Ця картина І.Крамського знаходиться в Київському музеї російського мистецтва. Самотній мужичок в убогому, обшарпаному каптані, заношених штанцях, старій високій шапці, розірваних постолах та онучах, з убогою торбиною для милостині стоїть посеред лісової стежки, зіщулившись від охолодженого першим снігом повітря. Хто він? У процесі роботи герой картини називався по-різному: Пройдисвіт, Подорожній, Перехожий, Мандрівник, Божа людина... Мабуть, риси цих типів властиві йому. Проте хто б він не був, звертає на себе увагу те, що сірячковий мужичок перебуває у стані дивної відчуженості від навколишнього світу, глибоко занурившись у самого себе. Споглядає... Тобто, згідно зі словником В.Даля, вникає в щось думкою, розумом, духом... Нічого подібного у світовому живописі, здається, не було.
Судячи з листування І.Крамського, задум цього полотна виник у нього на початку 70-х років і зацікавив П.Третьякова. Проте «Созерцателя» він чомусь не взяв, картина довго залишалася в майстерні художника, і лише 1878 року її було показано на VI Пересувній виставці, після чого її придбав київський колекціонер Ф.Терещенко...
Тепер зрозуміло, що Третьяков явно припустився помилки, «випустивши» з рук рідкісну картину, що так глибоко розкриває найважливішу рису слов’янської ментальності...
Між іншим, саме засновник Третьяковки не тільки дав назву полотну Крамського, але й перший розкрив глибинну сутність його героя, написавши авторові на початку 1877 року: «Я називаю його споглядальником, бо я бачу те, що він споглядає... Не кажу, що він неодмінно споглядає природу: можливо, він споглядає своє тихе сімейне життя по закінченні шляху, можливо — безпросвітну бідність, і холод, і голод, і людську злість, що чекають на нього вдома, можливо, веселі розваги першого-ліпшого шинку малюються в його уяві, а може, просто уявляється, як ото б він стяг що-небудь у цю хвилину — якби Бог допоміг!»
Усі сумніви критиків у недостатності психологізму «Споглядальника» були розвіяні великим знавцем людської душі й психіки Ф.Достоєвським, щойно Терещенко вивіз картину до Києва. У «Братах Карамазових» Федір Михайлович залишив вічний спогад про картину І.Крамського:
«У художника Крамського є одна чудова картина під назвою « Созерцатель »: зображено зимовий ліс, і в лісі, посеред дороги в обірваному каптанчику та постолах стоїть один-однісінький, у глибокій самоті мандрівний чоловічок, стоїть і ніби замислився, але він не думає, а щось «споглядає». Якби його підштовхнути, він здригнувся б і подивився на вас, ніби прокинувшись, але нічого не розуміючи. Щоправда, зараз ніби й отямився, а запитали б його, про що це він думав, то, напевно, нічого б і не пригадав, зате, мабуть, затаїв би в собі те враження, під яким перебував під час свого споглядання. Ці враження для нього дорогі, і він, схоже, збирає їх непримітно і навіть не усвідомлено — для чого і навіщо, ясна річ, він теж не знає: може, раптом, накопичивши вражень за багато років, все покине й піде в Єрусалим, подорожувати чи рятуватися, а може, й рідне село раптом спалить, а може, трапиться те й інше разом. «Созерцателей в народе довольно...»
Останні слова особливо важливі. Достоєвський свідчив перед прийдешніми поколіннями, що Крамськой написав не тільки незвичайний характер, але й соціальний тип. Споглядальник — тип наш споконвіку... Він зароджувався в умовах ще з давніх-давен твердої, малодемократичної дійсності, яка викликала до життя характери сильні, мужні, але при цьому такі, що нерідко приховували конфлікт із життям під виглядом зовнішньої невибагливості та вдаваної пристосованості. Споглядальники завжди становили значну частину безмовного народу, і скільки разів упродовж століть його правителям починало здаватися, що дійсність тріумфує, позаяк, затиснувши в глибини людської душі силу і розум, вона формувала зовні безпорадну позу і видавлювала цей нетутешній погляд. Проте стиснута пружина ставала дедалі сильнішою, і тим грізнішою, нещаднішою була «вітальна (життєва) сила» (М.Бердяєв) людського гніву та обурення, що рано чи пізно вихлюпувалася зі «споглядальників». Багато в чому саме їхня (але не тільки!) розкута пристрасть та буйна енергія вирували в народних бунтах — безглуздих і нещадних. Користуючись словами самого Крамського, сказаними з іншого приводу, це «один із тих типів.., які багато чого доходять своїм розумом із соціального та політичного ладу народного життя і в яких дуже глибоко затаїлося невдоволення, що межує з ненавистю».
