Знаменною подією в мистецькому житті Києва відзначався один iз останніх днів минулого тисячоліття. Великий зал Будинку актора наповнила численна публіка, яка зібралася, щоб насолодитися прем’єрою камерної опери молодої української композиторки Алли Загайкевич. Насамперед необхідно відзначити виконавців, серед яких славнозвісний Національний ансамбль солістів «Київська камерата» (у його доробку понад 600 концертних виступів у різних країнах світу, серед них хочеться згадати недавню прем’єру у приміщенні Київської міської ради симфоній «Парад планет» іншого молодого українського композитора — Євгена Оркіна) під орудою Петра Товстухи та солістів — Інну Галатенко (сопрано), Наталю Половинку (мецо-сопрано), Віктора Давиденка (баритон), а також постановника — Нелю Пасічник.
За підтримку та допомогу у реалізації композиторського задуму необхідно подякувати Президентові України (грант молодим діячам у галузі музичного мистецтва), Польському iнституту у Києві, Українсько-Британському СП «Комора», Центру сучасного мистецтва, Києво-Могилянській академій, а також Олегу Зоріну, Ользі Брюховецькій, Дмитру Лашкевичу, Максиму Колимийцю.
Камерна опера Алли Загайкевич має загадково-символічну назву — «Число і Вітер», обумовлену «позамузичною» програмою — органічним поєднанням поезії та живопису митця — «шестидесятника» Миколи Воробйова. Таким чином, даний твір виник на перетині мистецько-видових та жанрових магістралей, що майже завжди дає неповторно-самобутній результат. Спираючись на тривалу традицію камерних опер, яка зародилася у європейській музиці наприкінці ХIХ століття та, зокрема, на зразки цього жанру в сучасній українській музиці (тут насамперед слід згадати монооперу «Листи кохання» Віталія Губаренка за твором французького літератора Анрі Барбюса, яка вже стала хрестоматійною), А. Загайкевич створила цілком оригінальну композицію, яка є водночас шестичастинною симфонією з трьома солістами (вокальні партії, за деякими винятками, природно вписані в загальну оркестрову партитуру, ніби утворюючи окрему групу інструментів — для порівняння згадаємо хоча б дещо подібне використання вокальної барви у симфонічній п’єсі «Сирени» французького композитора-імпресіоніста Клода Дебюссі), вокально-оркестровою сюїтою, музикою до ритмічно організованого відеоряду, що є своєрідною модифікацією жанру поетичного кіно, в якому домінує споглядальність, занурення в певні відносно статичні емоційні стани і нарешті — камерною оперою, в якій відсутні чи найголовніші компоненти опери, а саме — сценічна дія, акторська гра співаків, в тій чи іншій мірі індивідуалізована характеристика дійових осіб, спрямована на розкриття ідейного конфлікту певного літературного сюжету.
Проте, що для більшості творів цього жанру західноєвропейської традиції було б невиправним недоліком, в опері «Числа і Вітер» стає органічним компонентом індивідуальної авторської концепції, яка примушує «слухача-глядача» поринути у невловимий медитативний світ тонких емоційних відчуттів, зрікаючись при цьому майже нездоланної для більшості з нас звички до західного, «аналітично-діалектичного» типу мислення.
Особливо хочеться відзначити майстерність виконавців вокальних партій, які змогли подолати інерцію традиційного оперного співу і тонко відчули особливості стилістики твору. В мелодекламації відчувається вплив шпрехгезангу — манери співу, яка з’явилася в експресіоністичних операх-драмах початку ХХ століття та є чимось середнім між власне співом та розмовною мовою. Застосування мікрофонів солістами, що в цілому негативно для опери, зблизило характер звучання інструментальних і вокальних партій та перенесло смисловий акцент із традиційного, відносно однопланового, «всеохоплюючого» звучання вокалу на найдрібніші, постійно змінні сонористичні нюанси співу.
Сама авторка кількома словами так пише про структуру та зміст свого твору: «Числа і Вітер» складаються з шести картин: Дорога, Сад, Спогади, Гра, Сон, Човен, які врешті об’єднують вічні теми подорожі «втікача від світу»... Ці перетікання вітру і чисел, сну та гри, живопису та поезії визначили музику твору».
А. Загайкевич та М. Воробйов висунули на перший план тему мандрів. Але це вже не мандри Чайльда Гарольда, Євгенія Онєгіна або багатьох інших героїв романтизму ХIХ століття, які кожного разу намагалися знайти себе у новому оточенні. Тут уявний герой мандрує шляхами своєї власної свідомості, своїх примхливих думок. Він боїться оманливої гармонії, неправдивого вдаваного комфорту, які загрожують небезпекою загубити по-справжньому безцінні духовні скарби. Наступні рядки М. Воробйова з четвертої частини опери А. Загайкевич під назвою «Гра» прозвучали як несмілива порада тим, хто з тих чи інших причин раптом зупинився на своєму духовному шляху: «Треба швидше тікати звідси! Так тут тепло й затишно... Шукаєте перли, хіба ж у дитинстві ви не ходили далеко?..»
