21 березня 2001 року в Києві починає свою роботу Міжнародна конференція «Україна: енергетичний вузол Європи», яка проводиться за сприяння Комітету Верховної Ради з питань паливно-енергетичного комплексу, ядерної політики і ядерної безпеки та Міністерства палива і енергетики України. У роботі конференції візьмуть участь провідні фахівці різних зарубіжних країн, представники відомих фірм і фінансових структур близького і далекого зарубіжжя.
Одним із спонсорів Міжнародної конференції виступає російське акціонерне товариство «Арктична газова компанія».
ВАТ «Арктикгаз» — одна з перших в Росії недержавних компаній, що динамічно розвиваються в газодобувній галузі. Компанія володіє ліцензіями на розвідку й розробку Самбурзької і Єво-Яхинської ліцензійних дільниць, розташованих у центрі Ямало-Ненецького автономного округу, — найбільшої на планеті нафтогазоносної провінції.
Акціонерами ВАТ «Арктикгаз» є ВАТ «Газпром», американська незалежна енергетична компанія «Бентон Ойл енд Гез», АТЗТ «ЛогоВАЗ», ВАТ «Нефтеком» і гібралтарська компанія «РАПКО Лімітед».
Про історію створення акціонерного товариства і його сьогодення розповідає генеральний директор ВАТ «Арктикгаз» Віктор БАРАНОВ.
Наша компанія з’явилася в 1993 році. У той час нафтогазодобувні компанії виростали як гриби, але їх благополуччя визначалося структурами, що мали реальну економічну владу. Монополісти не давали ходу незалежним підприємствам, фактично перспектив ринкового розвитку у приватних компаній не було.
Коли чотири роки тому я прийшов у цю компанію, вона виглядала як Ленінград у блокаду: грошей немає, скрізь борги, ліцензії прострочені, колектив практично не сформований. Довелося воювати на всіх фронтах: і гроші шукати, і зберігати ліцензії, і колектив формувати, й інше. Щоб було зрозуміло, в якому стані перебувало управління компанією, скажу лише, що один з її директорів замість видобутку нафти займався торгівлею куртками. Керівництво не бачило пріоритетів. Що стосується інвестицій, то в ролі інвестора виступала одна американська компанія, але її треба було просто гнати геть, тому що цей інвестор і грошей не давав, і робити нічого не хотів, сидів на своїх запасах і спостерігав зі сторони за тим, що відбувається.
Поступово першочергові проблеми вдалося розв’язати. Виправили ліцензії, опрацювали проект розвитку компанії, маючи який можна було розпочинати переговори з інвесторами. До речі, коли я сюди прийшов, компанія називалася вельми загадково — «Сенега». Бувало, телефонуєш у «Газпром», представляєшся генеральним директором «Сенеги», а співрозмовник на іншому кінці дроту гадає, які послуги ти зараз пропонуватимеш — страховку оформити чи парфюмерію придбати. Зрештою, спочатку розшифрували «Сенегу» в конкретний «Севернефтегаз», а потім запропонували нинішню назву компанії — «Арктикгаз». Тобто не тільки шукали гроші, вирішували інші проблеми виживання, але й піклувалися про імідж компанії.
Перспективи «Арктикгазу» виглядали досить привабливо. Запаси вуглеводнів на наших родовищах становили майже 919 млрд. куб. метрів газу, понад 862 млн. тонн нафти, близько 279 млн. тонн конденсату. Щоправда, залягають ці багатства в складно побудованих родовищах, а значить розвідка й методи видобутку мають бути спеціальними, проте все одно ці справді найбагатші запаси зачаровували можливих інвесторів. Переговорів було дуже багато. Перший рік я крутився, як тільки міг. Півроку шукав гроші, оскільки нічим було платити ні за електрику, ні за зв’язок. Тільки через рік ми вийшли на американську незалежну енергетичну компанію «Бентон Ойл енд Гез». Я, чесно кажучи, здивувався, чому раніше вони не потрапили до мого поля зору. Коли прилетів до них разом з фахівцями акціонерного товариства, ми домовилися протягом чотирьох днів. У США ця компанія не найбільша, проте досить агресивна, готова до ризику. І саме таку компанію я і шукав.
Від самого початку я не приховував, що піду в бік іноземного інвестора. Ніколи не висловлювався погано про Росію й про російських управлінців, але знав точно: позаяк усі ми бідні і всі хочемо грошей, і якщо нам залишитися без контролю з боку іноземців, то щойно прийде хоч невеликий успіх, самі ж і занапастимо його перші паростки. Це я розумів чудово.
Ми живемо і працюємо в умовах суворого арктичного клімату. Але, образно кажучи, ще більш суворим іноді буває клімат для інвестицій у розвиток нафтогазодобувної галузі. Або умови висуваються неприйнятні, або партнери трапляються несумлінні. Ми в своїй політиці з інвесторами прагнемо уникати як того, так і іншого. Своїм зарубіжним інвесторам запропонували 40 відсотків акцій за номіналом, які вони нам же і заклали, пообіцявши при цьому вкласти 100 млн. доларів інвестицій. Поділили ми 100 млн. на 40 відсотків. Ціна одного відсотка вийшла 2,5 млн. доларів. Вклав 2,5 мільйона (відсоток акцій випускається з під застави. Домовилися, що, покивсі гроші не будуть вкладені, акції з під застави не випускати. Тобтостворили механізм, так би мовити, від несумлінного партнерства. Вирішили, що спочатку отримаємо 100 млн. доларів, а якщо буде потрібно, то ще 90 млн. залучатимемо за допомогою компанії «Бентон Ойл енд Гез». На сьогодні інвестор вклав у розвиток «Арктикгазу» вже близько 20 млн. доларів.