Було б наївно гадати, що соціальний тип, зображений І.Крамським ще в XIX столітті, так би мовити, перевівся згодом. Безперечно, й сьогодні «созерцателей в народе довольно», хоча століття, що минає, сильно трансформувало їхню зовнішність, сутність і можливість впливу на дійсність. По-моєму, найголовнішим є те, що в генетичній пам’яті споглядальників затаєні всі найбільші катаклізми двадцятого століття, обличчя якого багато в чому визначило насильство. Річ навіть не у двох світових війнах, що забрали десятки мільйонів людських надій. Битий радянський штамп про те, що Жовтнева революція явилася головною подією цього століття, по суті, вірний... За Бердяєвим, революція, як і війна, є гріх і свідчення про гріх. «У революції відбувається суд на злими силами, що творять неправду, але сили, що судять, самі чинять зло...» Це, як на мене, найточніший лапідарний девіз двадцятого століття, свідомо чи підсвідомо вживлений людьми, що його споглядають.
Через відсторонені очі та вразливі душi радянських споглядальників було пропущено болісну спробу практичної реалізації комуністичних ідей, як і небачена їх дискредитація. Все відбулося за словами одного з героїв Б. Пильняка: «Які були ідеї! Тепер уже ніхто не пам’ятає цього, товариші...»
Вражені споглядальники споглядали собі, як у рамках століття було вперше нещадно розтрощено ідол приватної власності, потім — як він був принизливо метушливо відновлений. Від них, природно, не приховалося те, що і в першому, і, на жаль, у другому випадку почуття міри навіть не ночувало. В найгіршому вигляді збулося пророцтво філософа Л.Франка: «Історія показує, що і крайній господарський індивідуалізм, всевладдя приватновласницького начала, шановане, як святиня, також калічить життя і несе зло та страждання...»
За великим рахунком, ХХ століття, тим більше в нашій країні, було не дуже сприятливим для рефлексії, але тільки не в нашого героя. Так що нинішній споглядальник обтяжений небаченим і гірким досвідом вражень та осмислень, накопичених за багато років, і його вигляд мало чим нагадує «Созерцателя» Крамського. Проте до них однаково можна застосувати розумні слова Третьякова щодо селянського «Созерцателя»: «Обличчя людське, хоч і дзеркало душі, але досить тьмяне! А тому краще давати повну волю спостерігачам, аніж якийсь сюжет чи зміст підкреслювати...» Втім, можна сказати з упевненістю, що в сучасній політиці не можна забувати про істотний прошарок новітніх споглядальників у народі, здатний суттєво знецінити дієвість будь-яких піар- технологій. Вони не беруть участі в модних інтерактивних опитуваннях та вимірюваннях громадської думки, оскільки за своєю суттю такий соціальний тип «спокійно і без зовнішньої діяльності споглядає та мудрує» (В.Даль). Тим самим, до речі, пострадянські споглядальники є, мабуть, найбільш мислячою частиною, як тепер прийнято говорити, електорату. Думаю, що їхню історичну значущість ще доведеться наочно виявити і жорстко відчути, особливо у виборчих кампаніях початку нового століття. Кажу «ще доведеться», бо, на мою думку, за останнє десятиріччя споглядальник не заявив про себе на повну силу; він переважно усмоктував і переварював враження переламного часу. Що не може тривати нескінченно довго. Я думаю, що історичний час сучасних споглядальників саме настає...
