Україна переживає глибоку системну кризу. Тому доцільно проаналізувати досвід інших країн і ті механізми, які вони використали для виходу з криз.
ЗАОКЕАНСЬКИЙ ВАРІАНТ
У США криза 1929 — 1933 рр. призвела до падіння ВНП на 30%. Сукупне падіння індексу Доу-Джонса за цей час перевищило 82%, а безробіття досягло 20%. Промислове виробництво знизилося на 60%. Криза була викликана різким скороченням інвестиційних витрат, які з $16 млрд. впали практично до нуля, і величезним для США обсягом скорочення грошової маси (на 25%). Це призвело до найважчої й найтривалішої депресії.
Вихід iз депресії здійснювався за рекомендаціями Дж. Кейнса: уряд повинен збільшити витрати, щоб стимулювати виробництво і повернути безробітних на робочі місця. Тому держава за допомогою величезного зростання державного боргу (з 16% 1929 р. до 51% 1940 р. і 128% 1946р.) почала провадити активну інвестиційну політику (зростання інвестицій 1937 р. до $ 15 млрд.). Крім того, вона почала цілеспрямовану боротьбу зі злиднями шляхом активного нарощування соціальних асигнувань, що привело до скорочення масштабів нерівності. Частка доходів, присвоюваних 5% населення, скоротилася з 30% 1929 р. до 20,9% 1949 р., а частка національного доходу 40% найбідніших американців виросла з 12,5% до 16,8%. Витрати на соціальні потреби послідовно зростали і 1975 р. досягли 18,7% ВНП.
Аналогічні процеси спостерігалися й після кризи 1973 — 1981 рр. Вартість життя за період iз 1972 до 1982 рр. підвищилася на 133%. Індекс Доу- Джонса впав за цей час на 45%.
Вихід із кризи і наступної депресії знову супроводжувався зростанням рівня державного боргу відносно ВНП — iз 34% 1980 р. до 53% 1988 р., а щорічний дефіцит федерального бюджету виріс iз $ 50 млрд. (при Дж. Картері) до $ 200 млрд. 1983 р.
Ці позики йшли на забезпечення структурної перебудови американської економіки, на масштабне фінансування наукових досліджень. Мережа ARPANET, створена Міноборони США, стала основою INTERET. Почала провадитися цілеспрямована програма зі зниження енергоємності виробництва. Внаслідок зростання податків і фінансової нестабільності в період кризи 1973 — 1981 рр. активізувалася втеча капіталів із країни, різко виросла кiлькiсть офшорних зон й інших фінансових інструментів, що сприяють швидкому переміщенню капіталів. Це дозволило зберегти конкурентоспроможність американської економіки.
Криза 1973 — 1974 рр. спонукала капіталістичну систему до радикальних заходів, сформулювавши нову модель накопичення — за допомогою інвестицій у високотехнологічні галузі. Новий технологічний ривок США 1983 р. було пов’язано з програмою «Зоряні війни».
У той же час у 80-х роках ділові кола США очолили рух за дерегулювання і лібералізацію, що призвело до швидкого розвитку системи телекомунікацій і активного зростання сектора інформаційних технологій, капіталізація якого досягла $ 3 трлн.
Реформи Рейгана активізували венчурний капітал, що спрямовується в сферу розробки нових технологій. Також знизилися податки. Держава виступила, як споживач кредитних ресурсів, що дозволило скоротити тиск грошових мас на фінансові ринки. Бюджетний дефіцит 1983 року становив 6% ВНП і був найважливішим джерелом фінансування бюджету на першому етапі податкової реформи. Пожвавилася інвестиційна активність, при цьому не спостерігалося зниження поточного споживання. Зниження податків на прибуток корпорацій привело до економічного буму.
Таким чином США в черговий раз виходили з глибокої депресії за допомогою різкого зростання внутрішнього державного боргу.
І саме держава стала ініціатором інформаційно-технологічної революції.
КОНТИНЕНТАЛЬНІ ОСОБЛИВОСТІ
В Англії з 1946 р. до 1951 р. було проведено масштабну націоналізацію: Англійський банк, вугільна і газова промисловість, електростанції, залізниці і под. Акції обмінювалися акціонерами на облігації державної позики, що приносили такий же прибуток, як і колишні акції, навіть трохи більший. Націоналізовано було малорентабельні галузі, які потребували кардинальної реконструкції, оскільки колишнім власникам, внаслідок малоприбутковості, така реконструкція була непосильною. За М. Тетчер здійснювалося зворотне завдання — в зарегульовані націоналізовані галузі було допущено приватний сектор, провадилися заходи з обмеження державного регулювання, аналогічні «рейганоміці». У сільському господарстві держава платила премії за зростання врожайності.
