Ще не зашуміли по країні передвиборні мітинги і зустрічі, ще бездоганно чисті від листівок і плакатів стіни будинків і пришляхові стовпи, ще немає нового закону про вибори народних депутатів до Верховної Ради (і чи буде він — невідомо), а подих нових парламентських виборів усе жаркіше. Можливо, через те, що деякі «нардепи» сповідають принцип «безупинної» політичної кампанії і фактично відразу ж після березня 1998 включилися до роботи iз завоювання майбутніх голосів. А з іншого боку — півтора року до виборів для розвертання великомасштабної політичної баталії не так вже й багато. Не встигнеш озирнутися, а «юр’єв день» — день голосування — вже настав. У округах все частіше можна зустріти народних обранців: одні вже починають підбирати фахівців-організаторів виборів до виборчих штабів, інші проводять різні «піаровські» заходи: організовують «блакитні вогники» з працівниками народної освіти та інших масових професій, влаштовують спортивні змагання, привозять iз Києва Почесні грамоти від тих чи інших міністрів працівникам бюджетної сфери, що найбiльш вiдзначилися, дріб’язок, а приємно. Не залишаються осторонь і деякі енергійні представники виконавчої влади. У місцевих адміністраціях, керівників міст і районів без натяку з’ясовується питання: кого б вони хотіли бачити своїм представником від території у Верховній Раді? Питання явно не за адресою. Чому б не запитати про політичні й особистісні переваги безпосередньо виборців? І не за півтора року до виборів, а в день голосування, через демократичні виборчі процедури. Чи таким адміністративним шляхом підкреслюється власна значущість і демонструється віртуальний рівень політичного впливу серед підлеглих? Але авторитетному керівникові, людині-професіоналу, зайнятій справою, подібна демонстрація «могутності» не потрібна, якщо ж політик — величина дута, то він рано чи пізно лопне, зникне як кулька, віднесена вітром.
Характерно й те, що майже всі (!) обранці нинішнього скликання заявляють про свою готовність знову виборювати депутатський мандат. Безперечно, серед них чимало яскравих особистостей, людей авторитетних і шанованих в області і навіть у державі. Саме вони і не квапляться iз заявою і публічним вираженням своїх політичних планів. Інші ж квапляться, немов завтра відходить остання електричка на Верховну Раду. Причому заявляють іноді в такій категоричній формі, що може скластися враження про те, що той чи інший округ і депутатські привілеї закріплені за ними довічно, на зразок перства чи графства. Так не буває. Це тільки в казці папа Карло заповідав своєму дерев’яному синові Буратіно золотий ключик. «Ключик» від округу треба підтверджувати щогодини і щодня напруженою роботою.
А то досить часто виходить так, що ще вчора нинішні «нардепи» формувалися, проходили школу життя в регіоні, зростали і мужніли як політики, були «хлопчиками в рожевих штанцях», тепер мов би вирвалися на навколосонячну політичну орбіту, освоївши своєрідний «вахтовий» метод: жити і працювати в Києві, а обиратися — у регіоні. Виборчий округ перетворюється на постачальника голосів, а регіон (область) згадується всує. Транзит став повсякденною нормою спілкування для частини депутатів. Але рано чи пізно приходить час, коли область згадує про своїх парламентських «синів» і «дочок», а «діти» — про землю, що благословила їх у велику політику. Цей період — вибори.
Для нас, працівників місцевого самоврядування, кожна виборча кампанія — найважча, а найчастіше невдячна робота. Тягар відповідальності, який лежить на плечах, — величезний. На території, що охоплює понад 1500 сіл, селищ, міст, за участі 2,9 млн. виборців, 247 газет і 56 телерадіокомпаній, 50-ти партій, зареєстрованих у регіоні, необхідно забезпечити демократичне волевиявлення і безумовне виконання виборчого закону. І ми не маємо морального і громадянського права спрощувати чи недооцінювати ту чи іншу стадію виборчого процесу, адже в ході виборів формується політична культура і політична поведінка народу, виробляються навички демократичного світогляду і європейського вибору нашої держави.
Кожен випадок нецивілізованого проведення політичної боротьби, тиску, підкупу, погроз залишає такі «чорні» діри в громадській свідомості, породжує в людей такий ступінь цинізму, а найчастіше й байдужості, що інколи неможливо говорити про виховання високого почуття політичної культури і відповідальності.
