У Житомирському обласному краєзнавчому музеї в залі традиційного народного побуту Полісся виставлені дерев’яні колоди-вулики, за допомогою яких у цих місцях добували мед. Неодноразово споглядаючи їх, автор вважав, що за наших часів такі вулики залишилися тільки в музейних експозиціях. Однак, потрапивши нещодавно у віддалені села на півночі Житомирщини (а значить, і України), впевнився, що колодне бджільництво ще живе.
«АДЖЕ ОУКРАДЕТ ХТО БОРТЬ...»
Історичні джерела незаперечно свідчать — наші пращури із східнослов’янських племен вельми активно і успішно займалися добуванням меду диких бджіл. Споконвіку ці комахи гніздувалися переважно у дуплах дерев, найчастіше сосен. За однією з найрозповсюдженіших версій, саме такі бджолині осідла називали бортями, тобто такими, що знаходяться у бору — сосновому лісі; а людей, які займалися цим промислом, відповідно стали називати бортниками. З часом, вказує у своїй книзі «Берегиня» Василь Скуратівський, наші предки виявили, що при відборі меду вигідніше не розоряти дупла, а зберігати і охороняти бджіл у них. Ще пізніше стали самі видовбувати борті в деревах. У практику увійшло і привласнення бортей, які разом із професією передавалися спадкоємцям. Ходити за бджолами вчилися з дитинства у батьків. Проте заняття це було надміру ризикованим — за давніх часів бортники нерідко зривалися з дерев і розбивалися насмерть. Тому тих, хто займався цим промислом, вважали людьми відважними і сміливими, до них ставилися з особливою повагою. Щоправда, в процесі розвитку бортництва були віднайдені і застосовувались різні допоміжні знаряддя, зокрема, так зване лезиво, якi робили таке бджільництво більш безпечним.
Різні історичні документи підтверджують винятково важливу роль, яку відігравав у давнину на слов’янських землях мед — ним, зокрема, сплачували данину, вели жваву торгівлю із сусідніми країнами, а з прийняттям християнства вкупі з воском забезпечували майже всі обрядодійства. З літописів відомо, що спроба давньоруського князя Ігоря взяти з древлян, які населяли північ нинішньої Житомирщини, додаткову данину, в тому числі у вигляді ще одної «колоди меду» з «подимного» (тобто двору) коштувала йому життя.
Тих же, хто наважувався вкрасти мед з чужої борті або взагалі розорити її, піддавали суворому покаранню. У першому давньоруському писемному кодексі «Руська правда» Ярослава Мудрого (ХI століття) один з параграфів наголошував: «Адже оукрадет хто борть, то 12 гривень продаже». Зауважимо при цьому, що таким же штрафом каралися й ті, хто вбив людину. Судочинний збірник «Статут Великого князівства Литовського» (як пам’ятаємо, були часи, коли частина українських земель знаходилась під владою Литви) у всіх трьох редакціях (1529, 1566 і 1588 років) погрожував крадіям меду смертною карою.
З плином віків бджолярі з підгнилих або вивалених буревіями дерев почали відокремлювати (відрубати або відрізати) бджолині гнізда. Виходив природньо-штучний вулик у вигляді колоди. Ці гнізда тут же у лісі витягували на дерева, а згодом почали у деяких випадках улаштовувати їх на вирублених ділянках-просіках, створюючи таким чином лісові пасіки. Пізніше (згідно деяких джерел, десь у ХVI столітті) вулики-колоди вже виготовлювали спеціально — бджолярі вирізали з товстих дерев півтораметрові заготовки і випалювали або видовбували в них гнізда для бджіл. Ці вулики іноді називали дуплянками, кадубками, бездонками, тощо. Однак до цього часу, принаймні на Поліссі, найбільш вживаною загальною назвою вуликів-колод є борть, а тих, хто займається добуванням з них меду, як і в давні часи, називають бортниками. Хоча з появою колодного бджільництва класичне бортництво, у первісному значенні пов’язане з видобуванням меду диких бджіл з дупел дерев, почало поступово занепадати. А з винаходом у ХIХ столітті рамкового вулика (на жаль, пріоритет у цьому видатного українського бджоляра Петра Прокоповича не був своєчасно закріплений офіційними документами), той почав повільно, але невпинно витісняти борті. І колодне бджільництво таки б зникло на території України, якщо б не вперті поліщуки.
«БДЖОЛЯР — ЦЕ ТОЙ ЖЕ МУЗИКАНТ»
У селі Далета, що на самій півночі Житомирщини (це неподалік кордону з Білоруссю) проживає бортник Микола Олексійович Кудря. Зараз йому 60 років. Медовим промислом займається ледь не 40 років. На думку директора Поліського природного заповідника Сергія Жили, який спеціально вивчав ситуацію з бортництвом, М.Кудря має всі підстави претендувати на чільне місце серед українських і, можливо, не тільки українських бортників. Як розповів автору сам М.Кудря, його бджолине господарство складається десь із 120-ти бортей, розставлених на деревах у навколишніх лісах, і 10-ти — біля хати. Починав він з кількох вуликів, які дісталися йому в спадок від батька. Але поступово за рахунок подарованих, прикуплених у місцевих селян або виготовлених самотужки колод, розширяв масштаби свого промислу, пізнавав тонкощі бортництва. «У мене був великий інтерес до пчіл (для збереження колориту вислови старого бортника подаються в оригіналі. — Авт. ). І треба, — видає свій головний «секрет» Микола Олексійович, — щоб пчеловода тягло до пчіл, як гармоніста до гармошки, а барабанщика до барабана. Бо пчеловод — це той же музикант: є в нього талант, то з такого буде пчеловод». І розповідає: ще років з 20 назад у навколишніх селах на п’ять сімей, що займалися бортями, припадала тільки одна не бджолярська. У кращі роки, продовжує він, з одного вулика за сезон можна було зібрати до 20—30 кілограмів меду. Був час, коли М.Кудря возив продавати його до Овруча. Зараз же заготовляє мед в основному для своїх дітей і онуків. А в останні дві зими через різкі зміни погоди (холодної на теплу і навпаки) втрачав по 30-40 бджолиних сімей.