У Франції наслідки від кризи 1929—1933 рр. відчувалися довше за все, після кризи настала депресія, оскільки Франція була наполовину аграрною країною й основу сільського господарства складали дрібні парцелярні селянські господарства. Тому держава у примусовому порядку стала викупляти нерентабельні господарства й стимулювати утворення великих фермерських господарств і підвищення їх технічного рівня. Також до вад економіки Франції належить низька концентрація виробництва — понад 90% французьких підприємств становлять дрібні фірми, що працюють в основному в індустріальному секторі економіки з числом робітників до 20 осіб.
У Франції також було проведено націоналізацію, і також із компенсацією, за винятком власності колабораціоністів (завод «Рено»).
Спочатку було націоналізовано найбільші банки, а потім, 1982 р., і 36 менших, чим, до речі, й було підірвано світові позиції французького фінансового капіталу.
Державний сектор домінує в галузі авіаційної продукції, чорних і кольорових металів, в хімічній промисловості й інших.
У Німеччині довоєнна депресія й підірваний внутрішній ринок привів до влади Гітлера. Після війни було проведено успішну реформу Л. Ерхарда.
У ній головну роль відігравала грошова реформа — рівномірна видача населенню нових грошових знаків пропорційно до товарної маси країни, і дерегуляція—тобто масштабне скасування різних законів і постанов, що заважають розвиткові бізнесу. Держава основну частку своїх інвестицій спрямувала на великі проекти й на раціоналізацію виробництва. У руках державних компаній зосередилося 95% електроенергії ФРН і майже вся інфраструктура.
Загальним для країн-членів Організації економічного співробітництва та розвитку, куди входять США і країни ЄС, в процесі подолання кризи 1973 — 1974 і 1978 — 1980 рр. було істотне збільшення дефіциту бюджету і зростання держборгу — з 42% від величини ВНП 1974 р. до 77% у 90-х роках.
Не зупиняючись на конкретних прикладах, потрібно відзначити, що європейські технологічні компанії систематично отримували допомогу як від своїх урядів, так і від Європейського Союзу, як щодо нових технологій, так і захисту ринків.
«ТИГРИ» І «ПІРАМІДИ»
У Японії до війни внутрішній ринок був надто вузьким через жебрацьку зарплатню. У 1947 — 1949 рр. було проведено аграрну реформу, земля купувалася в поміщиків за гроші, а потім продавалася селянам на виплату на 24 роки. Але це призвело до крайньої роздрібненості господарств і неефективності цієї сфери загалом. Аж до початку 50-х років Японія прагнула виграти на дешевизні праці свого населення. Але коли уряд Японії зрозумів, що методи соціального демпінгу неефективні, він став переключати фінансування з трудомістких виробництв на капіталомісткі, що вимагають високої кваліфікації робітників і високих зарплат, а потім і в наукоємні виробництва. Масштабне технічне переозброєння економіки привело до величезного зростання внутрішнього боргу.
На інвестиції прямувало 35% ВВП, що на 10% більше, ніж у інших західних економіках. Основним критерієм інвестицій був не принцип високої рентабельності вкладень, а перспективність галузі, освоєння нових виробництв, заснованих на передових технологіях. За часткою регульованої частини ВВП (50,4%) Японія обганяє інші розвинені країни.
У сільському господарстві ця частка становить 84%, а в фінансовій сфері — до 100% — б’є всі рекорди. У цьому, до речі, й полягала одна з причин кризи в Японії у 1990 — 1997 рр. На початку 70-х років держборг становив 10% ВНП, але вже через 10 років він досяг 40% ВНП. А 1992 р. вже досяг 90% ВНП.
У цей час прямі державні зобов’язання виросли до 140% ВНП і досягли $ 6 трлн., а сумарні банківські кредити, видані промисловим компаніям, вже 1992 р. становили 262% ВНП. Бюджетний дефіцит становить у цей час 10%. Тобто в Японії було побудовано інвестиційну піраміду, яка й досі нависає над країною.
Однак потрібно звернути увагу, що основу «Японського дива» якраз і забезпечило зумовлене зростанням держборгу цільове державне фінансування через Міністерство зовнішньої торгівлі та промисловості (MITI), яке спільно з великими корпораціями здійснило серію сміливих технологічних програм.
Аналогічні процеси ми спостерігаємо і в інших країнах, що динамічно розвиваються, де частка ВНП, що спрямовується на інвестиційні потреби, в 80-ті роки становила: в Сінгапурі більше за 40%, у Китаї — близько 35%, у Південній Кореї і Гонконзі — більше за 30%.
ЧИЛІЙСЬКЕ ДИВО
Iз групи нових країн, що динамічно розвиваються, свої характерні особливості економічної трансформації є і в Китаю, і в Індії, але найбільш характерною країною для аналізу є Чилі, звідки можна черпнути багато паралелей з Україною.