Напевно, деякі знають і про те, що працівники виборчих комісій — одні з небагатьох учасників політичних процесів, які можуть бути покарані позбавленням волі на термін понад 5 років — майже настільки ж суворо, як за грабіж. Численні можновладці, обласні чи районні керівники, недоторканні, а люди, які їх обирають — підсудні!
Більш того, ніхто так не відкритий і не несе в подібнiй мірi відповідальності перед законом, як вони. І таких чесних людей-трудівників у виборчих комісіях різного рівня (залежно від виду виборів) у нас в області буває зайнято понад 40 тисяч чоловік. Більшість iз них трудиться не за страх, а за совість, на громадських началах чи одержують мізерну зарплату. Приміром, у день голосування працівники комісій одержують добові в розмірі 8 гривень, з яких 3 грн. вилучається як податок. Раніш, у день голосування, гарячим харчуванням допомагали колгоспи, а що буде за «нових» власників, сказати важко. Що поробиш: розміри фінансування виборів з Державного бюджету щорічно скорочуються. Але люди добре розуміють, що труднощі держави — тимчасові, а також розуміють все значення цієї роботи для сьогодення і майбутнього країни. Ніхто, крім нас самих, — громадян України — не буде проходити важку школу демократії. Ми повинні навчитися суворо дотримуватися законів. А то бува з’являються любителі пронестися на бриючому польоті, втягнути людей до протиправних дій, правдами-неправдами здобути довгоочікуваний мандат. Але хіба може людина, що штовхає своє оточення на порушення закону, зараховувати себе до політиків-демократів? Навряд чи. Такі методи вдарять рано чи пізно по ній самій.
Тим більше, що вибори проходять, і єднання «нардепа» з виборцями і проблемами округу закінчується. «Мажоритарщики», щоправда, інколи з’являються на різних заходах, а «партійці» — набагато рідше. І якби мова йшла про одну глибинку. «Нардепа» не бачимо і ми — працівники місцевого самоврядування, державних адміністрацій регіонального, обласного рівня. За два з половиною року поточного скликання з 23-х народних депутатів України від Дніпропетровської області в роботі сесій обласної ради взяло участь 12, а семеро з них — взагалі в одній. Здавалося б, що така позиція — особиста справа народних депутатів, питання їхніх політичних симпатій чи антипатій. Але, стоячи на таких позиціях, вони мимоволі відокремлюють себе від інтересів області — адже мова йде не про персоналії, а про інтереси одного з найбільших регіонів держави, його численні проблеми. Не цікавлячися, образно кажучи, навіть його «температурою» — розробкою і параметрами обласного бюджету, основними балансами і диспропорціями, що виникають тут, не вникаючи в суть соціально-економічних програм, народні депутати немов підкреслюють свою приналежність до якоїсь вищої політичної еліти і виказують зневагу до регіонального рівня, регіональних проблем. Вважаю це неправильним, а багато в чому недостойним для політика-професіонала. Адже в такому випадку в ланцюжку держава (Верховна Рада — Кабінет Міністрів) — народні депутати — виборчі округи — виборці випадає найважливіша ланка. У цьому випадку депутати навряд чи можуть досить ефективно представляти інтереси області і посилатися на підтримку виборців. До того ж, не секрет, що деякі з них одержали на виборах лише 5— 10 відсотків голосів від загальної чисельності виборців округу. Вони пройшли, одержали мандат, їм повезло. А виборцям?
Як виконуються закони на регіональному рівні? Чому не діють механізми державного керування в тих чи інших сферах (галузях)? Чому виникають протиріччя в політичному чи соціально-економічному розвитку? Саме ці та інші великомасштабні проблеми державного рівня, на мій погляд, могли б «висвітлюватися» «нардепами» і вирішуватися з опорою на їхню компетентність, енергію й ініціативу. Але, на жаль, одні зайняті лобіюванням економічних інтересів, інші — розпалюють політичні пристрасті, займаються своєрідним «експортом революції» зі столиці в регіони. Досить часто бували випадки, коли на Дніпропетровщину приїжджали «нардепи» з партійних списків, обрані в інших областях. У чому сенс таких вояжів за державний рахунок? Чи вже вирішені проблеми у своїх округах? Я б цього не сказав. Так наказало ЦК? Чому ж ЦК, а разом з ними обкоми чи райкоми тих чи інших партій не займаються разом iз органами місцевого самоврядування постачанням тепла до будинків, будівництвом доріг, земельною реформою, вирішенням проблем безробіття та ін.? Складається враження, що деякі партії створюються винятково «під вибори», для того, щоб виплеснути ненависть на опонентів і «зловити рибку в каламутній воді». Жодна з партій, крім Руху, офіційно не звернулася до органів місцевого самоврядування з пропозицією спільними зусиллями домогтися рішення тих чи інших проблем!
