Тема протиракетної оборони — чи то американської національної, чи то європейської нестратегічної, чи то власної російської — знову була однією з тем тижня. І так, схоже, буде ще довго.
Тема нелегка за своєю суттю, оскільки містить у собі багато пережитків від старого, багато різних запитань, багато невпевненості. Є різні погляди, є різні традиції, є дипломатичні пікіровки. Немає тільки чітких та зрозумілих відповідей. І хто в чому правий, розібратися важко.
Є речі, які зрозумілі відразу. Від закінчення «холодної війни» однозначно програли військово-промислові гіганти, яким тепер важко розраховувати на багатомільярдні замовлення. Багато iз «стратегів» по обидва боки Атлантики навчалися та формувалися в період протистояння, вони себе комфортно при цьому почували, і для більшості з них просто неможливо усвідомити, що принаймні, того протистояння вже немає. Якщо переможцем «холодної війни» одозначно вважаються Захід і передусім, США, то мусять бути й переможені — Москва ж явно не бажає виступати більше у цій ролі.
Проста логіка підказує, що міжнародні договори не бувають вічними — особливо, коли докорінно змінюються умови, за яких вони підписувалися. Хоча це зовсім не повинно означати, що повинні переглядатися базові моменти, з яких і складається міжнародна безпека. Інша річ — можливо, варто принаймні, спробувати рівновагу, побудовану на принципі гарантованого взаємного знищення, перенести на іншу, більш раціональну і більш сучасну основу. Саме цієї готовності сьогодні не демонструють ні адміністрація Буша-молодшого, про якого відверто пишуть як про ставленика ВПК, ні президент Путін, який намагається підняти міжнародний престиж Росії, все ще виходячи з радянських уявлень.
Вашингтон мало б насторожити те, що випроббовування надзвичайно дорогої системи поки що не дали позитивних результатів. І наслідком може стати те, що величезні суми будуть витрачені на ніщо в плані і ефективності системи, і міжнародної безпеки. Адже в Західній Європі лише Велика Британія однозначно підтримує плани Вашингтона.
Так звана нестратегічна система ПРО для Європи, яку Москва намагалася днями пропонувати європейцям, також викликає величезні сумніви. Тут — і явна спроможність Росії створити з огляду на суцільну нестачу коштів, і проблеми довіри. Саме через недовіру не відбувся спільний українсько-російсько-європейський проект побудови транспортного літака на базі Ан-70 — а тоді йшлося про значно меншу відповідальність. Ні Франція, ні Німеччина, ні Італія не мають великого бажання потрапляти у залежність від Москви, що в разі схвалення ними «ПРО по-новому» виглядає неминучим.
Спроби Вашингтона наголосити на необхідності адекватної відповіді на можливі ракетні удари з боку Північної Кореї, Іраку, Ірану та інших країн з «чорного списку» великого захоплення не викликають. І як пропозиція до встановлення більш глибокого порозуміння та взаємовідповідальності не виглядають. Більше того — Москву звинувачували в сприянні посилення ворогів США. Очевидно, що обидві сторони вдаються до певного блефу, результатом якого може бути в кращому випадку закріплення «холодного миру», від якого, очевидно, в короткочасовій перспективі виграватиме військова промисловість, а в довготривалій — ніхто.
Ситуація, очевидно, потребує просто нестандартної розрядки саме на цій стадії, коли вона ще не настільки загрожує перерости у конфлікт. Схоже, однак, що особистостей, здатних на ювелірні ходи, нині бракує скрізь.
