Відома стара істина: щоб правильно розгледіти видатне явище історії або ж непересічну особистість, щоб збагнути їх справжню суть — потрібна часова відстань. Тоді, з плином часу, «хрестоматійні», давно, здавалося б, відомі нам постаті з’являються у зовсім іншому, нерідко трагічному світлі.
Завтра, 27 січня виповнюється 110 років від дня народження класика української радянської поезії, співця «чуття єдиної родини» та партії, яка «веде» радянських людей від перемоги до перемоги, Павла Григоровича Тичини. Так подавалося літературне, та й життєве кредо митця аж до 1991 року. Формально все правда, оспівував Павло Григорович усе оте (візьмемо, наприклад, назви збірок його віршів останніх трьох десятиліть життя: «Могутність нам дана», «Ми свідомість людства», «Комунізму далі видні», «Зростай, пречудовий світе» тощо). Але — скажімо прямо: тільки безнадійно примітивна людина вдовольниться такою характеристикою Павла Тичини і поставить тут крапку.
Перед нами — один з найскладніших та найтрагічнiших поетів України ХХ століття, чий творчий доробок і за його життя, і десятками років після його смерті (1967 р.) подавався у навмисно спотвореному, свідомо спрощеному та безжалісно препарованому вигляді. Це — одне з тяжких злодіянь тоталітарної системи у царині духу. Частина віршів та поем молодого Тичини ніколи не друкувалася, подавалася з купюрами — причому це речі, як видно зараз, чи не найсильніші (назвемо хоча б «Скорбну мати», «Чистила мати картоплю», «Війна», «Ой що в Софійському заграли дзвони...» і десятки інших).
Чому саме ці твори зазнали такої кари? Бо з них ми пізнаємо іншого Тичину.
«Співець єдиної родини»? Але ж, насамперед, український патріот. Принаймні, ось вірші 1917 р., що описують присягу на вірність новій Україні:
Ой що в Софійському
заграли дзвони, затремтіли,
Не білі голуби — янголи
у небі пролетіли.
Ой там збиралися
під прапори,
під соняшні ще й сині:
Віднині
— Не буде більше пана
у вільній Україні!
Співець партії? А він же був гуманістом, прагнув відшукати «партію, де на людину дивляться, як на скарб світовий» («Антистрофа»). А він же навіть у 1930 р., в добу страхіть колективізації та голодомору, наважився написати вражаючі рядки, які ніколи не друкувались:
Одним земля й розкоші
а другим хоч здихай
безхліб’яно безводяно
собакою здихай
ну так хоч ти свободо
хоч ти нас прикохай...
Звичайно, залишається питання: як він, людина рідкісної доброти і культури, академік, поет, художник, диригент й музикант (знав 13 мов, а народився ж у бідній сім’ї сільського дяка, де було дев’ятеро дітей), став служити сталінській владі, став однією з перших скрипок у трагічному оркестрі доби (а його поема звалась колись «У космічному оркестрі»)? Адже ж це факт: «Партія веде» вийшла у страшному 1933-му. Над цим замислювався ще свого часу видатний поет українського зарубіжжя Євген Маланюк. Коли ми всі дамо на це відповідь — зрозуміємо щось дуже важливе в нас самих.
