Мова піде про деякі малюнки. Про їх простоту і вишуканість. Про їх чарівність. Нарешті, про їх творця—Ніну Максимову.
Малюнків цих багато. Вони з’являлися якщо не завжди, то вже досить давно. Повна їх відсутність — був у Ніни Максимової і такий рік — означала навіть не трагедію, а катастрофу. Потім в свої права вступив час — і малюнки з’явилися знову.
Визначати найголовніше в малюнках Ніни Максимової — заняття, що не має сенсу. Але принаймні важлива їх особливість — свобода появи (так і хочеться додати — на світло). Всі вони володіють блиском і прозорістю графічного експромту — і це при тому, що створення їх зовсім не було моментальним. Просто кристалізація в цьому випадку настільки органічна, що не залишає, по суті, ніяких слідів.
Чисто технічно все видається зовсім нескладним. На невеликих листочках ватману (звичайно розміром з листівку) робиться начерк олівцем. Потім — по начерковi, але не завжди вслід за ним — виникає малюнок тушшю. Іноді більше нічого не треба. Іноді ж — додається не розфарбовування, а ледве помітне ілюмінування аквареллю, одним- двома кольорами, розведеними до граничної прозорості. Нерідко один і той же малюнок чорно-білим і ілюмінованим справляє зовсім різне враження. Це все. * * *
У кожного художника є своє коло тем і образів. Є воно і у Ніни Максимової.
Багато які її малюнки пов’язані з книгами — зрозуміло, улюбленими. Проте зв’язок цей досить умовний. Навряд чи хоч один iз малюнків Ніни Максимової можна назвати чистою ілюстрацією, як і фантазією на тему. Її малюнки з літературним сюжетом — це завжди передусім спогад, відтворення засобами, зовні найпростішими, довгого і складного асоціативного ряду, завжди дуже особистого і завжди такого, що знаходить відгук у чужій душі. Цикл легенд про короля Артура, історія Трістана та Ізольди, старофранцузькі повісті, новели Акутагави, нарешті, Біблія — в малюнках Ніни Максимової «відображалися» книги дуже значні і дуже різні. Часом відображенням справа не обмежувалася — і сюжет нескінченну безліч разів заломлювався, перш ніж знайти ту не тільки смислову, але і графічну закінченість, яка необхідна художниці.
Нелітературним (незграбність такого визначення якоюсь мірою спокутується його конкретністю) малюнкам Ніни Максимової властива зовнішня афористичність і внутрішня складність («Захід», «Прощання»). Їх композиційна і образна ясність виявляються чимось абсолютно ірраціональним. Звідси — безпомилковість викликаних почуттів і різноманіття можливих трактувань, завжди — складних, нерідко — заплутаних до повної суперечності. При цьому ні на які групи і підгрупи малюнки Ніни Максимової не розпадаються. В них можна побачити певне зростання, хоч швидше це — творчі сплески і спади, найкраще пояснювані різним станом душі художниці. Загалом же малюнки ці настільки цілiсні, що про них і говорити правильніше усього саме так, у множині. Вони і сприймаються як щось єдине. Чим їх більше — тим краще; при цьому враження стає яскравішим.
Як і годиться художницi, Ніна Максимова вважає за краще зображати героїнь. Героїв у її малюнках не просто кількісно мало. Їм до того ж завжди відводиться, по суті, ролі статистів. Вимовляють вони, правда, не «Кушать подано», а, наприклад, «Я вас люблю» або «Прощай», а то і «Готуйся до смерті, нещасна!». Але так чи інакше, справа не в репліці, а в реакції на неї героїні. Ради цього і створюється малюнок.
