Iсторія цієї жінки трагічна й містична. Вона вийшла нам назустріч з хати вся у чорному, з печаттю печалі на обличчі, але в той же час щось ледь вловимо нагадувало іконописний образ Богоматері... Наче знає вона, проста земна жінка, невідоме усім смертним. Якщо правильно кажуть, що страждання удосконалюють душу, то Галина душа ними відшліфована до досконалості. Віруючі люди, коли їм тяжко, згадують притчу, як прийшов чоловік до Господа і просить: «Боже, мені так важко, чому ти дав мені такий тяжкий хрест?» — «Що ж, ходи, вибереш інший». Пішов за ним чоловік, бачить, стільки хрестів стоїть — один одного важчий. А скраю — найменший. «Ось цей можна взяти?» — «Бери, чи мені шкода, — відказує Господь. — Він і так твій!»
Який же хрест несе вона у своєму житті?
ГАЛЯ І ВАСИЛЬ
Після смерті Василя його мати розказала, що, маючи трьох дітей, завжди передчувала і знала: рано чи пізно, а його втратить. Вони з Галею були одружені тільки три місяці, коли безглузда смерть поховала їхню любов і щастя. Ще під час весілля коїлися дивовижні і моторошні у своїй передбачуваності речі. Від різкого пориву вітру, який невідомо звідки взявся у затишному «шалаші», змело на траву тарілки, посипалися зі стелі, лопаючи з різким ляскотом, барвисті кульки. Їхали до шлюбу — все вбрання з машин, стрічки, квіточки навпроти сільського цвинтаря зірвало й понесло на могили. Люди тільки жахалися. А Василь ще й обручку загубив: упала в болотяний мул, і скільки не рилися, не знайшли.
Вони й зустрічалися всього півтора місяця, познайомившись на танцях у Галиному Датині. Хлопець з сусіднього села Синово так задурив голову, що два роки, доки служив в армії, відбивалася від женихів. «Тяга була, любов — не передати!»
Одружилися у травні, а в кінці літа Василь з братом зібралися на полювання. На зайця. І наїдку з того зайця не було б, і браконьєрством брати не захоплювалися, а щось тягнуло. Галя плакала, не пускала. Вичекав, доки заснула, переліз тихо через неї, збудив Івана... Фарами мотоцикла сполохали сірого, поранили. Василь зліз глянути. І рушниця наче сама спрацювала — зачепився за зайця приклад.
ГАЛЯ І МИКОЛА
На похоронах, пліткують люди, вагітна Галя голосила: начебто ворожка наворожила, що Василь матиме одну дитину, а вона — семеро. А де ж ті діти, плакала молоденька вдова, як чоловік у труні?.. Галя каже, що про таке вона і не знає, ніякого ворожіння не було. Десь ніби колись ворожили її подружки, кинули заодно на неї. Випадало саме так: одне й семеро. Але ж про Василя вона тоді нічого не знала.
Можливо, думає Галя, люди тепер цією легендою хочуть пояснити її подальшу долю. Поховавши сина, Василеві батьки попросили невістку пожити у них. Трохи була у мами (батько помер, коли ходила у другий клас), а більше у свекрів. На сороковини по Василеві вони з мамою поралися на кухні, і ввечері свекруха запитала, де Галя спатиме: скраю чи під стіною? «Яка різниця? Де постелите, там ляжу». — «Хочу знати, де подушку краще підбивати...»
— Ну як слізьми тут не вмитися? — плаче Галя, яку перша свекруха просить: «Помру — прийдеш, на мої поминки хліба спечеш!»
У свекрів похрестила сина, назвала Васильком. Перевелася на заочний відділ в культосвітньому училищі — свекри допомагали вчитися. Розказують люди, і то вже правда, що Надія і Мефодій Козюбчики хотіли, аби невістка вийшла заміж за іншого їхнього сина. І він, такий схожий на Галиного першого чоловіка, наче був не проти...
— Знаєте, навіть у пісні співається: «А я з сестрою вечір простою, не та розмова, що із тобою», — Галя думала, що ніколи ні за кого заміж не піде. Через два роки після першого одруження Бог звів її з Миколою Голубчуком.
Посипалися дітки. Світланка, Владик, Юрчик, Оксанка... Поживши трохи у Миколиних батьків у селі Ставище сусіднього Камінь-Каширського району, Голубчуки купили у Датині стару хату заради хорошого місця. Поля багато, і можна будуватися. Заклали новий дім. Великий, на велику родину, просторий і гарний, з білого каменю. Правда, довелося продати коня — будова витягує останні копійки. Ділилися пенсією Миколині батьки. Та й перша свекруха, коли у Галі пропала корова, а дітки ж малі, носила з сусіднього села молоко. Козюбчики ж позичили грошей купити нову годувальницю і ніяк не хотіли приймати борг. Як і рідні Миколи та Галі, ці чужі їм люди допомагають, чим можуть. То борошна, то цукру привезуть.
