У ніч iз 31 грудня 1999 на 1 січня 2000 Володимир Путін, якого ще вранці попереднього дня росіяни аж ніяк не очікували побачити на телевізійних екранах, сприймався якось дивно: на московських кухнях саме тоді, коли варто було обговорювати новини, намагалися не говорити про політику, щоб не псувати свято… У ніч iз 31 грудня 2000 на 1 січня 2001 року Володимир Путін вже не виглядав якоюсь новою людиною. До того ж певні рішення нового російського президента дали можливість відповісти на питання, на яке намагалися не відповідати 1 січня 2000 року: якою буде епоха Володимира Путіна?
Це буде недовга спроба реставрації, яка завжди буває у історії кожного імперського утворення — а Російська Федерація, як це стверджується у її новому старому гімні, саме таке утворення — «народов союз вековой». «Так было, так есть и так будет всегда», аж поки ця країна буде існувати у своїх нинішніх кордонах, намагаючись з останніх сил перетравити народи, які до цих кордонів потрапили. Виразка імперського шлунку призвела до краху СРСР. Однак мрія про «союз вековой» залишилася і тепер відтворюється у сполученні імператорського триколору, сталінської музики і путінських віршів. Справа тут не у символіці, а в очевидному бажанні повернутися до тієї ролі, яку в уявленні величезної частини свого населення Росія/СРСР відігравала після Другої світової війни. Повернутися до ідеї людей для держави, а не держави для людей — минулорічна трагедія «Курська» довела, як це буває… Інша справа, що обтяжена реставраційною місією влада весь час змушена відступати під тиском реальності. Цього міг собі не дозволяти комуністичний уряд: він не відступав перед реальністю, він просто програв війну з нею і зник. Володимир Путін — не Леонід Брежнєв чи Юрій Андропов. Він не може натискати на важелі командної економіки. Він не може нікого лякати силою своєї держави — хіба що нас. Він не може навіть контролювати ситуацію у самій Росії, де влада на місцях все ще залишається в руках регіональних лідерів, а не емісарів центру… Тому і реставрація минулого виглядає достатньо іграшковою і символічною — музика Александрова, слова Міхалкова… І що далі?
Позитивне у цій реставрації тільки те, що в разі, якщо путінська адміністрація не впорається із майбутніми економічними і політичними проблемами — а-таки не впорається! — наступники Путіна будуть пояснювати це якраз спробою конфлікту з реальністю. Третій президент Росії — коли б він не з’явився — буде вже не номенклатурним опозиціонером і не слухняним чиновником, а людиною, яка поділятиме західні цінності разом із розчарованим у невдалій реставрації суспільством. Так що змушений погодитися із Борисом Єльциним: якби Володимира Путіна не було, його варто було б вигадати…
