Присвячується Невідомому Пірату
Коли дотримуватись букви міжнародного законодавства, то майже все населення України можна вважати співучасниками злочину, бо чи не в кожній сім’ї завалялася парочка музичних компактів чи CD- ROM’ів. А відтак — Ти підтримав аудіопіратів? Проте світова спільнота бореться за Твоє спасіння і, здається, добореться скоро до того, що Ти незабаром взагалі не матимеш змоги придбати вподобаний диск…
Обумовимо відразу: піратство — це зло, бо практично є крадіжкою інтелектуальної власності. Але розглянемо аудіокорсарство через призму українських інтересів, як таке собі «козакування» в царині звуку. Умовно піратство можна поділити на «зовнішнє» та «внутрішнє». Внутрішнє — це неліцензійний (контрафактний) випуск альбомів вітчизняних, українських виконавців, а зовнішнє — те саме відносно закордонних співців та музик. Нині «внутрішнє» піратство, коли не рахувати дрібних кустарів на периферії, практично вмерло. І відбулось це «очищення» не завдяки репресивним діям держорганів, а головне через досягнення домовленостей iз продюсерами, музикантами і відповідною ціновою, рекламно-просвітницькою та місцями «фейсом об тейбл» політикою провідних українських аудіо- фірм. А ось стосовно піратства «зовнішнього», то тут картина цікавіша.
Вже років з дев’ять минуло від тих часів, коли компакт- диск в Україні сприймався як дорога заморська екзотика, а перші піратські, т. зв. «прибалтійські» CD коштували на базарі 8-10 баксів, при цьому без пачки та роздруку. І завдячувати цьому Ти, український меломане, повинен в першу чергу піратам — на початках «китайсько-болгарським», а від недавно — вітчизняним.
Завдяки саме їм в Україні набув популярності, більше того — взагалі став доступним формат компакт-диску, відколи ціна на нього впала в середньому до 2-х доларів за примірник при собівартості 0,9 —1,10 $. Завдяки «аудіокозацтву» український споживач має змогу йти в ногу зі світовим музичним ринком, бо пірати так налагодили справу, що вихід контрафактної версії альбому співпадає з офіційним релізом (дата запуску пісенника в продаж. — Ю.З. ).
Віддамо корсарам звуку належне: в конкурентній боротьбі та в пошуках шляхів маскування якість піратських СD зросла настільки, що відрізнити «пАлєво» від «фірмИ» часом під силу лише затятим колекціонерам та спеціалістам.
Справедливисно-любний Захід, насамперед США, сильно лукавить, коли під ширмою боротьби з піратством пхає носа на вітчизняні компакт-заводи та тисне на законодавців. Бо коли п’ять-сім років тому йшло завойовування українського ринку побутової аудіотехніки (CD-програвачі, музичні центри і т. п.), то західні комісії навіть і не пищали про якесь там піратство.
Воно й зрозуміло: чи багато б знайшлося в Україні бажаючих придбати компакт-«вертак» за 150-250, перепрошую, «зелених», коли на ринку були б тільки «фірмові», тобто на Заході вироблені, диски по 15-20 баксів за штуку?
Західні економісти в своїх підручниках-талмудах нас повчають, що доброю в ширвжитку є не та річ, котра недорого коштує, а та, яка ощадлива в користуванні. Більше того, західні компанії з чистісінькою душею продали нам обладнання для випуску СD.
А тепер, коли вітчизняний виробник «розкрутився» і вийшов з дешевою, але якісною продукцією на західний ринок, то буржуї враз вереск здійняли! Виходить, як верстати та сировину за кордоном купувати і «дєнєжку» ТУДИ віддавати, так «прошу-пожалуйста», скільки душа забажає, а як спробувати «відбити бабки» і повернути дещицю вільноконвертованої валюти СЮДИ, то ось вам зась! Викусіть!
Коли б розходилось тільки про боротьбу з піратством, то для цього існує простий ефективний спосіб. Західні компанії, знаючи низьку купівельну спроможність українського споживача, могли б нам дешевше продавати ліцензії на своїх виконавців (ціна «фірмового» CD на 70% складається з вартості авторських прав), і тоді компакт коштував би не 2 долари, а нехай 2-50, що практично не відбилося б на обсягах збуту. Українські виробники з радістю пішли б на такий крок, лиш би спекатись «головняку» з чисельними задовбуючими перевірками та експертизами.
