У Неаполі, у монастирі Камальдолі, черговий послушник чотири рази кожної години стукає у колії: «Badate, e possato un quarto d’ora della vostra vita» (Слухайте, відійшла iще чверть години вашого життя). Спливає десятий рік нашого життя у незалежній державі. Уперше розгорнутий жовто-блакитний прапор я побачив (іще до проголошення незалежності) на урочистому відкритті установчих зборів Українського лікарського товариства. Здавалося тоді — ось нарешті, ось тепер, ось усе нам буде підсилу... Не збулося. Майорять прапори, але лікарі з тихим відчаєм спостерігають тілесну і духовну деградацію нашої людності.
ЕЛІТА
Чи помітили ви, що деякі іншомовні слова можна «розшифрувати» так, що вони гарно вписуються у політичне сьогодення? «Міністр» це «міні-стратег», «спікер», «спікер» — «спокійний і керований», «партія» — «пара товаришів і я», «Компромат» — «кому продати матеріальчик?». Вважаючи слово ЕЛІТА абревіатурою, матимеш «Ерудиція, Логіка, Інтелект, Труд, Авторитет». Правда ж — гарно? Проте є й інші варіанти, наприклад — «Егоїзм, Лінощі, Інтриги, Тупість, Апатія». Ці лінгвістичні забавки прийшли мені в голову в Сан-Франциско, коли я запитав про П.І. Лазаренка і дізнався, що в’язниця, у якій він сидить, не входить у перелік туристських об’єктів. Мені пригадався комічний епізод, коли майбутній прем’єр запросив до Дніпропетровська О. Солженіцина разом із усією іншою Росією. Хтось таки навчив Павла Івановича цінувати інтелігенцію... Парламентська фракція «Громада», керована сан-францисканцем, мала чи не найбільший у Верховній Раді загін дипломованої челяді.
Маючи за плечима десять незалежних років, не маємо дієздатної еліти. Не всі продаються, але майже всі мовчать. Шiстдесятництво і шiстдесятники вичерпалися; колишні політв’язні борсаються поодинці; Поет і Артист, які сьогодні входять до уряду, заслуговують на співчуття — але не більше. Та еліта, яка змогла б вплинути на самоідентифікацію українців, не вродилася. Це і є найсумніший підсумок десятиріччя. Водночас упевнено почуваються ідейні малороси.
ПРО ПОЧУТТЯ МІРИ
Як відомо, навіть молитися треба так, щоб не розбити лоба. Ось, наприклад, пан прем’єр-міністр, заступаючи на свій пост, проголосив «панукраїнство». І чого б ото було не зазирнути в енциклопедію і не довідатися, що усі оті «пан-...» (панамериканізм, пангерманізм, панісламізм, панмонголізм, панславізм) віддзеркалюють немотивовані і реакційні претензії на особливу роль якоїсь етнічної чи релігійної спільноти. А «панукраїнство» у поєднанні з тезою про «маленького українця» виглядає просто комічно.
Недоречним і навіть шкідливим є намагання долучити до нашої історії те, що їй не належить. Скажімо, ні українці, ні будь-який інший етнос не є безпосередніми нащадками носіїв трипільської культури. Наполягати на цьому — «благоглупость». А міфи (щоб не сказати побрехеньки) про «оріїв-аріїв», які не так давно оповідав слухачам українського радіо С. Канигін, не потребують навіть додатку «благо» — дурниця та й годі. То ж має рацію академік П. Толочко, даючи належну оцінку псевдопатріотичним і псевдонауковим оповідкам («Дзеркало тижня», №4 за 2001 р.). Проте дивною здається його власна позиція щодо України і українців. Якщо гасло «трипільців» і «аріїв» можна сформулювати як «українці — найкращі», то шановний академік намагається переконати нас, що «українці зовсім ніякі». Зауважу, що про погляди П. Толочка я пишу не через їхню винятковість, а через їхнє типове малоросійство, а якщо хочете — хохляцтво.
УКРАЇНА ЧИ «ОКРАЇНА»?