Вирішили і кадрові питання. Зараз нарівні з вітчизняними фахівцями у нас працюють й іноземці. Зі Сполучених Штатів у нас головний інженер компанії, заступник генерального директора з фінансів, два заступники директора департаменту з буріння. Всі вони мають досвід роботи у провідних нафтових і газових компаніях світу. Утримання таких фахівців, звичайно, обходиться недешево. Але, як кажуть, шкурка варта вичинки...
У Росії існують такі категорії людей, як «людина Маркса» і «людина Достоєвського». «Людина Маркса» візьме гроші у роботодавця, і буде просто працювати, тому що праця в Росії — капітал, як і у всьому світі. А «людина Достоєвського» гроші візьме, але тобі цього не забуде і за певних умов помститься, тому що вона розумна, але бідна, а ти дурний, але багатий. Так ось, американці — справжнісінькі «люди Маркса», вони сповідують непорушне правило: якщо людині платять гроші, значить, вона повинна працювати. З цих позицій вони ставляться і до організації бізнесу, тут у американців справді є чому повчитися.
Загальна ситуація в Росії, на жаль, не спонукає до приходу на наші простори юрб іноземних інвесторів. Не забуті політичні й фінансові кризи, досі ллється кров на Кавказі... Ризиковано вкладати гроші в Росію. Тому ми одразу вирішили врахувати вимоги американців про «прозоре» ведення бізнесу. Одночасно самі вчилися цьому. Вважаю, що у нас сьогодні одна з найпрозоріших бухгалтерій: напевно відомо, куди вкладений кожний цент або рубль. У іншому разі нас просто не хотіли інвестувати. Коли мене відвідують колеги з аналогічних компаній, вони дивуються, почувши розповідь про речі, що вже стали для нас елементарними. Про те, як організований бізнес, про його прозорість, про передові методи в маркетингу, про взаємовідносини з підрядниками, про те, як платимо гроші, як приймаємо об’єми і про інше.
Ще одна деталь. Коли я прийшов у компанію, стратегія була на буріння нових свердловин. Позначався, очевидно, синдром соціалізму, при якому за пробурені метри давали ордени і медалі. А американські фахівці прийшли до мене з ідеєю: навіщо витрачати мільйони доларів на буріння, коли є свердловини з високими дебітами, які треба розконсервувати. У жовтні 1999 р. ми обговорили цю пропозицію, а 28 грудня, тобто через два місяці, вже отримали першу нафту. Так знайшов своє виявлення справжній інженерний підхід, помножений на знання і розуміння бізнесу. Наші фахівці поривалися пробурити, відрапортувати, а що буде далі, які гроші будуть потрібні — у них голова не боліла. Назву лише дві цифри: розконсервування свердловини коштує 300 тис. доларів, а буріння нової — 3,5 млн. доларів.
Тільки за минулий рік ми розконсервували 5 розвідувальних свердловин, створена інфраструктура, необхідна для збору, підготовки і транспортування рідких вуглеводнів, побудовано 35 кілометрів промислових автомобільних доріг, налагоджена система збуту видобутої продукції. У 2000 році акціонерне товариство видобуло близько 54 тисяч тонн рідких вуглеводнів. Ось якою може бути ефективність інженерної праці.
На жаль, питання, які непокоять особисто мене як керівника компанії «Арктикгаз», поки що не вирішуються на державному рівні. Гостро назріла проблема зменшення податків на прибуток, ПДВ. Слід знизити акциз, а краще б узагалі прибрати його. Ось я зараз нафту добуваю, але наступного року маю намір зайнятися газом. Мені треба побудувати газопровід довжиною 50 км, зайнятися підготовкою газу, а це високі витрати: виручатиму 2 долари за 1 тис. кубів, а собівартість складе доларів 12. Навіщо мені потрібен цей газ? Ось тут уряд і повинен допомогти: або з «Газпромом» домовитися, або інший варіант розв’язання проблеми застосувати.
Не мало й інших проблем, що вимагають рішення з боку державних органів. Це і тарифні ціни, і питання пільг тим, хто працює з важкодоступними запасами сировини, і проблеми експортної політики, і необхідність скасування міжнародного залізничного транспортного тарифу компаніям, що діють в складних умовах...
Сподіваюся, згодом все це буде врегульоване. Хотілося б тільки, щоб це сталося якомога раніше.
Газовий ринок України для нашої компанії є дуже привабливим з точки зору налагодження реалізації видобутих нами вуглеводнів. Територіальна близькість, усталені транспортні комунікації, чудова інформованість і надійні зв’язки, роблять російські газодобувні компанії привабливими для України як традиційних і стабільних постачальників газу. У свою чергу, Україна для російських компаній — це перспективний ринок збуту продукції.
Саме тому фундамент співпраці з українськими компаніями, що працюють на газовому ринку України, ВАТ «Арктикгаз» закладає вже зараз, бо навіть маленький почин сьогодні може дати хороші результати в майбутньому. Отримавши дозвіл на доступ до газотранспортної системи Росії й уклавши з ВАТ «Газпром» договір на транспортування газу, ми не зволікаючи приступили до переговорів з низкою українських компаній. На сьогодні ми вже уклали контракт на постачання газу ЗАО «Газнафторесурс» (нова назва — ЗАО «Севергаз») , на стадії оформлення договір з іншою українською компанією.
Разом з тим, відсутність механізму повернення ПДВ при експортному постачанні газу, надвисокі транспортні тарифи для незалежних компаній (0,96 долара за 1000 м куб./100 км), висока сезонна амплітуда коливань цін на газ роблять дуже ризикованим довгострокове співробітництво з постачання газу. На мою думку, ці проблеми мають бути вирішені на міждержавному рівні.
