Опублікувавши в порядку дискусії статтю відомої журналістки Любові Ковалевської «Розвиток — не наша ідея?» («День», № 206 від 10.11.2000), ми одночасно запропонували нашим читачам відповісти на такі запитання:
1. Які риси національної вдачі українців є ресурсом, а які — баластом у сучасному світі?
2.Чи вважаєте ви здатність українців до самокритики та самоіронії недостатньою? Чи, навпаки, ми схильні до надмірного самобичування?
3.Як нам «модернізувати» націю?
Судячи з великої кількості листів, що надійшли до редакції, порушені питання викликали значне зацікавлення. Наші читачі багато в чому не погоджуються з Л. Ковалевською і пропонують своє бачення національної ідеї, потрібної нашому суспільству. Сьогодні ми пропонуємо вашій увазі листи харків’янина Олександра Приймака і Тараса Дишканта із Чернівецької області з відповідями на поставлені «Днем» запитання.
«Горезвісна українська хитрість... народилася... як спосіб пристосування... виживання... Звідси — ... втрата критичної здатності розуму, що дозволяє відділяти головне від другорядного, істотне від красивого». (Лю бов Ковалевська, «Розвиток — не наша ідея?», «День», 10 листопада 2000 р.)
1. Ресурс національного характеру українців — виняткова поліетнічність титульного населення. Але ця якість має й «зворотний бік медалі». Бо властива поліетнічності талановитість середньостатистичного українця призводить до крайньої (часом геніальної) інфантильності. А ще і до відштовхування собі подібних — «атомізації» українства.
2. Схильність до самокритики українців недостатня. Бо до кінця збагнувши свої недоліки, ми б уже давно стали кращими. Ми — як діти, які рідко бачать себе збоку. Кажуть (наприклад, Дмитро Кисельов (IСТV)), що ми не схильні і до надмірного самобичування. На жаль, вся самокритика наша також інфантильна, тобто неконструктивна.
Вважаємо доблестю якості «хитрої лисиці». Але ж у хитрощів коротенькі ніжки. Вибачте, але де занадто багато хитрощів, там мало розуму. Тобто, хитрість без розуму зовсім не самодостатня. А особливо під час переходу до ери пріоритету інтелекту.
3. Українці в принципі були, є і будуть здатні до створення динамічних і конкурентоспроможних форм соціальної орієнтації. Адже на території України існували цілі царства — антів, аланів, сарматів; Київська Русь, Галицько-Волинське князівство; Запорізька Січ, що мала шанси стати Великою Україною... Посполитою.
Але українство і зараз є такою динамічно-конкурентоспроможною спільнотою там, де природжено інфантильний талант індивідуума і народу загалом з’єднуються в прийнятому цивілізацією огранюванні — організації суспільства. Так, як це відбувалося з варязьким князюванням у Київській Русі і як відбувається, наприклад, в Канаді, та й у всіх нинішніх ареалах мешкання української діаспори.
Українство буде таким повсюдно й надалі. Коли ж згадане поєднання інфантильно талановитого поліетнічного українства організаційно урівноважиться цивілізованими формами облаштування суспільства? Реалізація цієї можливості залежить від конкретного наповнення об’єктивно-суб’єктивних чинників. Хоч існують і шанси «акселерації» цього процесу. Але це окрема тема.
Україна — батьківщина однієї з перших конституцій першої демократичної козацької республіки — може стати і батьківщиною духовного-інтелектуального відродження — і себе, і світу. І це не парадокс. Бо відродитися Україна може тільки тим самим спільним шляхом, що і весь наш незавершений світ.
Можуть заперечити, аргументуючи тим, що, мовляв, між нами сьогодні — безодня. Однак, як це не видасться комусь дивним, в цьому також полягає діалектична можливість «вибухового» рішення потенції України. Та й багато тому прикладів. Тут і приклади із згадуваної нашої власної історії. І відродження розгромлених здавалося б назавжди Німеччини (скільки разів!) і Японії. І високотехнологічні «прориви» малих, а тепер вже і великих азіатських тигрів — Тайваню, Сингапуру, Малайзії, Кореї, Китаю, Індії...
Ми — частина найдавнішої індоєвропейської і загальносвітової культури. Талановитому, але інфантильному українству, з величезним історичним корінням, традиціями і потенційними можливостями, доведеться подорослішати, не зволікаючи. Бо по-іншому практично вже неможливо.
А «модернізувати» націю можна за наявності нації (народу) і власного бажання. Конкретних пропозицій також немало. Скажу про пріоритетне. Це ті самі ресурси інтелекту і духовності, які поки що повернені до нас (нами ж) зворотним боком медалі.
Чи не досить милуватися її оманливим блиском? Чи не час повернути медаль іншим боком — тим, де позначена наша реальна вартість.
