Україна інтегрується в якісно новий для нас світ. Головна його ознака — глобальна взаємозалежність — охоплює та видозмінює політичні, економічні, соціальні й екологічні умови розвитку. Безперечно, через розповсюдження інновацій у сфері технологій і менеджменту, активний обмін товарами, послугами, інвестиціями глобалізація сприяє підвищенню ефективності економічної системи.
Участь у глобалізації для нашої країни є безальтернативним варіантом вибору подальшого шляху, який пов’язаний з серйозними викликами — технологічними, економічними, соціальними, цивілізаційними. Чи вистачить інтелектуального ресурсу українського суспільства, щоб дати на них гідні відповіді, чітко визначити для себе орієнтири XXI століття?
Донедавна національні стратегії розвитку хибували тим, що базувалися переважно на минулому з його інертністю, а не на імперативах майбутнього. Ми надто зосередилися, зациклилися на своїх власних проблемах і негараздах, поводилися по-провінційному не тільки на товарних та фінансових ринках, але й на «ринку ідей».
Тим часом, виходячи з колосального досвіду XX століття — як позитивного, так і негативного а то й трагічного, переживши безпрецедентні системні трансформації, людство вийшло на постіндустріальну траєкторію розвитку. На такий етап, коли конкурентоспроможність країн визначається динамікою пріоритету знань, інновацій та інформації. І аж ніяк не забезпеченістю матеріальними та трудовими ресурсами чи навіть великим нагромадженням капіталу: у державах, які розвиваються на індустріальній основі, цими статичними чинниками можна добитися досить високих темпів зростання, але «економічне чудо» виявиться каліфом на годину, обвальні руйнівні кризи миттєво «з’їдять» набуті плоди. Економічне фіаско «нових індустріальних держав», наочно висвітлене сучасною азійською фінансовою кризою, підтвердило безперспективність активної праці руками в час, коли треба інтенсивно працювати головою. Лише ті країни, що реалізують постіндустріальну стратегію розвитку, демонструють стабільну внутрішню і міжнародну конкурентоспроможність.
Характерними особливостями моделі їхнього поступу є:
* деіндустріалізація економіки, а відтак різке зниження сировинної і частково енергетичної залежності.
Наприкінці 90-х років у 10 провідних країнах світу роботою у сфері послуг зайнято 70- 74% працюючого населення. Характерно, що найзначніші показники приросту зайнятості у цій сфері демонструють саме ті країни, економіка яких здатна створювати нові робочі місця. Приріст ВВП у них на порядок випереджає приріст енергоспоживання.
* Вивільнення у міжнародній торгівлі ринків масових споживчих товарів.
Зовні це виглядає як «завоювання» таких ринків іншими країнами. Розвинені країни намагаються експортувати продукцію з великою доданою вартістю, що сягає, наприклад, при виробництві суперкомп’ютерів — 1700%. Рентабельність інтелектуального продукту XXI століття перевищуватиме рентабельність вказаних суперкомп’ютерів у тисячі разів.
Пріоритетність глобально конкурентоспроможного продукту — знань та інформації.
Постіндустріальна економіка має яскраво виражений інноваційний характер: нові відкриття, винаходи, технології, товари і послуги стають постійною і найважливішою складовою економічного прогресу. Це все більше економіка матеріалізованих знань.
Інформація (доступ до сучасних знань і засобів зв’язку) поряд з землею, капіталом і працею стає не просто самостійним, а визначальним фактором виробництва. Загалом саме у глобальній інформатизації полягають сутність постіндустріального розвитку і ключовий технологічний виклик XXI століття.
* Переорієнтація інвестицій з розширення виробництва і накопичення матеріальних активів на розвиток «людського капіталу».
Сучасні дослідження пов’язують перспективи розвитку з моделлю інтелектуальної економіки, якою керує інтелектуальний капітал (людський капітал як сукупність знань, навичок та творчих здібностей людини плюс структурний капітал як технічне, інформаційне та організаційне забезпечення його реалізації).
З огляду на це, надалі найвищі результати отримуватимуть ті країни, які зуміють забезпечувати оптимальні пропорції між творчою енергією людини та іншими ресурсами.
Йдеться про інтелектуальний ресурс суспільства як глибинну, засадничу основу економічного, соціального і загальнолюдського прогресу. При формуванні економічного функціонування інтелектуального ресурсу використовуються суспільні інформаційні фонди, а в результаті творчої інтелектуальної праці продукується інноваційний ресурс. У більш широкому розумінні інтелект як ресурс розвитку — це потенційна і реальна здатність нації підтримувати «творчу енергетику» в усіх сферах своєї діяльності — науці, політиці, бізнесі, культурі. Оптимально його використовувати, примножувати і на цій основі динамічно рухатися вперед під силу лише державам, здатним забезпечувати весь процес інтелектуального відтворення. І, зокрема, акумулювати необхідні для цього фінансові ресурси, потреби в яких за сучасних умов постійно зростають. Так, у середині 90-х років загальні витрати на науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи становили : у США — 173 млрд. USD, Великобританії — 21,6 млрд., Франції — 26 млрд., Німеччині — 37,3 млрд., Японії — 74,8 млрд. USD.