А поширена останнім часом порочна практика завезення величезних тиражів газет з центра в регіони? Буває так, що на виборчий округ, в якому 170—180 тисяч виборців, завозиться 100-тисячний спеціалізований тираж того чи іншого видання. Навіщо? Все — для фронту, все — для перемоги? А хто потім буде заспокоювати підняті в регіонах пристрасті та суспільні бурі, хто буде налагоджувати зруйновану взаємодію з партіями й суспільними рухами?
Як я уже відзначав, в області 2,9 млн. виборців, а в 50 партіях, зареєстрованих у регіоні, нараховується, за офіційними даними, близько 120 тис. членів. Таким чином, до партійного руху залучено трохи більше 4 відсотків виборців. Чи демократичний це шлях, коли депутати, обрані від цих 4 відсотків, вчать інші 95—96 відсотків виборців свободі, рівності, братерству? І чи можна в принципі політично структурувати суспільство, у даному випадку на його регіональному рівні, якщо півсотні партій розтаскують електорат по партійних «норках»? Деякі нардепи змінюють колір свого партійного прапора вже 2—3-й раз. Мені можуть заперечити: це скоріше питання особистої етики і моралі. Згоден, але навіщо при цьому «плутати особисту вовну з державною»? Якщо сам депутат не розібрався зі своїми ідеологічними уподобаннями, то чого він може навчити і за допомогою якої ідеології «структурувати» виборця?
Соціологи стверджують, що тільки 17 відсотків потенційних виборців довіряють партіям. Інші — понад 80 відсотків — не тільки є основною політично «несвідомою» масою суспільства, а й резервом демократії і громадянської активності. Отже, потрібно шукати нові підходи до оптимізації виборчої системи, швидше за все, за змішаним принципом (мажоритарно-пропорційним), йти шляхом утворення блоків, виробляти нові механізми взаємин між галузями влади, Верховною Радою і регіонами, комітетами і фракціями з місцевим самоврядуванням на місцях. Суспільна стабільність, громадянський мир — найбільші надбання будь-якої держави, тому їх не можна випробувати на міцність лише для того, щоб догодити політичним амбіціям або честолюбству окремих політиків.
Непогано було б мати і ефективніші важелі відкликання депутатів. Причому механізми відкликання потрібні і для депутатів iз партійних списків — адже багато хто з них уже кілька разів змiнювали фракції. Але ж люди обирали їх аж ніяк не в якості, скажімо, Петрова чи Сидорова, а як представників тієї чи іншої партії або блоку. Для нас очевидно і наступне: Верховна Рада, її депутатський корпус мають потребу у відновленні, припливі свіжої, професійної крові; не можна перетворювати вищий законодавчий орган на місце постійного відсиджування тих самих облич. Органи місцевого самоврядування готові запропонувати і разом iз виборцями підтримати молодих, компетентних, незаангажованих політиків: можливо, хоча б їм вдасться інтегрувати, згуртувати інтереси, знайти ефективні механізми економічного і політичного розвитку?
Не можу не сказати і про наступне. Протягом останніх двох років обласна рада направила до Верховної Ради понад 50 документів, включаючи проекти законів про вдосконалення місцевого самоврядування. Якби не предметна і повсякденна допомога заступників голови Верховної Ради, Секретаріату Верховної Ради, то вони б безповоротно зникли в комітетах і фракціях. Але от що дивно: обранці від області виявили до цих документів, в яких втілилися задуми і побажання органів місцевого самоврядування, політичного активу області, що підтримав їх на попередніх виборах, дивну байдужість. Народні депутати від області ніби живуть на іншій хвилі, а, можливо, навіть не знають про існування цих документів. От і виходить, що віз законодавчого забезпечення і нині там, що рішення загальнодержавних проблем підмінюється, в деяких депутатів, пошуком двері, куди можна постукати. Стукайте і входьте до виборців! Не помилитеся.
