людей, в турботі лише про своїх. А самі? І якщо вони думають, що тільки я це помітив, то помиляються.
Герой покрився лускою і виріс хвіст…
Поки намети стояли на Майдані, я сприймав це нормально. Стоять собі люди, протестують. Хто хоче — підходить, а хто не хоче — теж вільно реалізує право ніколи до них не підходити. Місце зручне — всім видно, але в глухому куті, руху людей практично не заважали. А коли вони на свята намети зняли — я їх навіть почав поважати. Вирішив, що все ж відчувають люди міру й поважають інтереси інших.
Помилився. Після свят раптом побачив їх якраз на своєму (і не тільки своєму, а ще тисяч і тисяч людей) звичному маршруті повз пам’ятник вздовж Поштамту. І це при тому, що всього за кілька метрів звідти вздовж дороги було аж два ще кращих «глухих кутики». Я зрозумів, що це — свідомо, що вони прагнуть стати так, щоб ми не могли їх обійти.
А вони ж і в нав’язливості звинувачують владу…
Вони мають право на протест і на місце для його вираження. Це аксіома. Але й ми маємо право йти або стояти скрізь, де це не заборонено Законом! Це теж аксіома. Майдан і Хрещатик належать усім. Вони мають право протестувати, а ми маємо ніяк не менше право ходити, стояти, їхати і — навіть! — бачити гарну вулицю, а не смітник, на який поступово перетворювався Хрещатик.
Вони явно перейшли межу. Тому я за рішення суду. Законність — це добре. Але люди недосконалі, у них добро завжди має гидкий зворотний бік. У законності це те, що виражається коротко «закон — як дишло…» У всіх законах є «щілини», і є люди, які саме під цим кутом зору вивчають закони для безкарного нехтування ними, їх обходу. Але щоб це демонстративно робили депутати, які самі ті закони розробляють, — це вже перебір. Маю на увазі й ті фокуси з «власністю депутатів».
А вони звинувачують владу в обході законів...
Дракон росте.
Було дуже цікаво, за що ж битва? Що буде, коли опозиція переможе і Україна вже буде «без Кучми»? Бо не може бути, щоб люди так билися тільки за «без». Що ж пропонується? Заради чого Рухи об’єдналися з соціалістами? «А в отвєт — тішина…» Потім, правда, з’явилися слова про парламентську республіку з пропорційною системою виборів.
Якось незручно, коли доводиться вказувати на явний абсурд. Могли ж люди помітити, що і старий, і пропонований новий Закон про вибори передбачають, що голоси, подані за партії, які не подолали бар’єр 4%, пропорційно діляться між тими, які пройшли. Легко визначити, що комуністи, набравши їхні практично гарантовані 25% голосів, дістануть близько 60% мандатів! А разом із соціалістами — тверду конституційну більшість!
Тож абсолютно ясно, за що є боротися Морозу. Ясно, чому комуністам просто нема потреби особливо боротися. Нащо їм «світитися» й ризикувати — їм перемогу принесуть інші. Але коли принести владу комуністам рвуться «націонал-демократичні» — це розум не сприймає. Починають роїтися підозри.
Якщо вони звинувачують владу в непрозорості, то чому ж у них настільки абсолютно неясно — хто, де, звідки, коли, як, чому, для чого? Запитань багато, а відповідей?
Дракон росте.
Просто вражає одноманітність тверджень опозиції. Озвучили якусь касету, тут же без усяких там судів винесли вирок — і все! Далі наче в головах у них прямісінькі рейки прокладені. Ті, що «как водітся, на горізонтє сходятся…» Наче люди за все своє життя жодного детектива не читали, слова «версії» не знають. А їх багато. Серед них і правдоподібніші, з кращим урахуванням основного питання — «кому вигідно?», й іншим напрямом стрілок. Якщо вони звинувачують силовиків у непрофесійності, то для чого так наполегливо показувати власну?
І взагалі — нормально оцінити будь-яку професійність може тільки відповідний професіонал. Навіть за результатами — от він те-то не зміг зробити! — теж тільки професіонал. Бо буває, що неможливо було, а непрофесіонал можливе від неможливого відрізнить далеко не завжди. Це що, неясно?
Якщо вони звинувачують владу в нерозумінні обстановки, то нащо показувати власне? Наприклад, виступи опозиціонерів у пресі після «Заяви трьох». Опозиціонери заявляли, що Ющенко тепер майже політичний труп. Анекдот? Природно, що більшість не міряла Ющенка його ставленням до опозиції — вони поміряли опозицію її ставленням до Ющенка.
А недавно було чергове дитяче белькотання про якихось підісланих провокаторів, які 9 березня вчинили побоїще. Треба ж розуміти значення слів, які вимовляєш. Провокація — це дії або бездіяльність, які створюють зручні умови для якихось дій і викликають бажання їх виконати. Якщо людина покладе на тротуар гаманець із грошима і відійде вбік спостерігати — це провокація. А коли хтось його візьме — це вже спровокована дія.
У ситуації 9 березня навіть якщо справді хтось засланий почав бійку — він просто перший почав. А спровокували організатори заходу, бо захотіти, почати, вести бійку і зникати після неї можна було без проблем, для цього були всі умови.
Не було ж видно жодних дій організаторів, щоб запобігти або припинити чи хоч пригасити, якщо вже бійка почалася. А могли, мали і час, і можливості! В УНСО є треновані хлопці. Могли просто йти попереду кількома шеренгами, нікого чужого вперед не пускаючи.
Крім того, з точки зору людини з тренованою реакцією, те, що ми бачили на екранах, відбувалося повільно, як у сні. Спокійно підійшли. Довго хитали турнікети. Повільно відійшли з ними. Повільно розігналися. Вдарили. Був безмір часу, щоб зупинити. Але це якби там були люди, які бажали уникнути побоїща. Проте натомість там були керівники, які демонстративно склали руки на грудях! Що це, коли не провокація?
Дракон виріс. Кінця битви не видно, а він уже весь готовий. Тепер на його фоні вже влада має чудову можливість виглядати інтелігентнішою, демократичнішою. Вона має вигідний фон. І вона цим фоном користується.
Опозиціє, ти за це боролася? Щоб створити темний і брудний фон?
Політичні романтики, надіючись на «оксамитову революцію», мріють, що вона буде не катастрофою, а катарсисом, який очистить суспільний організм після довгої хвороби.
Можливий цікавий варіант, коли опозиція нав’язливою демонстрацією брудних методів таки підвищить нетерпимість до них суспільства і владі просто доведеться поводитись відповідно до вищих вимог. До певної міри це вже відбувається. Самі опозиціонери тоді, мабуть, стануть політичними трупами. Оригінальний вийде катарсис — «герой», який кидається в бруд під ноги «антигероя», щоб той виліз із бруду!
Якщо ця оригінальність станеться — вони будуть варті оригінальних пам’ятників.