Багатьох «шанувальників» нашої держави влаштовує теза, що Україна це окраїна — бо, якщо окраїна, то відомо чия: Московського царства. Про царство П. Толочко не згадує, але до «окраїни» ставиться прихильно. Цитую: «Коли наприкінці ХII століття помер переяславський князь Володимир Глібович, як повідомляє літописець, за ним плакала вся Переяславська земля і «оукрайна много постанали». Інакше кажучи, йшлося про окраїну князівства». Навівши ще один приклад такого ж звучання, академік не помічає, що «оукрайна» позначає не лише окраїну князівства, а й усю його територію за винятком княжої столиці. Якщо маємо у народній пісні «Ой по горах, по долинах, по широких українах, ой там козак походжає», які ще потрібні докази? У подальшому «край» та «україна» остаточно набули того значення, яке мають сьогодні. Щоб пересвідчитися, достатньо зазирнути в словники. У В. Даля серед 13 значень слова «край» бачимо «берег, сторона, область, родина, отечество». Різниці між українською та російською мовами нема. Одначе у В.Даля бачимо лише те значення слова «украній», про яке пише П.Толочко: «дальний, порубежный». Іншим є сенс цього слова в українців. У Б.Грінченка читаємо, що Україна це «страна, заселенная украинским народом». Отже, у нашій мові і у мові російській ці поняття відрізняються приблизно так, як українське «уродливий» та російське «уродливый» (хоча в обох випадках йдеться про загальнослов’янський корінне «род».
АКАДЕМІК І ПОЕТ
Чи варто занурюватись у якісь лінгвістичні тонкощі? Гадаю, що варто. Принаймні для того, щоб бути готовими до тих пасажів П.Толочка, які стосуються уже не термінології, а сутностей засадничих — таких, які після десяти років незалежності не мусили б лишатися дискусійними. Цитую: «Нинішніми українцями ми стали, по суті, лише в ХIХ столітті... А українцями в сьогоднішньому розумінні нас усвідомив, по суті, Тарас Шевченко»... Не применшуючи впливу Тараса Григоровича на українство, ризикну припустити, що навіть він не зміг би навчити якийсь до того безіменний і глухонімий народ самоназватися українцями. Неймовірним є і те, що творчість Шевченка, а не мовно-історична спадщина нашого народу спонукала не засліплених великодержавництвом російських фахівців називати українців — українцями, а Україну — Україною. Пошлюсь, зокрема, на статтю В.Даля, видрукувану у 1852 році: «Украинцы — народ певучий и весьма склонный к думам і былинам (в противность велокорусам)»; есть на Украйне много воспоминаний о Карпатах»; «у новогородцев мы слышали немало украинских слов» і т. iн. Зрештою, чи це Шевченко спричинився до того, що француз Г.Боплан назвав свою книгу «Descripton de E’Ukraine» («Опис України») і видав її 1650 року — за часів Хмельниччини, задовго до народження поета? Тоді Україна не мала стосунків з Московщиною, відтак бути її окрайно не могла.
ШЛЯХ ІЗ «РУСИЧІВ» У «СОВКОВИЧІ»
Торкнуся теми, про яку вже писав у брошурі «Людина і нація. Нотатки генетика» (Київ, 1996). Йдеться про антропологічні студії нашого земляка Ф.Вовка (1847-1918 рр., в останні роки життя — професор Санкт-Петербурзького університету), які найбільше дратували ідеологів хохляцтва, бо зачіпали проблему спорідненості між українцями, білорусами і росіянами. У «Дзеркалі тижня» П.Толочко також пише про це, але у своєму специфічному баченні. У короткому викладі погляди шановного академіка зводяться до того, що три східнослов’янські народи вийшли з одного кореня; наші предки в Київській Русі вважали себе «просто русичами»; Росія зберегла свою стародавню родову назву, а ми чомусь від неї відмовилися (хоча галичани називали себе русинами). I далі (цитую): «Проте Тарас Шевченко і діячі українського відродження спробували дистанціюватися від тих, інших московських русаків. Мабуть, щоб виокремити себе та протиставити північно-східній Русі, наші співвітчизники почали йменуватися українцями». Повернiмося до першої тези – про спільний корінь. Якщо починати від Адама і Єви, то «однокореневими» є усі нині сущі етноси (що й стверджують генетичні дослідження останніх років). Якщо ж ідеться про східних слов’ян, то для початку пропоную шановним читачам разом зі мною пошукати легендарних «русичів». Тим більше, що посилається на них не лише П.Толочко. Ось, скажімо, спостереження Нобелівського лауреата І.Буніна за революційними масами («Окаянные дни»): «Лика у женщин чувашские, мордовские... А сколько лиц бледных, скулистых, с разительно асимметрическими чертами среди этих красноармейцев и вообще среди русского простонародья. Чуть белоглазая... И как раз именно из них, из этих самых русичей, издревле славных своей антисоциальностью, давших столько удалых разбойничков, бродяг и бегунов... вербовали мы красу, гордость и надежду русской революции». Мусимо взяти до уваги, що панові академікові «русичі» до душі, а панові письменникові від них ридати хотілося. Щоб уникнути оцінок емоційних, звернiмося до неупереджених інформаційних джерел. Беремо «Большую Советскую Энциклопедию» (два видання – довоєнне і післявоєнне), «Украинскую Советскую Энциклопедию», «Українську Радянську Енциклопедію», «Советский Энциклопедический словарь»... і що? Усі там є: вітичі, древляни, поляки, радимичі, сіверці, уличіч... і русини є. А «русичів» нема, бо їх фактично ніколи й не було, термін цей книжний і штучний.
