Справді, невикорінимий потяг киян до екзотичного культурного імпорту. Варто тільки оголосити в місячному гастрольному репертуарі що-небудь із таємничою, незвичною для європейського вуха азіатською назвою — і за аншлаг можна не турбуватися.
Саме так ішли справи з виступом Ансамблю старовинної японської музики гагаку. Чимала зала Національної опери була переповнена так, що й яблуку не було де впасти: чутки про незвичайний японський театр, що тішить око і слух глядачів небаченими ритуалами, об’єднали в одній аудиторії і інтелектуалів, і меломанів, і тих, хто взагалі не має звички відвідувати театри.
Вистава розділилася на дві частини. В першій переважала музика, в другій — демонструвалися військові ритуальні танці. Крім такого двохактного розподілу, більше нічого цей вечір з театром не поєднувало. Програма виступу, велично пойменована як «Містерії Ямато», знову ж таки, не мала нічого спільного з містеріальною дією. Київська аудиторія споглядала стандартний, добре костюмований концерт японської музики і танцю, що принципово не відрізнявся від тих, які повсюди возяться численними «ансамблями пісні й танцю» своїх країн. Безперечно, такий фольклорний обмін можна тільки вітати, хоч, за великим рахунком, він стоїть у тому ж ряду, що й крамниці, в яких продаються матрьошки де-небудь у Нью-Йорку, китайська їдальня на вулиці Червоноармійській або загальнодоступні лекції про філософію індуїзму в Житомирі. Така низова культурна дипломатія не стільки дає уявлення про ту чи іншу країну, скільки просто допомагає обивателю відчути подих далеких земель, що таки десь є на планеті, інші народи та цивілізації. При цьому, ясна річ, жодних претензій на високе мистецтво; адже й ансамбль, що виступав в Опері, — суто самодіяльне утворення, укомплектоване студентами університету міста Тенрі, які віддаються орієнталістському дозвіллю у вільний від навчання час. Саме тому дещо дивує весь той вартісний ажіотаж, що супроводжував гастролі аматорського, по суті, колективу. Ще більший подив викликали й спроби надати цим гастролям характеру пропагандистського релігійного туру — і в буклеті, і в передконцертних промовах настирливо підкреслювалося, що місто Тенрі відоме у світі не тільки своїм лінгвістичним університетом, але є ще центром чергової новомодної релігії, що буцімто має мільйони прихильників. Складно було зрозуміти, яке відношення це має до концерту й до музики гагаку взагалі.
Але, гадається, одна думка могла об’єднувати розуми багатьох молодих людей, які всіма правдами й неправдами таки потрапили на концерт і скупчилися на задушливих галерках, де сценічний звук тільки ковтається. Справді, навіть провінційний університет в Японії може дозволити собі влаштувати для своїх студентів таке всебічно ефектне й ефективне хобі. Проте, може, й ми коли-небудь доживемо до такої розкоші...
