Проте за зашкарублістю, догматизмом і якоюсь дивною емоційною наївністю Чубайса практично щоразу (коли його зривало в публічні пророцтва) непоміченими залишалися досить істотні речі, які саме йому вдавалося першому відчути. Чому йому? Очевидно, такою є роль «рудого» на політико- цирковій арені: бути смішно, але нерозривно зв’язаному з реальним навколишнім життям.
Коротше кажучи, коли пан Чубайс раптом проголосив, що за надмірними гоніннями на олігархів, що виходять за рамки права й справедливості, стоїть Олександр Ісайович Солженіцин, який знайшов собі однодумців у колі комуністів і чекістів щодо питання про перегляд (правильно!) підсумків приватизації, — цього просто не почули. Зате почули потім, після дивної зустрічі президента Путіна з колишнім вермонтським відлюдником і привидами найбільших, на думку Олександра Ісайовича, людей Росії — Столипіна та Колчака.
ТЕМНИЙ ЛІС
Кінець 80-х — початок 90 х років ознаменувалисядивним громадським підйомом, соціальним оптимізмом. Між іншим, ні катастрофічних прогнозів, ні апокаліпсичних очікувань, ні «чорнушних» новин у той період не бракувало. Бракувало готовності сприймати все це всерйоз. Якщо вже ми такі сильні, розумні, багаті на нафту, золото, а також мед, коноплі й віск, і якщо вже партія от-от остаточно дасть нам покермувати, то на близьке щасливе майбутнє ми просто приречені. Все в нас вийде.
Суспільство перебувало в стані «медового місяця» з об’єктивною реальністю, нарешті даною нам гласністю й перебудовою у приємних відчуттях. До речі, на такому емоційному тлі похмурий, «задавлений» тон вермонтських повчань Солженіцина про «облаштування Росії» також не сприймався.
Однак час минав, а «все» в нас усе не виходило й не виходило. І хоч би лише від цього ставало все гірше й гірше. З’ясовувалося (а точніше, не з’ясовувалося, тому що зрозуміло це було й раніше, — а доходило), що «рівність виключає братство». Що у капіталізму, дійсно, є щось на зразок звіриного оскалу. Що, звичайно, «Америка — це країна, де гуляють і п’ють без закуски», але роблять це виключно свої, а ми для них — чужі. Що свобода залежить не від волі можновладців. Вона від чужої волі взагалі не залежить, і коштує набагато дорожче за «Мерседес», бо платити за неї доводиться не тільки грошима, а й собою: особистою прихильністю, інтимними звичками та старими друзями. Що наші «найпередовіші» технології були такими у більшості випадків років двадцять тому. Що нікому вже не треба стільки зброї, і ніхто не має наміру платити мільйони її виробникам лише заради «збереження величі держави». І таке інше — за списком.
Ставало гірше. Те, що «погіршення» мало характер духовної, а не майнової чи економічної кризи, виявиться особливо наочним, якщо порівняти райдужні настрої та спустошені прилавки часів пізнього Горбачова з переповненими прилавками, лівими грошима та спустошеними душами часів ранньо-середнього Єльцина.
Спустошення посилювалося відчуттям постійного, повсякденного побутового дискомфорту — тому що звичка жити, керуючись «цінними вказівками» зверху, яка виробилася за багато поколінь, ніяк не дозволяла змиритися з їхньою несподіваною відсутністю. Тим більше що на зміну «вказівці» так і не прийшла життєво необхідна змістовна інформаційна політика, яка могла б дозволити громадянам активно існувати в умовах нової реальності, а для того дану реальність усвідомити, зрозуміти і прийняти.
Зневажливе ставлення до «пропаганди», втома від повсякденного бубніння комуністичних «рупорів» зіграли з владою злий жарт. Знайшовши в собі сили й ресурси для проведення досить масштабних, глибинних перетворень, вона просто не вважала за потрібне приділити час «інформаційній підтримці» перетворень і, головне, тієї нової реальності, яку ці перетворення формували. А невизнана, неприйнята реальність має властивість ставати головним, жорстоким, ненависним ворогом змушених жити в ній людей.
