3 сiчня
«Дні стікають краплями». Нема, щоб відразу, водоспадом — пінним, шумливим, — закрутити- зачарувати і вичерпатися, повернувшись в єдине лоно батька-океану, відданого, животворящого. Він може поглинути всі водоспади, всі потоки, джерела, струмочки, роси і тумани. Але знову і знову дарує їх висушеному сонцем світу.
Людина в гордині своїй покинула океан: вона хоче творити свій час, не розуміючи, що будь-яка крапля, пройшовши безліч перетворень, знову повернеться в океан та існуватиме вічно.
А наймудрiшими виявилися медузи — ці згустки застиглого часу. У них немає ні любові, ні ненависті; ні гордині, ні підлесливості, як немає ні друзів, ні ворогів. Наче мати кохане дитя, колише їх океан. Навіть викинутi випадково, на сонці вони не гинуть. А легкою хмаринкою повертаються додому.
Дельфіни, і ті мудріші за людину. Але чим вони можуть допомогти? (І що таке їх «безпричинні» самогубства, якщо не спокутна жертва невблаганному вогненному ідолу?). Людина забула вічну мову океану, повіривши згубному сонцю, що манить. Вона залишила спокій і гармонію заради сонячного смерча спалюючих пристрастей. І тепер вона не колишеться на хвилях, подібно медузі, не грає з райдугою, подібно дельфіну, а кудись поспішає, запізнюється, знову поспішає, знову запізнюється, знесилюючись у власних сітях. І не вибратися їй з цього кола, доки не пригадає свій будинок, доки не знайде в собі частку океану, не почує його поклик, не відчує його рятівну прохолоду.
І тоді нехай «дні стікають краплями», залишаючи за собою сталактити пам’яті бунтівних людей.