У Чилі можна виділити дві моделі розвитку. Перша — при диктатурі Піночета (1974 — 1989 рр.). Рекомендована у 70 х роках модель вільної торгівлі, підтримана МВФ, полягала в таких заходах: контроль над інфляцією, особливо шляхом різкого зниження держвитрат, проведення політики жорсткої бюджетної ощадливості, підвищення вартості кредиту і зниження пропозиції грошей. Все це призвело до зниження реального рівня зарплатні. Режим жорсткої економії спочатку дав непогане зростання ВВП у 70-ті роки, але в 1980 — 1989 рр. середньорічне зростання ВВП на душу населення становило 1,0%. Політика жорсткої економії і скорочення витрат залишила компанії Чилі, як і інших латиноамериканських країн, без ресурсів. Чилі протягом 1970-х років переживало важку деіндустріалізацію: 1982 р. промисловий ВВП на душу населення впав до 69% від рівня 1972 р. і навіть 1990 р. досяг лише 93% від рівня 1982 р., залишаючись меншим за $ 2000. Відсоток ВВП, який ішов на зарплатню, знизився iз 42,7% 1970 р. до 33% 1985 р. Істотно впала купівельна спроможність мінімальної зарплатні. Зростання ВВП досягалося за рахунок зростання виробництва сільгосппродукції, харчової промисловості. Частка наукоємної продукції в 1970 — 1982 рр. становила лише 1,5%. До 1987 р. 44,7% населення перебувало за межею бідності і 17% — в умовах крайньої убогості.
Неефективне накопичення величезної заборгованості і безвідповідальне залучення кредитів у 1970-х роках спричинило кризу 1980 — 1982 рр. і реструктуризацію економіки фахівцями МВФ.
Почалося проведення комплексу заходів iз якомога більш широкої приватизації держсектора, особливо найприбутковіших компаній, шляхом пропозиції їх на торгах іноземному капіталові, з метою включення Чилі у відкриту світову економіку й забезпечення вільного руху капіталів. Це привело до придушення інфляції, але викликало скорочення темпів зростання експорту — до 5,2% на рік у 1980 — 1991 рр. у порівнянні з 10,4% у попередньому десятиріччі. Частка в світовому експорті в 1987 — 1990 рр. стала нижчою, ніж при уряді Альєнде. Структура експорту різко погіршилася. Фактично, можна відзначити збіг багатьох параметрів розвитку економіки Чилі в 1974 — 1984 рр. з аналогічними — останнього десятиріччя в Україні.
До 1989 р. норма інвестицій у Чилі впала нижче за 18% ВВП, а інфляція виросла до 30%, що багато в чому й зумовило прихід нового демократичного уряду. Насамперед він зайнявся перерозподілом прибутків (для забезпечення соціальної стабільності) та соціальними програмами поліпшення житлових умов. Особлива увага приділялася розширенню внутрішніх ринків, чому сприяла й безготівкова чилійська «одиниця розвитку» — UF.
Реформа президента Ейлвіна привела до зростання ВВП у 1990 — 1993 рр. у середньому на 7% на рік, експорт виріс до 35% від рівня ВВП. Але ключова відмінність від періоду Піночета полягала в тому, що зростання ВВП досягалося при забезпеченні соціальних програм. Так, мінімальна зарплатня зросла на 24%, частка населення, котре жило за межею бідності, знизилася до 32,7%, реальна зарплатня зростала на 4% у рік. До 1993 р. інфляцію було скорочено до 12% у рік. Таким чином, компетентне економічне керівництво, соціальний договір і податкова реформа дуже швидко привели до появи позитивних результатів, що дістало назву «Чилійського дива». Валютні резерви виросли з $ 4,1 млрд. 1980 р. до $ 16 млрд. 1998 р. Однак перед Чилі, як і раніше, стоїть проблема структурних реформ, оскільки первинна модель заміщення імпорту, запропонована МВФ, призвела до значного погіршення структури економіки — основну частку становить продовольство та сировина, а також ресурсоємні виробництва. Потрібно відзначити і значне зростання зовнішнього боргу — з $19,2 млрд. у 1990 р. до $31,4 млрд. у 1997 р.
Однак кризи 1995 і 1998 рр., відбившись і на Чилі, показали, що висока частка в експорті сировинних товарів, ресурсоємної, харчової і сільгосппродукції і надто низький рівень наукоємної продукції не забезпечують стійкість країни за умов глобальної економіки. Крім того, що пропонована МВФ модель сприяла розвиткові експорту сировинної і низькотехнологічної продукції з низьким рівнем доданої вартості, у Чилі спостерігалися й інші побічні негативні явища. Крім значного розшарування і зубожіння більшостi населення, особливо деструктивним чинником було нехтування екологією, що, фактично, й забезпечило високу конкурентність експорту цієї продукції. Тому останнім часом Чилі приділяє особливу роль розвиткові високотехнологічної продукції.
