Чи була десята річниця автономії приводом для роздумів і планів на майбутнє? Була. Але не для всіх. Була, наприклад, для самого Миколи Васильовича Багрова. В урядовій газеті відомий учений, а в минулому відомий кримський політик (так, на жаль, у минулому, бо тоді, 1994 року, на виборах Президента Криму вже готову автономію, «зроблену» фактично «під Багрова», кримчани, піддавшись на обіцянки рубльової зони та приєднання до Росії, віддали в блудливі руки містечкового адвоката Мєшкова), виступив із розумною статтею «Момент істини», в якій відзначив і досягнення, і прорахунки, і помилки. На його думку, головне завдання десятиріччя полягало не в самому референдумі 20 січня 1991 року, а в тому творчому процесі, який розпочинався б після нього. Крим із цим завданням не впорався. З вини влади. Спочатку, звичайно, мєшковської та РДК-івської. Десятиліття, що минуло, Микола Багров, який написав за цей час декілька книжок, став професором і доктором наук, ректором вузу, поділяє на 3 періоди. Перший: січень 1991 — вересень 1992 року, коли автономія законодавчо закріпляла результати референдуму — було прийнято конституцію, закон про поділ повноважень між органами державної влади центру й автономії, формувався режим відкритої економіки. Другий період: iз обрання Юрія Мєшкова президентом до його усунення — ліквідація конституції, перепідпорядкування уряду Криму Кабінету Міністрів України, зростання напруженості в усіх галузях внутрішнього життя. Третій період — після ліквідації повноважень і до нинішнього часу.
Микола Багров пише, що після того як з арени влади пішли лідери мєшковського типу, після перемоги над криміналом ставлення Києва до Криму змінилося, й «з насторожено-вичікувального воно стало доброзичливішим». Це надихало, хотілося багато зробити. Будучи представником Криму у Верховній Раді України, Микола Багров домовився з вченими й депутатами про створення нової конституції Криму. Однак, як і в попередній період, Крим «прогавив» роботу над конституцією України, й, за словами Миколи Багрова, кримський розділ написано в ній хоч і грамотними юристами, але людьми, «байдужими до потреб автономії». Й коли лише починалася серйозна грамотна робота над новим текстом конституції Криму, виявилося, що... вона вже є! Її наспіх підготувала група під керівництвом Леоніда Грача. Тепер кримчанам стає зрозуміло, чому Леонід Грач і його соратники по партії так сильно «сурмили» про переваги цієї конституції — для того, щоб не було видно її дійсних вад. Вона, на думку Миколи Багрова, «відобразила далеко не все», що могла б, якби готувалася не так поспішно. Сьогодні, на його думку, знову треба шукати юридичні механізми удосконалення автономії». Але головне, вважає Микола Багров, що шкодить Криму сьогодні, — це прийняття Верховною Радою Криму рішень врозріз правовому полю України, конфлікти між гілками влади, в яких «далеко не завжди права Верховна Рада, коли на рівному місці створює підгрунтя для конфліктів». «До чого набиватися в Конституційний суд!» — дивується колишній Голова Верховної Ради Криму. Микола Багров вважає, що треба, напевно, ухвалити новий закон про Верховну Раду Криму, закон про уряд Криму, можливо, потрібно повернутися до закону про розподіл повноважень. Словом, Микола Багров усім своїм авторитетом, що досі не похитнувся, дав зрозуміти, що не лише не оцінює високо роботу, а й не схвалює дій нинішнього спікера парламенту Леоніда Грача. Й це йому вже далося взнаки. Але про це в кінці...
У свою чергу, Леонід Грач декілька разів по телебаченню анонсував, що до ювілею готує «теоретичну працю», в якій покаже всі результати десятиріччя. Й написав. Стаття «Кримська автономія — відповідь на виклик історичного періоду» 18 січня надрукована не лише у двох газетах водночас, а й видана окремою брошурою, як колись «Мала земля». Але вже через день предметом подиву читачів і обговорення в ЗМІ став той факт, що стаття спікера не лише думками, окремими висновками, перебігом міркувань, але місцями цілими абзацами слово в слово, без змін, повторює текст книги директора Кримського краєзнавчого музею Андрія Мальгіна «Кримський вузол», звичайно ж, без посилання на оригінал. Але оскільки книга рядового кримського історика підписана до друку ще у вересні 2000 року, а стаття спікера написана й опублікована в січні 2001 року, виходить, що заслужений юрист, академік і доктор історичних наук тривіально списав текст у директора музею. Такий собі «ювілейний плагіат»...
