«Остання осінь тисячоліття, що минає» — перший публіцистичний проект «Інтера», який ішов в ефірі каналу останні два місяці. «День» у своєму передноворічному випуску аналізував проект, давши позитивну оцінку прагненню журналістів «Інтера» розширити рамки творчих пошуків.
Як нам здається, аналіз та осмислення політичного досвіду пострадянських країн каналом «Інтер» дають нашому глядачеві досить поживи для роздумів про ситуацію в нашій країні. Сьогодні про проект та подальші плани «Інтера» в теледокументалістиці ми ведемо розмову із заступником головного редактора інформаційно-аналітичної служби «Інтера» Олексієм МУСТАФІНИМ.
— Як на мене, будь-яка інформаційно-аналітична служба не повинна обмежуватися тільки жанром новин, хоч він найвідповідальніший і, за великим рахунком, найголовніший для будь-якого інформаційного мовлення та каналу. Але всім, хто працює над новинами — насамперед журналістам, операторам і режисерам — необхідно мати можливість реалізовуватися в різних жанрах. Така «зміна іміджу» розширює професійні можливості і дозволяє по-іншому поглянути на власну професію, події в Україні та світі.
Першим кроком до багатожанровості і корисним досвідом для нас став «N ний кілометр», що своєюстилістикою дуже відрізняється від інших програм нашої служби своєю публіцистичністю та близькістю до жанру документального фільму. А цикл програм «Остання осінь тисячоліття, що минає» був наступним логічним кроком у його розвитку. Щоправда, його публіцистика, на відміну від публіцистики «N-го кілометра», ближча до політичної аналітики, можна сказати, до країнознавства.
На жаль, цей жанр не дуже розроблений в українському телебаченні, на відміну, скажімо, від телебачення російського чи, наприклад, британського. Але мені здається, що тенденція останнього року в українському ТБ (не тільки на «Інтері», але й на інших каналах) — відродження публіцистики — надалі розвиватиметься.
— Які ставилися цілі і наскільки вони здійснені?
— Насамперед, ми хотіли спробувати наших журналістів, режисерів та операторів у новому жанрі — це й було головною метою. Хотілося показати нашому глядачеві, що українські телевізійники здатні створювати проекти такого гатунку — адже краще побачити життя в іншій країні, нехай навіть близькій, очима українських телевізійників, а не очима «чужих» журналістів. Бо певні нюанси та проблеми, які цікавлять і хвилюють нашого глядача, можуть зовсім не цікавити журналіста з іншої країни.
— З якими несподіванками довелося зіткнутися журналістам?
— В операторів є така прикмета: коли, виставивши камеру, починаєш знімати нехай навіть і щось абсолютно статичне, в кадрі обов’язково починає щось відбуватися. Це правило цілком можна застосувати до нашого циклу. Вже перший фільм — про Югославію — виявився дуже цікавим і несподіваним. Журналіст, який поїхав знімати фільм про те, як країна живе при Мілошевичі, зробив фільм про те, як жила країна при диктаторі, як Мілошевича відчужують від влади і як Югославія починає жити при іншому режимі. Фактично він став свідком революції. Рідкісний журналістський успіх — адже заздалегідь спланувати подібні речі дуже складно, а набути такого досвіду може пощастити далеко не кожному.
В інших країнах, можливо, таких революційних подій не відбувалося. Але несподіванки, подані нашими журналістами, з професійного погляду дуже приємні. Згадуються нещодавні вибори в Молдові, коли парламент не обрав президента. Мені здається, наш журналіст дуже чітко вловив ту атмосферу, яка властива політичному життю Молдови, та й не тільки політичному — суспільному життю. Знаючи його, можна було передбачити саме такий перебіг подій.
Ідея проекту полягала в тому, щоб показати, чого досягли наші сусіди за роки демократичних реформ. Усі країни, про які створені фільми, стартували з Україною одночасно — 91 року. Стартували практично з однієї точки — в різних умовах, але у схожих обставинах — і домоглися абсолютно різних результатів. На жаль, Україну не можна віднести до країн, що досягли видатних результатів. Адже позитивний чужий досвід також дуже важливий — досвід Словенії, Польщі, Литви. Як на мене, журналісти, які працювали над фільмами, змогли його показати. З іншого боку, не можна не зробити висновку, що Україна уникла багатьох небезпек, які підстерігали наших сусідів. І фільми про Білорусь, Югославію та Боснію вийшли дуже показовими і повчальними.
На мій погляд, цікавими для нашого глядача були фільми про Молдову та Румунію. На жаль, ці країни своїми долями дуже схожі на Україну. З одного боку, начебто їм властиве прагнення в Європу, що декларується всіма, та й не тільки декларується — всі, хто говорить про це, справді хочуть цього, і навряд їх можна запідозрити в нещирості. Але зрозуміти, чому це не вдається і вони знаходяться в такому стані, в якому знаходяться зараз, спробували журналісти у своїх фільмах. Не старалися дати відповідь, а намагалися пояснити умови, в яких живуть ці країни, щоб глядач сам зробив висновки, і не тільки щодо них, але й щодо власної країни.
Завдання будь-якого публіцистичного фільму або програми — допомогти людині розібратися в собі, у своєму житті. Готових рецептів, на щастя чи на жаль, у журналістів немає, та й бути не може.
Успіхом можна вважати й те, що практично в усіх фільмах нам вдалося показати національний характер. Щонайменше, подати точку зору журналіста на цей характер. Я вважаю, що багато в чому долі країн визначаються, окрім успіхів чи прорахунків політиків, саме цим. Дуже чітко це було відображено у фільмах про Білорусь, Молдову, Румунію, Югославію — тут національний характер багато в чому створив ті проблеми, з якими стикалися ці країни. Ніякий народ ніяким чином не повинен, та й ніколи не буде відмовлятися від властивих йому національних рис. Але властивості національного характеру повинні допомагати руху вперед, а не завдавати йому перешкод. На жаль, далеко не в усіх це виходить, як ми могли помітити. Безперечно, не нам, українцям, — і це звучало майже в усіх наших фільмах — давати поради нашим сусідам, але важливо зробити висновки для самих себе.
Чи зможуть українські журналісти зробити такий самий фільм — з відчуженим поглядом — про Україну? Я думаю, що питання не тільки в умовах, у яких ми живемо, важливим здається інше — «збоку видніше». Часто те, що ми побачили в інших країнах, можливо, жителі цих країн самі й не помітили б ніколи. Адже те, що ними сприймається як належне, в українців може викликати подив.
— Чи планується створення подібних циклів у майбутньому?
— «Остання осінь» — перший, але, всупереч прислів’ю, успішний проект. Безперечно, ми будемо продовжувати практику створення публіцистичних фільмів. Причому не маємо наміру обмежуватися зарубіжними циклами, а плануємо створювати фільми про Україну. Звичайно ж, їх буде більше, ніж про будь-яку іншу країну, бо ми тут живемо. Щоправда, про свою країну завжди складніше робити висновки — адже про себе важко казати правду.