І от — у першій половині 90-х рр. — у Росії почалася невидима криза, яку кожен переживав особисто, але від того вона не була менш глобальною. Криза світогляду, криза суті й сенсу повсякденного буття. Сама реальність стала «ворогом».
Мільйони «ітеерів», «оборонників», шахтарів, лікарів і вчителів, які не усвідомили нової реальності, не розуміють свого місця в ній, готові піти в пошуках виразної відповіді на невиразні запитання за ким завгодно (й пішли не так давно за Путіним), виявляються фантастично підготовленими до сприйняття ідеології, отруєної ненавистю до реальності, неприйняттям існуючої дійсності.
Путін, між іншим, для цього не годиться. Він тільки зовні схожий на таку людину (тому що сам, взагалі- то, — з того ж самого спільного підводного човна, що й усі ми). Але він саме являє собою ту порівняно невелику групу «типових радянських», якій вимушено довелося освоїти дійсність, визнати її і якось співіснувати з нею, облаштовуючи не міф про Росію, а цілком конкретні зовнішньоекономічні підприємства в Пітері, систему контролю за губернаторами та таємну поліцію в Москві. Путін за суттю близький саме до «рудого зла» Чубайса — до того самого Чубайса, який, користуючись шаманською лексикою про «підсумки приватизації», насправді відчуває деякі речі, що є основою тієї реальності, що склалася таємно від суспільства. Реальності недосконалої, часто огидної, але людської, створеної людьми й залежної від людей.
А людям вона не потрібна. Вони дивляться в темний ліс і самі стають примарним лісом, готовим піти на бій за новим вождем.
РОСІЯ? ОБВАЛ ЗАМОВЛЯЛИ?
Тріумфальне повернення Солженіцина в Росію, передбачене Войновичем, виявилося не дуже тріумфальним. Повертаючись додому не через звичне Шереметьєве, а поїздом, прокладаючи дивний шлях зі Сходу на Захід, зустрінутий квітами, прихильниками та свіжосформованими Радою Федерації та Державною думою, Олександр Ісайович якось напрочуд швидко виявився... словом, якимсь п’ятим колесом до возу.
Ні, нікуди не поділися ні офіційні регалії, ні істинні, ні за рознарядкою прихильники, от лише життя йшло десь в іншому місці, іншими стежинками. І Великий Письменник Землі Руської, схоже, образився настільки, що навіть написав книжку про «Россию в обвале» та швиденько, перехитривши кількох кремлівських чиновників, відмовився від якогось ордена найбільш дошкульним для цих чиновників способом.
Колись, у середині 70-х, будучи викинутим радянською владою на Захід, самотній, зухвалий, зціпивши зуби й налаштувавши себе на вічний бій з комуністами, Олександр Ісайович розповідав своєму тодішньому літературному секретареві про те, що чекає Росію після неминучого (але вже, звичайно, після нас) падіння комунізму та радянської влади.
А чекали її, на думку Солженіцина, не те що десять, а сто-двісті років переобтяжливої праці для подолання наслідків того розтління, якого зазнала країна за сімдесят років життя під «червоним колесом». Висновок, між іншим, на ті часи був дуже точний, письменницький, грунтований на відчутті реальності, в якій діють закони природи й не прийнятні магічні заклинання...
Але минули роки, й на місці письменника зріс Пророк, православний Хомейні, який стоїть не над політичною сутичкою, а над реальністю, і наказує їй: негайно стань кращою! Що, ти не хочеш? Ображуся...
Їх-вас-нас кинули. Обіцяли й обдурили. Покермувати не дали. Революцію вкрали. Облаштовувати Росію без азіатського підчерев’я через земства й не подумали. Не навчивши пишатися собою, позбавили гордості за нашу велику батьківщину.
І саме в цей момент всі міфи, всі забобони й казки про велику Росію часів перших п’ятирічок, Колчака, Чапаєва, Сталіна та Катерини Великої, міфи, геть позбавлені можливості бути зіставленими з реальністю, «почали зростати». Дуже захотілося з підручних засобів (тобто з тих же міфів і химер) у два прийоми зліпити собі опудало національної гордості, склеїти ляльку власної величі, спорудити на місці невизнаної нової Росії ідола, і щоб за нього обов’язково була причина померти.