З двох його синів справою батька зацікавився тільки молодший Василь, якому зараз 30 років. Однак перед ними постала жорстока проблема — треба покидати Далету, оскільки, внаслідок радіоактивного забруднення після аварії на Чорнобильській АЕС, село підлягає обов’язковому відселенню. Та старий бортник мріє оселитися в сусідній Селезівці і звідти наїжджати до своїх бджіл. Якщо ж обидва виїдуть далеко, впевнені і батько, і син, їхнє бджолине господарство загине. Бо навіть якщо бджоли й залишаться, їх знищать крадії дикого меду — вони і зараз у гонитві за ним часто розоряють борті чи прямо на деревах, чи скидаючи їх з дерев на землю. «Треба, щоб була кримінальне відповідальність за знищення бджолиних сімей, щоб диких бджіл охороняли і лісники», — схвильовано доводив М.Кудря. (І як тут не згадати «Руську правду» Ярослава Мудрого, про яку йшлося на початку цих нотаток. — Авт. )
Натомість, розташоване в 18-ти кілометрах від Далети село Селезівка обов’язковому відселенню не підлягає. Тут бортництвом займаються до десятка бджолярів. І в основному це люди похилого віку...
Один з них, 74-річний Адам Титович Андросович, продемонстрував автору традиційні прийоми огляду бортей на деревах і збору меду — нічого подібного ваш покірний слуга в житті своєму не бачив, та задля скорочення викладу детальне описання цього процесу опустимо. Але не згадати, як літній бджоляр не гірше професійного верхолаза прудко дерся на дерева, закріплювався на висоті метрів з п’ять біля вуликів на лезиві (вузенькій лавці на міцній мотузці з петлею), а потім на цьому лезиві, як на парашуті, спускав сам себе на землю, було б гріхом... І особливо з огляду на те, що і за нинішніх часів не поодинокі випадки падінь бортників з дерев, що закінчувалися трагічно. Меду ми тоді не взяли — в оглянутих вуликах не було його надлишку, а бортники бджіл не грабують. Уже вдома Адам Титович пригощав мене медом із раніше зрізаних стільників і власноруч вигнаною медовухою (смачна горілка, треба сказати, виходить з дикого меду). А в застільний бесіді ремствував: непокоїть його, мовляв, доля промислу, якому віддані майже 50 років життя (зараз у Адама Титовича в навколишніх лісах розставлені на соснах близько 80-ти бортей). Син його, який має з десяток своїх колод, не виявляє до цієї справи особливого завзяття. «На столі мед усі люблять, а ось клопатися навколо бортей, лазити по деревах не в усіх бажання вистачає. Боюсь, що скоро таких, як я, і тут не буде», — закінчив на мінорній ноті свої роздуми бджоляр- ветеран.
ЧИ ЗАЛИШАТЬСЯ ВОНИ?
Крім згаданих сіл Далета і Селезівка, борті і бортників можна зустріти ще в деяких селах Овруцького і Олевського районів Житомирської області (особливо розташованих по берегах річки Уборть) а також в окремих поліських районах сусідньої Рівненщини. Однак з кожним роком охочих займатися цим промислом, меншає: клопоту з бортями багато, а особливого прибутку вони не дають, та й належного правового захисту у вигляді спеціального законодавства бортництво не має. Найближчим часом, вважає вже згаданий С.Жила, ми можемо втратити і багатовіковий досвід утримання бджіл у вуликах-колодах, і безцінний генофонд місцевої поліської бджоли, надзвичайно зимостійкої і пристосованої до місцевого медозбору і кліматичних умов Полісся, яка грає видатну роль в опиленні тутешньої флори. А тому, доводить він, необхідно вжити екстрених заходів для охорони даної популяції бджіл, що потребує відповідної фінансової підтримки.
Принагідно зауважимо, що деякі міжнародні екологічні організації виділяли спеціальні гранти для бортників Мордовії (це у Росії. — Авт. ), щоб ті зберігали свої борті і бортьових бджіл. Однак до України подібні гранти чомусь не дійшли.
У свою чергу, вбачається, що при відповідній рекламі унікальний промисел може привернути до північних районів України увагу охочих до екзотики закордонних туристів. І тоді, окрім меду, бортництво може дати суттєвий прибуток у валюті.
Проте, думається, справа не тільки в збереженні генофонду диких бджіл та інвалюті — втративши бортників і бортництво, ми можемо позбутись чогось незмірно важливішого не стільки у матеріальному, скільки у духовному вимірі.
