Політологи, історики, економісти сходяться на думці, що процес первинного накопичення капіталу є об’єктивною необхідністю за ринкових трансформацій економіки. Інша справа — як цей процес відбувався в історії нині розвинених країн і як він відбувається в Україні, що з цього досвіду ми повинні витягнути і як оптимально перетворювати накопичений негатив у позитивні тенденції. Сьогодні ми публікуємо два листи наших читачів — Чеслава Раковського з Хмельницького і політолога Костянтина Жолковського з Києва, — в яких вони діляться своїми поглядами на цю проблему.
Усе повторюється...
У дохрущовському радянському селі було не кріпацтво, як зараз став багато хто стверджувати, а щось більш страшне і витончене. Постійно працюючи майже за безцінь (адже не можна вважати оплатою за трудодень 50 або 100 грамів зерна), колгоспник був зобов’язаний платити значний грошовий податок, а також за символічну плату щорічно обов’язково здавати державі 40 кг м’яса і 240 штук яєць — незалежно від наявності в господарстві худоби та птиці; на кожну сотку присадибної ділянки нараховувався натуральний податок iз картоплі, а за наявності корови, свиней, овець або кіз належалося здавати державі молоко, шкіру, вовну. Не треба забувати і про облігації держзаймів, які ніби розповсюджувалися добровільно, але жодному, навіть найзубожілішому колгоспнику за моєї пам’яті не вдавалося уникнути передплати на них.
В Україні присадибна ділянка колгоспника звичайно складалася від 0,3 до 0,4 гектара. Зрозуміло, що виплачувати всі побори, та ще й вижити iз сім’єю, маючи такий клаптик землі, колгоспник не міг. Крадіжка стала основним джерелом існування. Крали всі.
Радянський поміщик-голова, маючи від держави солідну зарплату, крав, оскільки було необхідно улещувати районну номенклатуру, та й самому хотілося увірвати. Характерно, що куди б його не перекидали — скрізь він будував собі новий цегляний будинок. Таких будинків у нього могло бути до кінця кар’єри і п’ять, і шість. Головні спеціалісти, завідуючі фермами, комірники, бригадири і близькі голови також не голодували, та й на випивку вистачало. Рядовий колгоспник брав собі фактично крихітки, щоб не померти з голоду. Але Сталіним був підписаний указ, спрямований саме проти рядового колгоспника. Указом передбачалося ув’язнення до 12 років за крадіжку навіть 2 кг зерна або 4 кг буряків. Тому голова міг на свій розсуд дарувати життя, закриваючи очі на крадіжку, або засудити до в’язниці чи до голодної смерті. Його влада була набагато більшою, ніж у колишнього поміщика, який міг продати або висікти кріпака, але не міг ні убити, ні примусити його всі дні тижня працювати на панщині.
Подібне становище — загальна крадіжка — відбувається і нинi, але вже в наших вищих ешелонах. Загальновідомо, що виникнення усіх наших мільйонерів (у доларах, звичайно) і вивіз мільярдів «за бугор» не пов’язане зі збільшенням виробництва хороших і потрібних людям товарів. Фактично ми маємо зворотний результат, плюс масове розкрадання державної, тобто загальнонародної власності.
Доводиться констатувати той факт, що наші керівники захищають інтереси «жирних котів». Та й себе чиновники усіх рангів при цьому не забувають. Звідси, кожний вищестоящий чиновник у будь-який час може звинуватити і довести факт користолюбства з боку нижчестоящого, якщо останній не догодить належно або забажає «підсидіти» шефа.
Ось вам й аналогія з колишнім колгоспним ладом. А інакше і бути не може, адже наша сучасна еліта — це колишня номенклатура, що побажала розтягти по кишенях ту загальнонародну власність, якою вона раніше володіла спільно.
А то чого ж в основному «народ мовчить», як за Годунова? Страх! Страх в’ївся у всі пори за більш ніж сімдесятирічне царювання більшовиків. А по-друге, обрані й необрані «вождики» і «чиновники», крім витонченої брехні про відданість народу, забезпечили собі безкоштовних охоронців. Це міліція, внутрішні війська, гвардія, спецнази, держбезпека — озброєні формування, які більш ніж удвічі перевищили армію. Проти кого ж має намір воювати наша еліта?
І третє. Немає партії, яка дійсно виражала б інтереси трудівників і могла б організувати людей праці проти поневолення паразитами.
Власність зобов’язує
Багатство, власність викликають у суспільстві неоднозначну реакцію: люди їх прославляють та лають, ними пишаються, їм заздрять, їх оспівують та висміють, але нікого вони не залишають байдужим. Така різноманітність емоцій та оцінок значною мірою пояснюється тим, що багатство і власність розподіляються у суспільстві вкрай нерівномірно. Така нерівномірність притаманна й Україні. За даними одного з останніх соціологічних опитувань, лише 1,5 % респондентів ототожнюють себе за способом життя iз «вищим класом» (інші відносять себе приблизно порівну до «середнього» або «нижчого»).
Виникнення цієї «вищої верстви», як би до цього не ставилися деякі наші співгромадяни, не є випадковим явищем — воно необхідне і неминуче за сучасних умов, коли в Україні проголошений і здійснюється перехід на рейки ринкової економіки. Розвиток цим шляхом неможливий без капіталів, які зосереджуються у порівняно невеликого кола власників (співвласників) і можуть бути використані для інвестування економіки та прискорення її розвитку. Йдеться як про великі об’єкти та загальнонаціональні програми, так і про менші за обсягом, але також важливі справи місцевого значення.