А минулого літа, коли не стало Юрчика, забрали до себе старшого, Василька.
ЮРЧИК
В осиротілій минулого літа хаті, де про трагедію нагадують і засмалені двері, і без стелі горище, на якому запалили вогонь діти, хотілося проклясти нашу професію, яка змушує здирати шкірочку болю з материнського серця. Стримує надія, що прочитають цю драматичну історію небайдужі люди і допоможуть родині Голубчуків.
Прокинулася Юлічка, якій рік і чотири місяці. Навіть не запхинькала. Галя тицьнула їй пляшечку з молоком, і маленька дівчинка по-діловому зайнялася обідом. Поївши, так само тихо гралася. Ні грама вередування, ніяких прохань «До мами, на ручки!». Інколи ставало моторошно, що така мала дитина знає: мамі не до неї.
У мами думки про Юрчика. Мама народжувала Юлю, а вдома гинули діти. Першокласник Владик і чотирирічний Юрко розклали на горищі вогнище. Сіно спалахнуло за мить, і коли сполошилися старші, то Владик з ляку втік у жита, а Юрчик так на горищі сховався, що відшукали його вже на згарищі.
Недавно чотирирічна Оксанка — вродлива, як усі Галині діти, розумничка з великими очима, сказала:
— Колись ти, мамо, така гарна була! А тепер все у чорному.
— Ось якою я була, — показує любительський знімок Галя. Тепер вона інша, ніж жінка на знімку, чию вроду не применшувала чергова вагітність. — Ось Юрчик — на руках у тата. Кажуть, на тому світі ми всі горітимемо. А він же на цьому горів, — рве серце і собі, й нам. — Жити не виходить, а Бог сили дає. Вночі хочеться, щоб і не розвиднялося.
За тиждень до трагедії Миколі серед білого дня привиділося: не знає, чи сон був, чи мара. Юрчик у тому видінні був неживий. А Василько біля нього стояв.
— Чуєш, Галю, — кинувся. — Кажуть люди, що у нас дітей багато, а двох уже немає.
Ні тоді, ні тепер чоловік не може пояснити, що то було, бо сказав дружині — і відразу забув про сказане. Не вірить навіть, що говорив. Поховавши одного сина, боялися вони за найстаршого. Вітчим Василька ніколи не образив. Навпаки, гостинця першому давав, бо інші, казав, ще малі, не оцінять і не зрозуміють. Але й відмовити дідові й бабі, які захотіли забрати до себе такого схожого на загиблого сина внука, Голубчуки не могли.
Двоє дітей відійшло. Три місяці тому Галя народила хлопчика.
БОГОМ ДАНИЙ БОГДАН
Юрчика хоронило все село. Село, таке печально-щедре на людські трагедії — у Датині не одна Галя поклала дитину у труну. Її син був ще малий і по-дитячому злякався вогню. А люди хоронили дітей у віці квітучої юності, у розквіті таланту.
Трагедія сколихнула район. Голубчукам виділили матеріальну допомогу, виписали 20 кубів лісу. 15 уже вивезли, а п’ять ніяк. Обіцяли й шифер — купували за свої гроші. Іншим погорільцям з Датиня у свій час виділили готову хату. Галя ж три рази їздила у район: хата стоїть некрита, немає дерева на балки. Хата, по якій не бігатимуть синові ніжки, її вже не радує. Але й не дати життя новому синові не змогла.
Хлопчика хотіла назвати Юрчиком. Не дозволив батюшка. Тоді він став Богданчиком. Кажуть, що у її ситуації — досі не вийшла зі стану шоку — треба було б піти у церкву. Молитися, бо сльози тільки не пускають синову душу з цього світу. Мати не може дочекатися, коли прийде зі школи маленька господинька, відмінниця-третьокласниця Свєта. Вона й менших догляне, і в городі лад дасть. У старій хаті, де піч займає половину єдиної кімнати, бідно і надзвичайно чисто. Немає дня, щоб Галя не вивісила на подвір’ї два шнурки-«намиста» з випраним. У селі більше ні в кого немає стільки дітей шкільного й дошкільного віку. І немає, певно, такої бідноти. Два ліжка, один стіл-тумба, за яким і обідають, й уроки готують. Усе витягли нова хата, похорон і пожежа. І що ж, їхати у район четвертий раз?..
Богданчик заспокоюється тільки на маминих руках. І зовсім не протестує, що ні-ні, а назве його Юрчиком. Як назвала Юльчиком дівчинку, котра і втримала її торік на цьому світі, зберегла маму для Василька, Свєти, Владика, Оксанки, Богданка.
Галі 32 роки. Вона несе свій хрест. Але ж, Господи, як їй тяжко!
