Володимир ФЕСЕНКО, політолог (Харків):
— Події 9 березня певною мірою можуть стати переломним пунктом в розвитку політичної кризи в Україні. Вони засвідчили, що тактика вуличних дій не принесла опозиції бажаного результату. Зіткнення з міліцією виявили, з одного боку, стихійний прорив негативних емоцій, що нагромадилися у представників опозиції стосовно влади, а з іншого боку, вони знову показали, що антикучмівським маніфестаціям не вистачає масовості і влада вже спроможна блокувати дії опозиції й демонструвати свою силу. Більше того, це може здатися цинічним, але ризикну стверджувати, що об’єктивно саме опозиція була зацікавлена в тому, щоб з її боку з’явилися постраждалі, а вітчизняна і світова громадськість пересвідчилися в «жорстокості режиму». Адже вже в лютому політична криза в Україні мала ознаки патового стану. Ані влада, ані опозиція не могли переламати ситуацію на свою користь. Невдача зі спробою відставки Генпрокурора, відсутність бажаного ефекту від результатів міжнародної експертизи записів майора Мельниченка не залишили вибору для вождів антикучмівського руху. Їм надто необхідний був емоційний перелом у розвитку політичної кризи. Акції опозиції, призначені на 9 березня, мали стати емоційним струсом, вирішальною спробою подолання суспільної апатії. Країну розбудити не вдалося. Швидше навпаки, зіткнення опозиційної молоді та міліції не тільки не додали балів опозиції в очах вітчизняної громадської думки, але ще більшою мірою стимулювали страхи пересічного обивателя, зміцнили його переконання: слід триматися далі від розборок з приводу влади. Страшилка у вигляді «бойовика-унсовця» знову виявилася затребуваною. І цей «дарунок» Президенту зробили його противники.
Схоже на те, що криза вступила у фазу стагнації і це становище вигідніше владі, ніж опозиції. Вуличні акції триватимуть, оскільки вони дають вигідну опозиції телевізійну картинку і нагадують про її існування. Але розраховані вони вже будуть здебільшого на Захід. Можливо, що вуличне протистояння буде локалізоване у Києві і Львові. Велика імовірність того, що станеться регіоналізація кризи. Оплотом антипрезидентської опозиції може стати Галичина. Навряд чи противники Л.Кучми зацікавлені в цьому, але стихійний розвиток подій може піти в цьому «геополітичному» напрямку.
Александер РАР, політолог (Німеччина):
Ймовірно, центр бойових дій знову буде перенесено до парламенту. Після подій 9 березня майже напевно можна прогнозувати, що опозиція «пригадає» про міністра внутрішніх справ, який найближчим часом буде втілювати «зло влади». Але головний напрям атаки — конституційний. І тут знов-таки опозиція потребує трансформації тактики. Стратегічно і комуністи, і «олігархічні» фракції зацікавлені в обмеженні повноважень Президента. Але послуг антипрезидентським силам вони робити не будуть. Цілком можливо, що конституційні ініціативи опозиції будуть провалені, а замість будуть запропоновані варіанти конституційного реформування з боку комуністів і пропрезидентських фракцій. Так чи інакше, без неофіційного компромісу між пропрезидентськими фракціями, прихильниками прем’єра, комуністами та силами антипрезидентської опозиції будь-які зміни в Конституції навряд чи будуть можливими.
Взагалі у Верховній Раді склалася досить специфічна ситуація. Формальне і видиме відновлення пропрезидентської більшості швидше за все відбудеться, але реальна більшість і в законодавчій діяльності, і в розв’язанні політичних питань буде тільки ситуаційною, і її конфігурація мінятиметься в залежності від політичної кон’юнктури і стану відносин між окремими центрами сили. Зараз чітко видно чотири центри впливу у Верховній Раді: пропрезидентські фракції, від імені яких зі своїми стратегічними ініціативами частіше за все виступають фракції СДПУ(о) і «Трудової України»; комуністи; проурядові фракції націонал-демократичних партій, які відзначаються помірною опозиційністю (головним чином стосовно силовиків); парламентські антикучмісти (фракційно вони представлені «Батьківщиною» і соціал істами). Порядок денний парламенту будуть визначати пропрезидентські та опозиційні фракції, а ось результат голосування з принципових політичних питань буде залежати від комуністів. Але висновок про формування олігархічно-комуністичної більшості у Верховній Раді є передчасним. Комуністи будуть грати свою партію і в окремих випадках можуть підтримати ініціативи опозиції (зокрема, за виборчою системою і з «парламентаризаціїї» форми державного управління в Україні).
Вирішальна ж ставка у «весняній парламентській грі» — доля уряду Ющенка. Голосування по звіту уряду буде визначати подальший розвиток подій. Відставка Віктора Андрійовича може стати у пригоді опозиції. Вона отримає, нарешті, бажаного вождя, консолідується в протистоянні Президенту, політична ситуація знову загостриться. Очевидно, що влада це розуміє і не буде «дарувати» В. Ющенка своїм противникам. Але публічні та тіньові зіткнення союзників і опонентів прем’єра будуть продовжуватися аж до дня звіту Кабінету Міністрів. Зовнішня консолідація уряду і оновленої більшості вигідна Президенту, оскільки вона продемонструє подолання одного з головних проявів політичної кризи. Однак не виключено, що наполегливі заклики вітчизняних і зарубіжних «доброзичливців» до Л. Кучми піти у відставку «на користь» В.Ющенка, стануть для прем’єра «ведмежою послугою».