Однак списав не все, а щось і додав своє. І це своє відразу видно: як і за минулих часів, Леонід Грач розписує керівну й спрямовуючу роль компартії у відродженні автономії, перебільшує свою власну роль у справі, плутаючи історичні події, політичні терміни, вживає поняття «націоналізм» ще так, як його, слідом за «коротким курсом», вживали у підручниках з історії КПРС, намагається довести те, що давно вже переконливо спростовано історією. Найбільш лайливим висловом у статті Леоніда Грача є слова «печерний антикомунізм» — вочевидь, автору досі невтямки, що антикомунізм зараз (подібно до того, як свого часу антифашизм) став нормою в суспільних відносинах і що, навпаки, «печерним» сьогодні є саме той комунізм, який завів у нікуди таку величезну країну з багатими природними й людськими ресурсами.
А 20 січня відбулися урочисті збори в театрі, і з виступів стало зрозуміло, чи є предмет для гордості у кримської автономії. Глава уряду Сергій Куніцин сказав, виступаючи, що сьогодні автономія нарощує виробництво, що лише за час роботи нинішнього уряду зроблено крок уперед у 12 відсотків, але що й сьогодні автономія виробляє «лише 42 відсотки того, що виробляла Кримська область». Леонід Грач у своєму виступі, навпаки, розписував політичні досягнення автономії, хвалив свою конституцію, говорив, що у референдуму «багато батьків, але мати в нього одна — Кримська обласна парторганізація компартії». Критику на свою адресу, яка зараз звучить звідусіль, назвав (ніколи не здогадаєтеся!) частиною... «касетного» скандалу в Україні, чим і поставив себе на одну дошку iз... Президентом країни.
Далі — більше: Леонід Іванович сказав (і цю новину прямо в неділю розповсюдила його прес-служба), що «призначення Андрія Мальгіна директором Кримського республіканського краєзнавчого музею й те, що ним разом із колективом зроблено впродовж буквально декількох місяців, перекреслило той негатив, який був у музеї раніше (за багато років? — Авт. ). Це дає мені підстави сказати сьогодні, що Андрій Мальгін справами довів, що Верховній Раді Криму й мені особисто, як Голові ВР АРК, необхідно буде переглянути рішення парламенту про передання цього будинку Таврійському національному університету. Для університету буде знайдено інше приміщення. А цей будинок буде залишено музею. Це результат моїх глибоких роздумів. Це й визнання мною власної помилки. Я внесу сам пропозицію на сесію про скасування рішення ВР АРК про вилучення будинку по вул. Гоголя, 14 зі складу Міністерства культури». Ось так Леонід Іванович внаслідок «глибоких роздумів» «покарав» Миколу Васильовича за несхвалення його дій і віддячив авторові книги, в якого запозичив «свої» думки для статті. І в цьому нічого дивного немає: журналісти Криму й раніше писали, що спроба Леоніда Івановича в обхід закону передати будинок музею університетовi — вдячність спікера Миколі Васильовичу за лояльність і поблажливість до своїх дій, і щойно ця лояльність кінчилася... До того ж, раптом автор книги заявить права на свої думки? Який скандал!
А щодо іншого ювілей пройшов у Криму спокійно. Тільки Микола Губенко, колишній лідер однієї з неформальних організацій кінця 80-х років під назвою «Народна воля» знову поставив на центральній площі Сімферополя намет і вимагає, як і 10 років тому, притягти чиновників до відповідальності за корупцію На тій же площі близько 300 осіб з Російської громади Криму провели мітинг, прийняли резолюцію, в якій говориться: «Неповноцінна конституція, прийнята з порушеннями всіх законодавчих норм, ніяк не захищає громадянські права кримчан, не гарантує економічні, політичні й культурні інтереси республіки. Десять років кримські власті слухняно шли слідом за «державницькою» політикою української влади, яка прагне вихолостити саму суть автономії як території з особливим статусом, правами та повноваженнями...»
І все це ще раз нагадує пророчі слова про те, що проголосити республіку легко, але де взяти стільки республіканців?
Схоже, в Криму вони за десять років так і не з’явилися. Одні далі ідеї провести мітинг, а iнші — урочисті збори, так і не просунулися. Момент істини за десять років так і не настав, а суть кримської автономії досі залишається незрозумілою й нереалізованою...