Така позитивна співпраця є, наприклад, з російськими рекординґовими фірмами.
Саме про неї говорить напис на диску чи касеті: «Тільки для продажу на території України». Цікаво, що західні компанії без жодних мук сумління продають за подібною схемою ліцензії на аудіокасети, бо в НИХ цей формат доживає віку, а заробити кілька зайвих центів на бідних ukrainians, скажімо, на компанії EuroStar, ніколи «не впадло».
Отож, шум-гам про підрив українськими CD-виробниками мало не всього світового музичного бізнесу, який за рентабельністю прирівнюється до нафтового, є не більш ніж пропаґандистською байкою, зліпленою в дусі «холодної війни».
Суть в тому, що дехто на Заході, в т.ч. уряд США, хотів би, щоб в Україні взагалі не розвивалися високотехнологічні та наукомісткі галузі, зокрема — виробництво компактів, а волів би і надалі бачити тут лише тупу споживацьку масу, з сапою в руках та куфайкою на плечах. Зайвих конкурентів їм не тре’.
Сьогодні ми сміливо можемо пишатись українським піратом як рушієм нашого побутового проґресу, інакше б і по цей день тішилися магнітофоном «Весна-202», а 232-й «Маяк» вважали б вершиною технічної думки. Залишається побажати рідному «аудіо», рівно ж як і «відеокозацтву» не тупцюватись на місці, а опановувати дедалі нові і нові технології: стандарти DVD, SACD, HDCD тощо. Державним же мужам, які так легко дозволяють міжнародним експертам, а по суті — промисловим шпигунам від конкурентів, походжати площами вітчизняних заводів, слід добренько замислитись над тим, якими носіями інформації користуватимуться їхні онуки.
До слова, завдяки саме аудіокорсарству, в українського громадянина є на одну свободу (свобода слова, думки і т.д.) більше перед західним: він може на власний розсуд вирішити, обікрасти йому зарубіжного виконавця, купивши піратський CD, чи чесно поділитись заробітком зі своїм улюбленцем, придбавши «фірмовий» компакт.
Як тільки українська музика почне вільно тягатися з «забугорною», то вітчизняним виробникам самим стане вигідно припинити піратування: ви — нас не підробляєте, а ми — вас. Така собі джентльменська угода на паритетних началах. А наразі: піратство — безумовно зло, але через призму українських інтересів — не дуже вже і страшне.
Для довідки.
Як повідомляє УНІАН, за даними вчених, потенційно споживчий ринок України дуже місткий (за європейськими розрахунками, середній показник становить 10 компакт-дисків на людину в рік), і боротьба за нього йде дуже жорстка.
За словами виробників СD, тиск із боку американців спровокувала зацікавленість європейських замовників, яких влаштовувала як ціна, так і якість української продукції. «Вони (yankee — Ю.З. ) не хочуть ні втрачати вже завойовані ринки, ні можливість потрапити на новий», — відзначив директор заводу «Болідиск» Сергій Славуцький.
На сьогодні в Україні є 5 заводів-виробників компакт-дисків: ЗАТ «Ніопрокс» (м.Львів) — вже не працює, МПП «Машел» (м.Київ), ЗАТ «Болідиск» (м.Київ), ТОВ «Лазер-інформ» (м.Київ), ТОВ «Амітрон» (м.Херсон). Виробничі потужності українських підприємств і кількість імпортованої сировини, за статистичними даними, дозволяють виробляти в Україні максимум 22 мільйони компакт-дисків в рік.
Внутрішні потреби складають майже 90% цієї кількості. Зокрема, в поточному році два заводи практично зупинені, на МПП «Машел» виготовлено біля 6 млн. компакт-дисків, а на заводі «Болідиск» — 4 млн. 200 тис.
За даними американського уряду, збитки музичної індустрії США від виробництва в Україні піратських дисків нібито становлять 210 млн. дол. Це означає, що українські виробники щорічно повинні експортувати 21 млн. піратських дисків (по 10$ втрат на диск. — Ю.З. )
За даними митної служби України, з країни за останній рік експортовано тільки 2,8 млн. компактів.
No comment.
