Для своєї персональної виставки в галереї «Кольори» у Лаврі київський художник Владислав Яворський обрав підкреслено скромну, чи не буденну назву — «Пейзаж, портрет, натюрморт». На невиразність такої самореклами можна трохи поскаржитися: нарікав же свого часу Борис Заходер на те, що одна iз найзнаменитіших у світі книжок називається не «Оленка у Вообразилії» й не «Алька у Чепуханії», а всього лише — «Аліса в Країні Чудес». Проте в такій тверезій і начебто абсолютно байдужій констатації факту (бо експозицію справді складають твори, виконані в зазначених жанрах) є місце й для дещиці нешкідливого кокетування.
«Пейзаж, портрет, натюрморт» — виставка, зрозуміло, нова, і більшість робіт, які на ній представлені, експонуються вперше. Та, відверто кажучи, майбутнім дослідникам творчості Владислава Яворського, коли вони дійдуть до датування його живопису і графіки, доведеться туго — і послужний список виставок їм тут, на жаль, не допоможе, позаяк у кожній своїй новій експозиції художник об’єднує твори різних періодів — як найраннішого періоду, так і зовсім нещодавні. Так, роботи, що задали тон «Пейзажу, портрету, натюрморту», самим Владиславом Яворським сприймаються як свідчення періоду, межу під яким уже давно підведено. І при цьому таким, як тепер, художник досі не був ще жодного разу. На нинішній виставці в «Кольорах» Владислав Яворський виявився романтиком.
Він закінчив Київський університет, став біологом. А потім — художником. Створював міські пейзажі — мерехтливі, магічні, моторошні і заворожливі, частіше навіть не просто пусті, а мляві, часом перетнуті тінями людей, що стрімко мчаться собі кудись, людей із собаками (як особлива підгрупа місцевої фауни), просто собак і демонічних кішок (такі роботи є й на нинішній виставці — «Похмурий ранок», «Самотнє дерево»). Пройшов Владислав Яворський і через натюрморти — експресивні (на нинішній виставці є й вони). Потім були Євангельські сюжети, ювелірно-філігранні, несподівані й гранично щирі.
Романтик?
У цих мріях часто є щось підліткове, щось таке, що невловимо і пронизливо нагадує про книжки, які всі ми колись таки читали: «Ідальго» і «Пані iз квіткою» (що «на фоні Пізанської вежі» — не так важливо) — очевидний «Дон Кіхот», «Чоловік у треуголці» — майже «Острів скарбів», «Троє в циліндрах» — будь- який роман Діккенса. Трапляється й інакше — коли персонажа, поза будь-яким сумнівом, таки впізнаєш, але сюжет, попри всі зусилля, залишається невловимим для пам’яті: владний лиходій iз безсилим поглядом («Чоловік iз медальйоном»), ув’язнена красуня, тендітна й мужня («Жіночий портрет»); горда й самотня амазонка («Пані з віялом»). Часом цей дивний новоявлений романтик підсміюється — і над собою, і над своїми несподіваними фантазіями плаща і шпаги («Синя борода»). А іноді раптом жестом скоріше розпачу, аніж відваги, перетворює весь свій романтичний сон на безглуздий і несамовитий фарс погорілого театру («Арлекін після спектаклю»).