Етногенез східних слов’ян вичерпно характеризують антропологічні дослідження Ф.Вовка. Ось його найголовніші висновки. Перше: українці найбільшу спорідненість виявляють iз південними та західними (за винятком поляків) слов’янами. Друге: український етнос, свого часу зазнавши впливів іранських і, можливо, тюркських, лишився, проте, «чистим» і зберіг у собі більше слов’янських рис порівняно із спорідненими з ним північними групами (білорусами й росіянами).
Ви уявляєте, якими очима на це дивилися ідеологи потрійної «колиски» і «старшого брата»?
Отже, росіяни через родичів родимичів і в’ятичів споріднені з поляками, до того ж вони увібрали в себе масу фінських елементів. Натомість нинішня людяність України антропологічно не відрізняється від літописних слов’ян насамперед — древлян, полян і сіверців. Можна, звичайно, не вірити «буржуазному націоналістові» Ф.Вовку, але всі його висновки підтверджені новітніми дослідженнями в московському Інституті етнографії та антропології. «Русичів», зрозуміло, московські учені не згадують.
А тепер проаналізуємо «сухий залишок». Гаразд, росіяни (великороси) є українцям двоюрідні брати, а полякам — рідні; і в Москві, і у Варшаві кажуть не «дядя» и «тетя», а «дзядя» и «цеця». Гаразд, українці не мають суттєвої фінської домішки, тому наші дівчата мають довші ноги, ніж росіянки. Ну той що? Чи польські та фінські впливи якось компрометують росіян, а їх відсутність робить українцiв менш винними? Ні, й ще раз ні. То в чому, власне, рiч? Чому про Ф.Вовка тривалий час або мовчали, або згадували його лише для того, щоб викривати і ганьбити? Чому П.Толочкові так потрібні «русичі»? Все дуже просто. Якщо антропологічний тип літописних слов’ян є таким, як у сьогоднішніх українців, то (принаймні, у цьому сенсі) наш народ аж ніяк не вигулькнув на білий світ у ХIХ ст. Відтак українці і саме українці є прямими (хоч і не єдиними) спадкоємцями Київської Русі, її державності та її культури. Не всім цього хочеться, а багатьом хочеться чогось зовсім іншого. 1995 року в одному з київських тижневиків П.Толочко писав: «Как человек, сформированный в Советском Союзе, честно скажу, я сожалею о его распаде». Чи хоче пан академік відтворення комуністичної імперії, я не знаю. Проте численні «русичі-совковичі» саме про це і мріють — зокрема й тому, що мають викривлені уявлення про походження й історію українців.
Повернуся до того, з чого починав. Звичайно ж, підбиваючи підсумки десяти років незалежності, маємо говорити не про окремих людей, а насамперед про загальні тенденції. Сьогодні знаємо сотню імен непересічних політиків, публіцистів, журналістів, соціологів і політологів — тих, хто у першу чергу може вплинути на самоідентифікацію українців. Проте загальна тенденція полягає у квітуванні карликових слонів і гігантських мосьок.