Завдячуючи вдалій багаторічній експансії в усіх сегментах світового ринку, а також накопиченому у безпрецедентних масштабах капіталу, рушіями успіху країн — глобальних лідерів у третьому тисячолітті стають: інтелектуалізація , себто здатність до постійних інновацій; соціалізація, що забезпечує якомога повне самовираження особистостей; екологізація виробництв і середовища життєдіяльності. Поляризуючись за цими критеріями, країни, отже, уособлюють ключовий геоекономічний виклик XXI століття.
І нарешті про третій виклик — загальноцивілізаційний , пов’язаний з можливостями оперативного доступу до світового інформаційного простору практично необмеженої кількості людей.
Міжнародний обмін інформацією сприяє розвитку глобальної інформаційної інфраструктури — основи сучасних Інтернет-послуг. Відтак глобального розмаху набуває проникнення інформаційних технологій у повсякденний побут людей: у 2005 р. прогнозується зростання кількості користувачів Інтернетом до 1,2 млрд. У надрах Інтернету зародилися вже не тільки «віртуальна економіка», а й «віртуальна політика», «віртуальна дипломатія» тощо.
Зазначені процеси і явища можуть комусь подобатися чи не подобатися, але не бачити їх, не прораховувати можливих наслідків, адекватно на них не реагувати було б недалекоглядно і небезпечно.
У держав, які ставлять за мету вистояти і посісти гідне місце у новому світі — а до них, безумовно, належить і Україна — немає іншого вибору, ніж структурне і технологічне оновлення економіки, підвищення її конкурентоспроможності на нових ринках. Цей варіант можливий тільки за умов оптимального використання і розвитку інтелектуального ресурсу суспільства.
Мова не про надмірні амбіції і прагнення відразу ж перейти від системи, де взаємодіють переважно доіндустріальні та індустріальні технології і стандарти, до цілковито постіндустріальної системи. Таку мету не ставлять або не можуть реалізувати навіть розвинуті країни: постіндустріальні цінності — технологічні, економічні і, особливо, соціальні — поширюються в них нерівномірно. Та й глобалізація, як процес для них перманентний, має і позитивні, і негативні наслідки.
Водночас, інтернаціональна природа сучасного науково- технологічного прогресу тримає у його руслі більшість країн, даючи їм змогу знаходити свої, іноді унікальні ніші.
Ми, отже, мусимо постійно нагромаджувати постіндустріальні цінності у конкретних науково-технологічних нішах. Такі пріоритети мають бути жорстко обмеженими — відповідно до можливостей структурних елементів науково-технічного потенціалу: кадрового, матеріально-технічного, фінансового. Це цілком під силу Україні.
Куці видатки на розвиток вітчизняної науки примусово згорнули багато науково-дослідних програм, стихійно скоротили чисельності наукових кадрів. Однак, найзагрозливішим є не кількісне, а якісне «переродження» наукового потенціалу: результати скорочуються швидше ніж витрати; науково- дослідні та дослідно-конструкторські роботи дедалі більше відриваються від виробництва; інновації там, де вони все ще є, переорієнтовуються переважно на технічні результати інших держав.
З іншого боку, за всіх наявних проблем і труднощів Україна має галузі, які базуються на високих технологіях, на наукових досягненнях майбутнього. Це не одиничні вкраплення, яким ще треба добиватися визнання і прокладати дорогу на міжнародну арену, вони вже давно і впевнено інтегровані у світовий розподіл праці. Маємо на увазі, зокрема, авіакосмічну техніку і матеріалознавство.
Цікаво, що обсяги українського експорту послуг у сфері науки, хоч порівняно і незначні, мають високу динаміку (з 4,6 млн. дол. в 1994 р. до 93,18 млн. дол. в 1998 р.) та показову географію (понад 50 % — у країни «великої сімки», в т.ч. у США — 38,8%).
Звідси й випливає ключове завдання: через реалізацію традиційних конкурентних переваг перейти до створення таких переваг у наукоємних високотехнологічних галузях, що мають самовідтворювальну природу. Для цього необхідно, зокрема: оновити систему організації наукових досліджень та освоєння їх досягнень; доповнити зв’язок «наука-технологія» ланками «виробництво» та «екологія»; сприяти кадровому забезпеченню інноваційної діяльності, створивши технополіси, технопарки як регіональні структури ринку інновацій; стимулювати інноваційне підприємництво, становлення венчурного бізнесу, в тому числі, за рахунок малих та середніх підприємств.
Водночас залишається актуальною, а точніше, загострюється вимога подолати психологічні бар’єри та стереотипи, що склалися за попередні десятиріччя, — наприклад, тяжіння до неконкурентних, але звичних напрямів науки і виробництва, побоювання втратити свої позиції і тут. Саме так у нас тримаються, скажімо, за вітчизняне автомобілебудування. В результаті, величезні матеріальні та інтелектуальні ресурси витрачаються на галузі, від яких немає віддачі ні з точки зору створення нових постіндустріальних цінностей, ні з точки зору реалізації конкурентних переваг.
