В’ячеслав ПІХОВШЕК, Український незалежний центр політичних досліджень, автор телепрограми «Епіцентр», студія «1+1»
«У цій країні визнання тиранії виглядає майже як прогрес», — писав колись про Росію 1839 року блискучий і поверховий маркіз де Кюстін. Дивним є те, що через понад 150 років його книга в багатьох місцях нагадує путівник по сучасності: те, що у французького мандрівника було гострим і уважним спостереженням, передбаченням, угадуванням закладених можливостей, карикатурою, стало здійсненою реальністю, помноженою в тисячу разів. На книгу де Кюстіна «Миколаївська епоха. Спогади французького мандрівника маркіза де Кюстін» Микола I вважав за необхідне організацію відповіді. У 1910 році її перевидає Суспільство колишніх політв’язнів. Потім її забороняють.
Все це, звичайно, не про нашу країну. У нас нічого не забороняють: у нас створюють умови, за яких кожен вирішує сам, що говорити. А що не сказати — даруйте... У нашій країні немає справжньої тиранії, бо лише в тоталітарній державі тиранія втілюється у формі обов’язкового для виконання усіма закону. Ми нібито будуємо демократію. На задвірках тисячоріччя. І не нам бідкатися, що задвірки смердять. На те вони й задвірки.
Нас, кажуть, не пускають до «цивілізованих». Так, пахнемо ми погано, тому і не пускають. Нас, кажуть, не приймають всерйоз. І це правда — селективне «побиття» політнемовлят, які прокралися, і безвідповідальність тих, хто якщо не за обов’язком, то за призначенням повинен був порядок охороняти — можна сприймати тільки жартома. Чи — не сприймати: наприклад, те, що рекомендації Ради Європи написані мовби для «них», а не для нашого, «внутрішнього», життя.
Наступного року нам буде десять років. Хоч як це не дивно, ми колись були більш демократичними, толерантними, відкритими. У нас була опозиція, у нас був парламентський контроль над цілими ланками виконавчої влади, у нас була вільна преса. Зараз у нас — вільні малотиражні газети, інтернет- видання з вільним доступом до них 2% населення, вільна партійна преса. Зараз у нас свобода преси дуже часто — свобода звуку. Зараз у нас — вільна критика, але із «зонами», для неї недоступними, і зараз вона повинна Кабмін, приміром, «окриляти», а не робити йому «обрізання». Зараз у нас — не опозиція, а конкуренція, де одну аморалку намагаються перекрити іншою, не парламентський контроль, а парламентське втручання, не правоохоронна система, а правооборонна.
Я і зараз думаю, що останній референдум був потрібен. Навряд чи не тільки у влади, але й у суспільства були й існують інші важелі примусити депутатів створити відповідальну парламентську більшість, якщо вже внутрішнього примусу, у нормальному світі називаного відповідальністю, у багатьох депутатів не було і немає. Але сказавши «А» і вперше одержавши вимушено-відповідальний парламент, ми повинні були перейти до формування цими самими партіями уряду, а цей самий уряд — до роботи з цим парламентом, що схуднув від багаторазових «зґвалтувань». А ми — ні. Ми доводимо, що безодню можна перестрибнути в два стрибки. І що над нею можна ширяти.
Країна у вільному ширянні нагадує країну в лихолiтті. Ми всі недостатньо розуміємо, що у світі, котрий стрімко змінюється на Сході і Заході, ми залишаємося вже не транспортним коридором із хронічними пробками, а недоумком, що ніяк не визначився ні в чому, крім того, щоб «залишитися» і «вижити». Ми пасивно спостерігаємо над експериментом, що над нами проводить екс- старший брат, а самі займаємося реформуванням правопису. Але ж український тільки-но ставав масово-побутовим. Я на місці цих розумників ще б і кримінальну відповідальність за неправильну вимову українських слів встановив. Ми усе ще недостатньо розуміємо, що країна хоче не реформ, а закінчення реформ. Що реформи — це не тільки соціалка з виплатою заборгованостей, але і насамперед — структурна реформа, тобто законна приватизація. Ми все ще страшимося цього, тому що багато хто з наших громадян втратить роботу, але наш уряд так хоче «бути милим». Це в «них» Лешек Бальцерович свідомо брав на себе ОСОБИСТЕ пробивання непопулярних рішень, робив це, свідомо спалюючи свій майбутній політичний ріст. Приклад: позитивне для нього «раунд-шоу» у Париж і Лондон із презентацією обленерго В. Ющенко не передоручив нікому. Негативний для себе виступ у парламенті з пропозицією призупинити постанову ВР, що забороняє виконавчій владі відключати неплатників від енергоспоживання (це потрібно, щоб до нас прийшов цей самий інвестор) і навіть (яке блюзнірство!) виселяти їх, прем’єр передоручив заступникові голови Держкомбудівництва М. Рулю.
Ми поводимося так, начебто в нас багато часу. Для того, щоб виплати пенсій і зарплат сприймалися не як подвиг, а як належне. Для того, щоб перетворити 1.4% росту реальної зарплати на щось істотне і забути про ріст споживчих цін. Для того, щоб забезпечити можливості приватизації, а не присвоєння. Для того, щоб після приватизації наші великі бізнесмени стали партнерами могутніх західних компаній і перестали образливо називатися «олігархами». Для того, щоб відразу і різко усунути всі конфлікти, коли «трудовий колектив» буде згодний на реформи, але без того, щоб когось з цього трудового колективу звільнили. Для того, щоб комуністи перестали отримувати стабільні 20% підтримки. Для того, щоб незаадмініструвати адміністративну реформу, а чиновників реально скоротити, не збільшуючи їхній штат, і змусити їх повірити, що роботу можна робити за гідну зарплату, а за хабар саджають. Для того, щоб зменшити податки, у необхідності чого впевнений кожен реформатор, поки його не призначили прем’єром. Для того, щоб реформувати сільське господарство, зробити землю товаром, уникнути конфліктів з вилами і сокирами, а не просто перефарбувати колгоспні вивіски. Для того, щоб уряд перестав удавати із себе церкву і приймав рішення, а не моральні рекомендації.
Часу в нас немає. У нас незабаром парламентські вибори. Такими словами у нас в країні називається «громадянська війна мирними засобами». У нас в країні незабаром — акції, невідворотність яких забезпечує всеохоплююча тупість правоохоронної системи. У нас в країні неминуче, як призов і дембель, підкочується зимово-літній період польових робіт і нам незабаром відрапортують, як з нелюдською силою засіяли і зібрали пшеницю і буряк. У нас в країні будуть лежати і чекати своєї долі кодекси, за якими нам жити сто років. Тому що ми змінили свою точку зору, що для нас найважливішим з мистецтв є кіно, і переключилися на аудіо. У нас у країні пі-ар все більше замінює реальну політику.
В нашій країні невизнання тиранії виглядає майже як прогрес. У нашій країні майже прогресом виглядає визнання відсутності прогресу. Тому що надування щік і самореклама багатьох і багатьох політичних гравців і далі вважається політикою, а замовлення на виконання і форму цього замовлення, сформульовану для ЗМІ, і далі вважають проявом політичної волі. Два процеси — якась надія на прогрес в інвестиціях і культивована нерозвиненість громадянських свобод — у якийсь момент увійдуть у жорстку суперечність один з одним. І тут журналістам важливо не втратити обличчя. Тим, зокрема, хто не ставиться до України як до колонії, у якій можливі експерименти. І хто не дає втягти себе в процеси, не ними вигадані, не ними поділювані. А «одноразових» після використання викинуть.
А взагалі-то в нас — все гаразд.
