За час не дуже тривалого спілкування з «Днем» (із березня 2000 р.) у мене з’явилося правило не критикувати висловлювання читачів. Набагато більше мотивів для цього дають ті, від кого безпосередньо залежать умови і якість нашого життя: чиновники, депутати, керівники, політики. Однак все ж вважаю за необхідне це правило порушити. І справа не стільки у ставленні до радянського минулого, скільки в тому лихому нападі на журналістів «Дня», зробленому політологом А. Коваленком у листі «Так хто ж помиляється?» («День», №207).
Лист не містить конструктивної, доброзичливої критики, а рясніє необгрунтованими звинуваченнями і одним забороненим прийомом, який завжди використовують саме апологети «світлого минулого».
Докоряючи журналістам в «односторонньому погляді» на революцію, СРСР, комунізм, автор змішує різні поняття: «односторонній погляд» і громадянська позиція. Газета «День» має чітку громадянську позицію і надає свої сторінки для вислову різносторонніх поглядів на актуальні для суспільства проблеми. Чи може товариш А. Коваленко назвати хоча б ще одну українську газету, яка б так щедро і регулярно публікувала листи читачів і мала кредо: «Цінувати вашу читацьку думку, рахуватися з кожним листом і дорожити вашим ставленням». (Л. Івшина «Без пафосу», «День», №168). Яскравим підтвердженням цих слів служить і публікація точки зору А. Коваленка, і постановка п’яти конкретних запитань читачам для обговорення — все це тільки по одному критичному листу. І не високого начальника, а читача. Нічого подібного в інших газетах немає, і залишається тільки жалкувати, що не всі читачі цінують таке ставлення...
Докоряти «День» у відсутності «широти кругозору» можна тільки при швидкому і неуважному читанні. Як і намагатися звинуватити газету, що не так давно відзначила чотири роки від дня заснування, в 10-річному процесі введення в оману громадської думки.
А тепер про відповідальність і заборонений прийом. На початку перебудови і гласності багатьом не подобалися публікації про розстріли і голодомор. Апологети радянського соціалізму називали це «паплюженням нашого минулого» і звинувачували журналістів і всіх прихильників демократії у безвідповідальності, односторонньому погляді, в тому, що люди, життя котрих було важким, тобто, котрі пережили репресії, голод, гоніння, не можуть бути об’єктивними і справедливими по відношенню до «священної корови». На постраждалих від системи звалювалася ще і провина за порочність цієї системи. А на тих, хто якимось дивом від системи не постраждав, все одно падала важка підозра носіїв світлих ідеалів революції: ну невже за Сталіна нічого хорошого не було, невже і у вас було таке важке життя? Ця фраза неодмінно мала на увазі ущербність «підозрюваного». Політолог А. Коваленко застосовує той же метод у нових історичних умовах: «Шкода вас трошки, товариші журналісти... Невже ж ви не пам’ятаєте або не знаєте нічого хорошого, що принесла революція, радянська влада? Або у всіх вас було дійсно таке важке життя в минулому?» Дивно тільки, що політолог, борець за плюралізм думок не помічає повної відсутності такого плюралізму в «світлому» радянському минулому. Тоді газети не публікували «альтернативний погляд на найважливіші теми», і рідко хто насмілювався питати: «Це ж який цензор... сидить там у вас в редакції?..» Коло «інтелектуальних» політичних наук в радянських вузах замикалося на історії КПРС, науковому комунізмі, марксистсько-ленінській філософії. Студентам не викладали предмети, котрі розповідають про багатопартійну систему, плюралізм, право опозиції. У той час «опозиція» мала право сидіти в таборах і психушках.