Інша справа — собори. Давно живучи у Києві, Ніна Максимова любить Львів. Його незліченні костели, з їх вишуканими, одночасно чужими і казковими назвами, виникають в її малюнках як знаки далекої країни, такої прекрасної, що найдивніші події, священні або просто чарівні, відбуваються там природно і постійно, але при цьому — зберігають свою дивовижність. Собори стають не просто декораціями, а важливим акомпанементом того, що відбувається — і відбувається якраз не з героями, а з героїнями. * * *
Отже, Ізольда. Або фея Моргана. Або дружина Потіфара. Або Суламіф. Або свята Вероніка. З ними відбувається щось дуже важливе, що змінює, а то й ламає все їх життя. Власне, «відбувається» — не те слово. Щось сталося. Сталося усього мить тому — але зараз вже позаду. Приходить усвідомлення. Комусь від цього радісно, комусь — жахливо, але відступити не можна, тому що — пізно. Ізольда вже зрозуміла, що кохана, дружина Потіфара побачила Іосифа, а Вероніка (ще не свята, ще — просто безвісна милосердна жінка) розвернула плат — і на ньому майже на наших очах проступає Нерукотворний лик.
Або трохи інакше — Героїня, крихка і ніжна принцеса з казкового замку, постає перед лицем випробувань, покликаних ужахнути навіть глядача-свiдка її історії, тобто людину, якій абсолютно нічого не загрожує. Так побудований сюжет старофранцузьких повістей, до яких звертається Ніна Максимова, а також деякі епізоди артурівського циклу. Так, відповідно, побудовані її малюнки, присвячені цим повістям і цим епізодам.
Події, про які оповідає Ніна Максимова, нерідко сумні, але завжди — світлі. Це — смуток, а часом і справжній біль, але туга, відчай, безвихідність — ніколи. Після смерті Трістана та Ізольди залишається історія їх кохання. Значить, це ще не кінець. Шматочок таємниці окреслений крихкою і чіткою лінією. Отже, він може бути витлумачений — по-своєму — кожним.
Все сказане цілком справедливе і стосовно тих малюнків Ніни Максимової, які можна було назвати безсюжетними. Місце розповіді в них займає символ, а слово «образ», до такого малюнка застосоване, буде означати вже не персонажа, а художню метафору.
Але, власне, безсюжетність таких малюнків вельми відносна — просто йдеться не про подію, яка передбачає якийсь (в будь-яку сторону) розвиток у часі, а швидше про поняття, існування якого цілком статичне («Перлина», «Сузір’я Скорпіона», цикл «Пори року»). Іноді ж безсюжетність подібних малюнків виявляється зовнішньою, приховуючою тривалу і складну історію душі, частіше за все — знов-таки спогад, який після багаторазового заломлення придбав видимість чогось стабільного і самодостатнього («Янгол. Спогад про Львів»).
Малюнки Ніни Максимової позбавлені будь-якої бравади, пишних і самовпевнених зовнішніх ефектів — в цьому відношенні почуття міри, властиве художниці, справді дивовижне. Позбавлені вони і іронії, яка, проте, нерідко є усього лише різновидом бравади.
Зате в малюнках Ніни Максимової завжди є невловимість і беззахисність бачення — з тих видінь, які часом переслідують навіть найцинічніших людей. Крихка, щемляча музичність цих малюнків повна чарівності — і шарму. Це музичність старовинної мелодії для клавесина або лютні — чи, наприклад, для скрипки. Відповідно, поетичність малюнків Ніни Максимової — також особливої, камерної природи. Продовжуючи гру в асоціації, їх можна порівняти зi старовинними французькими піснями, в чомусь дуже близькими одна на однiй, в чомусь — нескінченно багатогранними, народженими в ім’я кохання — і, відповідно, про кохання оповідаючими. Або ж — iз тією поезією, яку (абсолютно справедливо і, головне, без найменшого негативного відтінку) прийнято називати жіночою.
Говорити, що автор (в цьому випадку — художниця) схожа на своїх героїнь — банальність iз банальностей. Але Ніна Максимова на своїх героїнь дійсно схожа. Передусім — безсумнівно — зовні. Але головне — вона, подібно їм, уміє дивовижно мріяти. Саме тому, малюючи мрію, вона щедро дозволяє кожному впізнати в цій мрії — свою, а тому, хто впізнав свою мрію — її дарує.