Українська політична криза стала фактом і для міжнародної громадської думки. Захід відстежує ситуацію в Україні і оперативно реагує на будь-яке загострення відносин між Президентом і опозицією. Українське керівництво змушено рахуватися з чинником західного впливу на нашу внутрішньополітичну ситуацію. Передусім саме цим пояснюється «акуратне» і обмежене використання силових методів стосовно опозиції. Критичний тон впливових західних ЗМІ в інформаційних матеріалах про українську кризу є досить показовим. Але було б наївним чекати, що Захід публічно стане на бік опозиції. Для цього немає вагомих і, найголовніше, легітимних підстав. Перелом в позиції Заходу може статися тільки тодi, якщо центром опозиції стане парламент. Але це надто малоймовірно. Швидше за все, США та європейські інституції будуть дотримуватися відносно України тактики «публічної корекції» політичної кризи, намагаючись не допустити її переходу в некеровану фазу, але при цьому уникаючи прямого втручання в наші внутрішньополітичні справи. Той факт, що і Президент, і опозиція чутливі до «сигналів iз Заходу», робить цю тактику досить ефективною. Що стосується Росії, то істотних зовнішніх ознак реагування на українську політичну кризу з її боку не простежується. У російського керівництва безсумнівно є важелі впливу на Президента і окремих представників його оточення. Але навряд чи можна говорити про такий самий вплив офіційних російських осіб або впливових політичних сил на українську опозицію. Росії вигідна політично слабка і залежна від неї Україна, однак можливості прямого впливу на розвиток української політичної кризи у неї обмежені.
Хоч версії про зовнішні джерела і рушійні сили касетного скандалу і викликаної ним політичної кризи вельми популярні, конфлікт між Президентом і його противниками має вітчизняне коріння, і вирішити цю проблему можна тільки зусиллями наших політиків. При цьому дуже важливо не перейти фатальний рубіж, за яким починається ланцюгова реакція взаємної ненависті й насильства.
— Хочу відзначити, що моя оцінка того, що відбувається, — це тільки погляд з боку, і я ні в якому разі не хочу втручатися у внутрішні справи України. Зараз «касетний скандал» все більш переростає в найсерйознішу політичну кризу, і це звичайно ж дуже непокоїть всіх на Заході. І чим довше він триває, тим більше Україна попадає в певну політичну ізоляцію, оскільки ЄС, який сподівався на те, що в січні—лютому скандал якимсь чином буде вирішений і з Україною в цивілізованому порядку можна буде вести переговори, зараз, як і раніше, чекає на якісь результати. Багатьох на Заході дійсно хвилює те, що в Україні постійно порушуються права людини, а це те, за що Захід постійно виступає. Однак Захід поводиться дуже обережно і ні в якому разі не хоче втручатися у внутрішню політику України. І справа не тільки в Кучмі, а в більш глибоких проблемах українського суспільства та української еліти. А головне, Захід боїться того, що може прийти на зміну Кучмі, у разі його виходу у відставку. Адже українського Президента не розглядають в Європі, як щось на зразок Мілошевича або Чаушеску, які в такій ситуації діяли б більш «криваво». Тому тут сподіваються на те, що Кучмі вдасться згладити проблеми і продовжувати свої реформи, а за допомогою поїздок і в Польщу, і в ЄС він зможе стабілізувати політичні й економічні відносини із західними партнерами. Втiм, є мотив і для хвилювань, тому що ніхто не може прогнозувати, що ж буде відбуватися в Україні у разі можливого перевороту. У той же час, в умовах своєрідної ізоляції з боку Заходу, в Україні перебільшують небезпеку бути «проковтнутою» Росією. За всіма даними, які мають у своєму розпорядженні західні інститути, в Росії справдi відбувається економічне поліпшення, однак не до такої міри, щоб вона, за допомогою своєї економіки, могла допомогти встати на ноги Україні. Так і в політичному значенні ані російська, ані українська еліта не готові до такого зближення після десяти років самостійного існування. Тому може йтися тільки про якусь нормальну співпрацю, коли Україна шукатиме сфери співпраці з Росією, яких вона позбавляється на Заході. Адже через політично невирішені питання кризи страждає насамперед економіка: Україна змушена шукати інші ринки, як в Росії, так і в інших країнах СНД, де з Кучмою розмовляють більш відкрито, не нагадуючи про те, що він повинен провести демократичні реформи. До того ж Захід зараз зайнятий перетворенням ЄС і внутрішніми проблемами. І якщо інтеграція України з Росією не буде проходити в політичній або військовій сферах, в ЄС ніхто проти економічно близької співпраці заперечувати особливо не буде.