До подібних стереотипів можна віднести й абсолютизацію ролі та можливостей великих транснаціональних підприємств. Вони справді контролюють левову частку руху капіталів, товарів, послуг та технологій. Однак постіндустріальне виробництво спирається не тільки, а часом і не стільки на них. Так, у безпрецедентно транснаціоналізованих США близько 50% експорту забезпечують компанії з чисельністю працівників 19 і менше осіб, а компанії з 500 і більше співробітників забезпечують лише 7% експорту. А в країнах ЄС малі та середні підприємства забезпечують 65% товарообігу.
Виходячи із постіндустріальної парадигми, Україна не може проектувати свій розвиток, не врахувуючи зростаючої ролі сектору послуг, прогресивних тенденцій розвитку їх структури.
З огляду на глобальну сутність сучасних інформаційно- комунікаційних систем не фантастичною, а реальною виглядає наша інформаційна перспектива. Нині всі країни світу незалежно від рівня доходів тією чи іншою мірою інформаційно взаємопов’язані.
Серед 50 найбільш телекомунікаційних компаній світу, де домінують США, Японія, Німеччина, Франція, Великобританія, є представники і Бразилії, Мексики, Аргентини, Угорщини. А отже, з огляду на її можливості, тут може значно зміцнити свої позиції й Україна.
Надалі набуває вирішального значення необхідність створити умови для постійного зростання вартості та віддачі національного людського капіталу.
Найціннішим активом посткомуністичних країн досі є наявність дешевої робочої сили з високою кваліфікацією. Однак ця дешевизна гальмує зростання конкурентоспроможності, підхльостує відтік людського інтелектуального капіталу, а водночас — не компенсує ще нижчу продуктивність у сфері виробництва товарів, робить їх неконкурентними.
Існує ще одна проблема, яку не можна обминути. Щорічно тисячі підготовлених на сучасному рівні випускників вузів не можуть знайти роботу за фахом і змушені виконувати роботи, що не відповідають їхньому кваліфікаційному рівневі. Величезні національні ресурси, які спрямовуються державою і населенням на розвиток інтелектуального потенціалу України, значною мірою нищаться. Інтелектуальний потенціал нації виснажується, зазнаючи дедалі відчутніших втрат.
Такий стан не може бути визнаний нормальним, Слід невідкладно забезпечити необхідну кількість робочих місць науково-дослідного та інженерно-технологічного профілю, спрямованих на розвиток постіндустріальних цінностей.
Здатність продукувати новітні науково-технологічні рішення в інноваційних сегментах світового ринку на власній інтелектуальній основі можна забезпечити лише через систему підготовки і підтримки фахівців постіндустріального типу. Якщо орієнтуватися на універсальні постіндустріальні цінності, а не сліпо запозичувати досвід окремих країн, можна не тільки зберегти традиційно сильну національну систему освіти, а й істотно підвищити її конкурентоспроможність.
Значно складнішою видається нам ситуація у сфері менеджменту. Сучасна його філософія орієнтована, насамперед, на підвищення ролі інноваційної складової, продукування нових інформаційно-комунікативних технологій управління. Посилюється увага до організаційної культури, демократизуються процеси прийняття рішень. Перевага надається сучасним ресурсозберігаючим технологіям та екологічним параметрам конкурентоспроможності продукції тощо. Приходить розуміння ролі глобального лідерства.
Становленню в Україні ефективного менеджменту, здатного витримувати тиск глобальних зарубіжних корпорацій на внутрішньому ринку і знаходити ніші на ринках міжнародних, заважають: в економічному плані — відчуження людей від власності і бізнесу, а в методологічному — нерозвиненість вітчизняних теорій управління і самоорганізації. Наша модель менеджменту навряд чи зможе бути перманентно агресивною (як, наприклад, американська чи японська). Водночас вона повинна враховувати разом з загальними закономірностями розвитку економіки та цивілізації і національні, історичні, культурні особливості, управлінські традиції (як, наприклад, південнокорейська чи фінська моделі).
Загалом вкрай потрібно кардинально реорганізувати системи державного та корпоративного управління на базі найновіших інформаційних технологій, враховуючи особливості, наслідки та перспективи глобалізації. Український соціум іще має «критичну масу» інтелекту в науці, бізнесі, політиці і культурі, необхідну для здійснення сучасної стратегії розвитку. Приклад багатьох країн світу свідчить, що у кризові періоди нова філософія розвитку спочатку виникає у свідомості людей, а потім з’являються нові технології, відбувається реконструкція. Але треба пам’ятати, що на передній план уже вийшов і набуває дедалі більшої гостроти фактор часу: якщо для реалізації принципів індустріальної доктрини знадобилося майже два століття, то терміни постіндустріалізації на порядок стисліші.
Держави, які не встигнуть за динамікою нової епохи, не тільки не отримають дивідендів від постіндустріоналізму, але й можуть стати його заручниками, опинитися на узбіччі глобальних, загальноцивілізаційних процесів.