«ОСОБЛИВИЙ ШЛЯХ» — ЦЕ ТИПОВИЙ УСПІХ
Таким чином, ми можемо з цього побіжного огляду зробити такі висновки. Досвідові розвитку успішних країн властиві такі типові закономірності:
1. У всіх країнах низький купівельний попит, викликаний низькою зарплатнею, призводив до тривалої стагнації. Це зрозуміли в 30-ті роки у США і Європі, в Японії — в 50-ті роки, у Чилі — в 80-ті роки, що призвело до нової стратегії — активного стимулювання зростання зарплат професійної робочої сили і професійного менеджменту, а також стимулювання ємності внутрішнього ринку.
2. Вихід із стагнації здійснювався шляхом чи залучення зовнішніх інвестицій, чи за рахунок різкого зростання внутрішнього боргу. Напрямок інвестицій, зовнішніх і внутрішніх, виявився для успішних країн на диво типовим, відмінність визначалася лише пропорціями. Вони йшли у таких напрямках:
а) капіталоємне, а потім наукоємне виробництво;
б) прискорена технологічна й управлінська модернізація;
в) розвиток фундаментальних наук і масштабних наукових проектів;
г) розвиток інфраструктури: доріг, комунікацій і под. — середовища перебування бізнесу.
АНТИДИВО
Якщо ми уважно проаналізуємо ці пункти, то побачимо, що в Україні все здійснюється iз точністю до навпаки. До чого це призводить, кожен може пересвідчитися на собі, для цього не треба залучати макроекономічні показники. А ось чому це відбувається, варто розглянути. Партії лівої орієнтації звинувачують олігархів і МВФ, а проурядові — олігархів. Однак причина такого плачевного стану економіки України криється глибше і полягає у надто низькій кваліфікації економістів і в системі виконавчої влади.
Результати їх штабної «діяльності» просто руйнівні. За умов мирного часу населення України скоротилося майже на 4 млн. Середньодушовий ВВП впав iз $2340 1991 р. до $600 1999 р. і наближається до рівня африканських країн. Зовнішній борг перевищив $10 млрд., а внутрішній — 20 млрд. грн. Наявне «українське диво», тільки — навпаки. Нічого подібного у жодній країні світу в це десятиріччя не спостерігалося, навіть у країнах, що воюють. Але некомпетентність проявляється не лише в колишніх і теперішніх економічних програмах, а вже на рівні збору й обліку базових економічних показників.
Як приклад можна навести таку категорію, як прибуток. У розрахунку прибутку для статистичного обліку використовуються правила бухобліку, а податковий облік оперує законом про прибуток. Прибуток в Україні — це просто набір складних обчислювальних дій, узаконених у нормативних актах, і являє собою по суті нарахувальний прибуток і нічого спільного з економічним поняттям прибутку не має.
Це стосується і додаткової вартості, котра визначається в законі про ПДВ, що по суті не відображає додаткову вартість. А існують ще безліч різних відомчих інструкцій, тому не дивно, що західні фахівці, котрі звикли довіряти міжнародній системі обліку, просто вводяться в оману нашими показниками «прибутку» і «ПДВ».
А в цей час країна тоннами возить звіти до численних контролюючих органів, і чим гірший стан економіки, тим більше різноманітних звітів вимагають наші «ідеологи-економісти».
За великим рахунком, наше Міністерство економіки правильніше було б назвати «Міністерством збиткової економіки», Міністерство фінансів — «Міністерством безнадійних боргів», ЦСУ — «Управлінням віртуальної статистики». Все — як у Жванецького. Міністерство є, а економіки немає.
Автор уже писав («День» № 179), що створена нашими «економістами» система обліку дозволяє виробляти маніпуляції з цифрами, чим і можуть скористатися різні кар’єристи. Але висновки комісії з ПЕКу показали, що ситуація ще гірша. Достовірної інформації зараз не знає ніхто.
У цей час функцію держави беруть на себе малопотужні недержавні економічні центри, що часто підтримуються західними фондами. Вони намагаються розібратися й проаналізувати ситуацію. Але й вони стикаються з аналогічною системою обліку, та й займаються, в основному, фрагментарними питаннями, також дивуючись масі суперечностей у нашій економіці.
Крім системи обліку можна говорити й про різне розуміння лібералізму в економіці у нас і в «них», і про значення структурних реформ, і про багато що інше.
Саме ця «Terrа incognita» вимагає зараз найпильнішої уваги та глибокої ротації кадрів. Але якщо виходити з того, що «лавка запасних» державного менеджменту є короткою, то тоді треба просто закривати фірму за назвою «Держава Україна». За умов глобальної економіки держава або стає найактивнішим гравцем на світовому економічному полі, набуваючи всіх характеристик трансконтинентальної фірми, чи безнадійно виключається зі світового економічного простору.
