Ми продовжуємо знайомити вас з відгуками наших читачів та колег на запитання, поставлені нами в рамках дискусії «Журналістика без комплексів» («День», № 166 від 15.09.2000). Частина листів вже була опублікована на сторінках «Дня» (№№ 191, 192). Сьогодні своїм баченням першопричин падіння професіоналізму вітчизняних журналістів діляться наша постійна читачка з міста Щорса Чернігівської області Юлія СИДОРОВА та студентка факультету журналістики Львівського національного університету ім. І. Франка Оксана БАЛІЦЬКА. До речі, це вже другий лист від майбутніх журналістів — студентів цього вузу. Тому нам було б цікаво почути й думку студентів Інституту журналістики Київського національного університету ім. Т. Шевченка.
Лист львівської студентки Марії Павлюк («День», № 191) таки спонукав мене підключитися до дискусії щодо журналістської самооцінки і професіоналізму. Кілька років тому я би написала так само, а тепер усе згадувала маловідомий вірш О. Твардовського, що його міцно зберігають у моїй пам’яті державні українські ЗМІ.
Не всем приятна речь твоя,
Простроченная часто
Местоименьем личным Я:
Все Я, да Я, да Я — ста.
Но, может, большая беда,
Как раз того же смысла,
С местоименьем Мы, когда
Все Мы, да Мы, да Мы — ста.
Когда по радиоволнам,
Чтоб миру было ясно,
Мы ежечасно: «Слава нам!» —
Вещаем громогласно.
Допустим даже, что не врем,
Что шиты мы не лыком,
Но для чего, себе в урон,
Кричать об этом криком?
Отож я спробувала згадати, що я знаю з психології щодо цієї проблеми.
По-моєму, найбільш успішними в журналістиці є два типи характеру. Перший іде в цю сферу через невситиму цікавість до новин та чужих таємниць. Ці люди постійно занурені в події зовнішнього світу, однак якось вони підсвідомо лякаються, що за цією бурхливою діяльністю занедбали скарби свого внутрішнього світу, й відтоді такі особи починають посилено демонструвати своє «я» — за це вони й називаються демонстрантами. Журналістика надає їм широкі можливості, адже немає цікавішого предмету, ніж власна особа, і, за сприятливих умов, вони швидко досягають успіху. Проте будь-який успіх не видається демонстрантам гідним їхніх чудових якостей, і вони з іще більшим запалом нападають на знаменитостей, що уславилися в інших сферах, насамперед на близькi до себе за характером і типом обдаровання публічних політиків та зірок сцени. Вади та огріхи останніх журналісти цієї категорії часто щедро позичають з нетрів власної душі й рідко помиляються. Загалом, вони чудово маніпулюють фактами, лише трохи їх пересмикуючи або спотворюючи. А коли ж усе-таки потрапляють на слизьке, анітрохи не знічуються, а переконливо доводять, що їх не так зрозуміли. Конкурентам усіляко допомагають та співчувають, але так, що їхня допомога вилазить боком усім, хто прагне до самостійності.
Другий тип — назвемо його журналістами-мрійниками — значно поступається першому комунікабельністю й соціальною спритністю. Натомість виявляє схильність до глибшого осмислення проблем, гостріше переймається несправедливістю й чужим лихом. Їхні моральні засади чіткі, а наміри самовіддані, іноді навіть самозречені. Вони щиро прагнуть бути максимально чесними, тим більше, що брехати однаково не вміють. Проте вони погано знаються на людях, тому їх часто використовують для захисту зовсім чужих їм насправді інтересів, вправно прикритих високими гаслами. Коли в демонстрантів самооцінка значно вища від рівня професіоналізму, принаймні на людях, то у мрійників вона занижена, і для того в них є підстави, правда, не творчі, а рейтингові, зарплатні та кар’єрні. Як казав у таких випадках Ціцерон, «така велика розбещеність часу нинішнього, що матері родин наших хтивому лапанню різних жевжиків віддають перевагу над сильним і прекрасним коханням лицарів Вітчизни».
Проте журналісти, на відміну від політиків, на об’єктивні причини посилатися не можуть. Власне, усі ми дедалі більше ризикуємо увійти в історію як творці величезного бюрократичного розплідника. Та для журналістів ця проблема є ще й актуальною. Адже де нема волі, вищої за волю начальства, там нема й чітких критеріїв оцінки, бо ж начальство не для того ставало самим собою, щоб розумітися на вузькофахових проблемах. А коли нема критеріїв — чом би й не намалювати самому собі велику п’ятірку, а тоді вже продатись, нехай за демпінговими цінами, — не тому, що «грошей нема» (у кого?), а тому, що «ситий собака погано полює», як цей принцип сформулював колись Чингісхан.
Такою я бачу ситуацію в сучасній журналістиці, втім, вибір — це особиста справа кожного.
