Захар Бутирський — кореспондент програми «Репортер» «Нового каналу». Йому 24 роки, і до нинішнього місця роботи він навчався в Київському інституті журналістики та Європейській академії журналістики в Австрії, трудове загартування отримав у «Післямові» та ТСН («1+1»). Захар спеціалізується на темах політики, криміналу, на проблемах культури. Нещодавно в «Дні» наш колега розповідав про свої враження під час висвітлення президентських виборів у США. А зараз ми пропонуємо вам інтерв’ю з Бутирським про проблеми нинішньої інформаційної тележурналістики.
— Як протягом того часу, що ви працюєте на вітчизняному ТБ, змінювався підхід до інформаційного продукту: від присутності (відсутності) цензури (самоцензури) — до технологій?
— Найпоказовішим наслідком цензури 1994—1997 років може бути історія загибелі інформаційно-аналітичної телепередачі «Пiслямова». Якщо пам’ятаєте, спочатку вона виходила на Першому національному каналі, потім її «вигнали» на «Гравіс». Потім «пiслямовців» прихистив «1+1», але передача проіснувала там недовго. Її м’яко «задушили» — колектив хоч і розпався, але принаймні ніхто не залишився без роботи. Нинішня аналітика — дитя цензури. Телеведучим дозволено хіба що натякати і ставити риторичні запитання. Проте глядач утомився. Йому хочеться здорової дози інформації. У плані ж технологій наше телебачення здійснило за останні два-три роки величезний стрибок. Нікого не здивуєш «живою» студією — навіть місцеві телекомпанії не подають новини в записаному вигляді. Прогрес і в швидкості подачі, і в появі «прямих» уключень із місця події. При цьому сам журналіст нібито перетворюється на гвинтик гігантського механізму виробництва новин. За всієї різноманітності каналів у глядача практично немає вибору: один і той же набір тем та ідентичне їх висвітлення.
— Що для вас самого нині є найцікавішим у вашій роботі журналіста-новинника? Від чого ловите «кайф»? У чому передусім бачите необхідність самоудосконалення?
— Емоційно «заряджає» інформація про неординарні події. А ще цікавіше — бути безпосередньо на епохальній події. У моєму розумінні журналістський успіх — пережити в парламенті «конституційну ніч» 1996 року чи американські вибори 2000 року. Інший стимул для роботи — вплинути на ситуацію, примусити політиків переусвідомити неправильно прийняте рішення або звернути увагу суспільства на серйозну проблему. Щоправда, часто ловлю себе на тому, що пишу про «віртуальну реальність». Такою для багатьох людей залишається велика політика. Достатньо вийти на вулицю — і життя бачиться зовсім під іншим кутом. Тому, як і кожний журналіст, прагну до доступності.
— Так сталося, що в одному з номерів «Дня» вас випадково перевели в «бойовий загін» телеоператорів. Отож цілком доречно поставити журналістові Бутирському запитання про роль оператора в інформаційних програмах.
— Ініціатива на зйомках, як правило, йде від журналіста. Однак завжди добре, коли поміж журналістом та оператором є взаєморозуміння. Телевізійникам відома така теорія: 90% інформації передає картинка, і тільки 10% — текст за кадром. Та й засвоєння цих 10% можливе тільки за умови вдалої інтонації читання.
— Яких знань, навичок не вистачає нашим журналістам?
— Передусім — вузькоспеціальних. У Німеччині, наприклад, професія журналіста базується на вищій освіті в якій-небудь сфері: якщо пишеш про економіку, — економічній, про кримінал, — правовій тощо. Без базових знань журналіст стає просто слухняним «рупором» політиків. А якщо те, що він повідомляє, блеф? Адже тоді й журналістові перестають вірити.
— Порівняно з радянським ТБ нинішнє, по-моєму, втратило одну свою якісну особливість — «дієвість» у рамках допомоги на місцевому, не центральному рівні. Чи вважаєте ви можливим повернення до технологій «малих справ»?
— Як це втратило? Навпаки, на місцевому рівні навіть локальні телебачення і газети влучають у ціль. Я пам’ятаю випадок, коли начальника відділення лікарні, який зарвався, зняли з роботи після однієї публікації в газеті «Вечерняя Макеевка». Що вже тут казати про телебачення? Знімальні групи з Києва зустрічають, як і раніше, пишно, і місцеве начальство потім ображається, якщо його не похвалиш. Одного разу випало писати про церковний конфлікт у знаменитому Шевченковому селі Моринці. Так ось, одна з ворогуючих конфесій гостинно супроводила нас протягом 150 кілометрів по Черкаській області. Отже, телебачення ефективне?
— Якби ви тепер стали керівником інформаційної служби національного каналу, то у вас було б достатньо фінансових коштів і ви були б незалежні від політичної кон’юнктури? Чим би кардинально відрізнялися ваші новини від нині існуючих?
— Сучасні українські новини стають дедалі ближчими до глядача. Але в них, як і раніше, дуже багато офіціозу. В ідеалі новини мають не лише висвітлювати поверхню айсберга, а й вести мову про те, що ж сталося «насправді». Вони мають бути написані доступною мовою. Глядача треба шокувати видовищністю та неординарною інформацією. Іноді замість того, щоб відряджати знімальну групу до Верховної Ради, ліпше надати їй цікаве відрядження в регіон. У кожному випуску новин має бути журналістське розслідування — «темних плям» в Україні, слава Богу, вистачає. На жаль, не кожний канал може собі дозволити часті відрядження та прямі включення.
— Яку пораду міг би дати журналіст-інформаційник нашим ньюсмейкерам, якби його запитали?
— Бути лаконічними і висловлюватися чіткіше. Журналісти люблять, коли політики чітко формулюють свої думки. Багато які «оратори» ображаються, що, мовляв, передали не те, що вони хотіли сказати. Приклади лаконічності показував покійний В’ячеслав Чорновіл. Перед інтерв’ю він завжди запитував: у скільки секунд я повинен укластися? І, як правило, в нього це виходило.