Україні важко розраховувати на щедрі та щирі надходження інвестицій iз-за кордону, бо «там» досить впливові кола зовсім не зацікавлені у тому, щоб Україна увійшла як рівна до кола розвинутих держав. Через це і розміри, і галузева спрямованість іноземної допомоги далеко не завжди збігаються з національними інтересами нашої держави. Тому саме національні інвестори та національні виробники як загальноукраїнського, так і місцевого рівня, незалежно від того, подобаються вони комусь особисто чи ні, є важливим чинником суспільного розвитку, і тому заслуговують на широку підтримку.
Формування національного капіталу, починаючи від його первісного нагромадження, — це складний, але обов’язковий етап, який у різних формах і в різні часи проходили усі країни, що в умовах ринкової економіки досягли помітних успіхів і належать нині до високорозвинених держав. Тому для нас важливим і повчальним є досвід цих країн у вирішенні багатьох проблем, у тому числі й у визначенні сценарію, за яким будуватимуться відносини між суспільством і бізнесом. Взагалі кажучи, двох основних можливих сценаріїв цього процесу.
Певне уявлення про один із цих сценаріїв може дати останній російський бестселер «Велика пайка» («Большая пайка», Ю.Дубов. М., «Вагриус», 2000). Це роман про долю п’ятьох друзів, молодих талановитих вчених, які, покинувши науку, поринули у бізнесовий вир. Автор — Юрій Дубов, генеральний директор «Лого-ВАЗ», людина, глибоко обізнана не тільки з офіціальними процесами, але й «підводними» та навіть iз «підземними» течіями у добре відомій йому галузі. У передмові до роману він запевняє, що нічого не вигадав. Автор докладно, із шокуючою відвертістю розповідає, як діяли його герої, як розробляли та впроваджували вельми сумнівні, а найчастіше — безсумнівно шахрайські «схеми» та задуми. Як зміцнювали зв’язки iз високими посадовцями iз Кремля та правоохоронних структур, як, не гребуючи нічим, збагачувалися, нищили і підкорювали конкурентів, нівечили долі людей. Зрештою, понівеченими виявилися і власні долі всієї «п’ятірки»: Сергій загинув у двобої з мафією, Віктор вирішив сам вкоротити собі віку, Марка вбив кілер-мафіозі, Муса зазнав від іншого кілера такої травми, що, на думку лікаря, йому краще було б піти з життя. І лише один — Платон, крокуючи по долях і конкурентів, і колишніх спільників, приходить до переможного фіналу. І все ж таки в апофеозі роману Платона не покидає думка про його провину у загибелі друзів, про те, чи не занадто дорого коштував створений ними «Інфокар».
Цілком зрозуміло, що розвиток України таким або аналогічним, олігархічним шляхом був би абсолютно небажаним, хоч серед українських ділків є чимало таких, що саме до цього прагнуть і вимагають для себе повної свободи дій. Але те, що у незалежній Україні приватна власність є повноправною та рівноправною формою власності, аж ніяк не означає, що вона може перебувати поза правовим полем. «Власність зобов’язує» — проголошує ст.13 Конституції України. Це положення означає імперативну вимогу використовувати приватну власність лише таким чином, щоб не завдавати шкоди людям чи суспільству. Тому держава має право і зобов’язана впливати на функціонування приватної власності. Навіть за умов ринкової економіки держава не втрачає регулюючих функцій.
Власне кажучи, абсолютно «вільного», неконтрольованого ринку ніде і ніколи не існувало й існувати не може. Зрозуміло, що державне регулювання ринкових відносин може набувати різних форм. Показовий приклад Сполучених Штатів — країни, якій ринкові відносини забезпечили найвищий у світі рівень економічного розвитку. Але в разі потреби держава зверталася до використання вельми суворих засобів регулювання. Так, у часи «великої депресії», на початку 30-х років, був проголошений «Новий курс» президента Ф.Д.Рузвельта: держава примусово встановлювала обсяги виробництва, рівень цін та зарплати, запровадила «Кодекс чесної конкуренції» американських компаній і т. ін. Державне регулювання обмежило всевладдя корпорацій, і це дозволило успішно подолати найтяжчу кризу американської (і не лише американської) економіки.
Держава встановлює певні «правила гри» на ринку і вимагає їх виконання. Не всі власники в Україні погоджуються з цим. Звідси їх численні конфлікти з податковими, митними і навіть слідчими органами, які приводять до сумних наслідків, декого — за грати. Не завжди власники дбають про ліпші соціальні умови на належних їм підприємствах. Не поодинокі випадки, коли на цих підприємствах не створюються осередки профспілкових організацій, ради трудових колективів. Робітники залишаються без інструментів соціального захисту, а власники ставляться до них як до кріпаків, почуваючи себе майже феодальними князями. Варто було б встановити, щоб у реєстраційному свідоцтві або у ліцензії передбачався кінцевий термін створення профорганізації та ради трудового колективу, а в разі невиконання цих вимог установчі документи втрачали б чинність.
Життя, суспільні інтереси вимагають, щоб в Україні, на відміну від згаданого вже «олігархічного» сценарію, реалізовувалися інші, цивілізованіші, регульовані державою відносини. У цьому зацікавлені всі, у тому числі й представники бізнесових структур, які лише за таких умов зможуть користуватися загальною повагою та підтримкою усіх верств та прошарків нашого суспільства.