Одним з наслідків тієї масштабної кризи, про яку ми говорили вище, стала певна суспільна розгубленість, розслаблення, незібраність. Гнів і презирство до реальності накладалися на смуток і тугу, і така масова депресивність мала один непоганий наслідок для Росії: «справжніх буйних» було мало. Словом, «їм вождя бракувало»...
А вождь для «справжніх буйних» — справа штучна. Він повинен мати набір цілком певних параметрів, а головне — «буйним» треба виявитися в потрібний час у потрібному місці. Наприклад, якщо йдеться про країну, яка щойно обрала відносно молодого й ідеологічно цнотливого президента — опинитися біля цього президента.
Те, що Путіну потрібен духовний наставник, — майже загальновідомий факт. Російський президент — не в докір йому будь сказано, просто так вийшло, — це поки ще не завершений, не сформований остаточно політик і людина. Яким, до речі, був до моменту свого приходу на вершину влади Єльцин. Але Путін не маріонетка — в тому сенсі, що він сам, за своїм суверенним рішенням, обирає тих людей, які мають право на нього впливати.
От чому поява Солженіцина в межах прямої видимості Кремля доволі-таки страшна. І, до речі, дивним чином «гармоніює» з останніми божевільними ідеями держрадянської влади — і про гімн «Русь православная, сила народная, нас к торжеству панславизма ведет», і про повернення двоголового орла із серпом і молотом на пост номер 1 біля Мавзолею (тільки на Мавзолеї напис поміняти на «Ульянов»).
Небезпека «солженіцианства» полягає в тому, що воно сьогодні — як ніколи — здатне узурпувати роль «державної ідеології», інспірувавши збудження на всіх рівнях громадської свідомості (і на масовому, і, до речі, на елітарному) найбільш деструктивних, найбільш руйнівних, інфантильних настроїв ображеності, ненависті й помсти.
Солженіцин і «солженіцианство», що народжується, «безмірно небезпечні, звичайно, зовсім не тому, що вони загрожують нам «переглядом підсумків приватизації». А тому, що колосальний талант Солженіцина, його «пасіонарність» — усе це разом взяте може зіграти роль найефективнішого соціально- психологічного каталізатора, спустити курок національно- психологічної катастрофи, коли ненависть до дійсності буде сприйнята, усвідомлена й взята на озброєння як ерзац національної ідеї.
А це може призвести до безповоротного й стрибкоподібного «фазового переходу», підсумком якого стане докорінна зміна існуючої в Росії реальності, внаслідок чого чимало сьогоднішніх термінів і понять просто втратять сенс. Ймовірно, справа піде до споконвічної мети Солженіцина (і, як іноді здається, Путіна) — до «збирання земель».
З урахуванням конкретних обставин (це Олександру Ісайовичу добре у світі чистих ідей, а у нас тут політичний розсклад...) остаточним варіантом політичного устрою «об’єднаних земель» виявиться найпримітивніший устрій з усіх, що існують на цих землях. Об’єднання пройде «за нижнім краєм», за варіантом лукашенківської Білорусі або туркменбашистської Туркменії. Шукані рівність, соціальна справедливість і національна велич з етичних категорій вільного вибору перетворяться на бюрократичні імперативи «законних і підзаконний актів», тобто, по суті справи, остаточно втратять сенс. А далі...
Жах не в тому, що Олександр Ісайович не любить Анатолія Борисовича. Відкидаючи помилки й недоліки, наприклад, «приватизації», передусім Солженіцин — з властивою йому письменницькою геніальністю — прицільно б’є по підмурівку, на якому сьогоднішня Росія почала будувати свою нову державну будівлю. Небезпека в тому, що Солженіцин категорично відкидає все, що є тут і зараз, саме тому, що воно є, що воно живе й справжнє. У тому, що за несамовитою проповіддю «життя не за брехнею» криється життєфобія.
А неприйняття життя — хай навіть з розумних міркувань, через справедливе незадоволення його недосконалістю — заразливе, гірше за чуму. Як і будь-яке виправдання людоїдства — з найкращих міркувань всенародного блага — воно призводить виключно до людоїдства. Без будь-яких міркувань.
