«Червоні дати» в нашому календарі...
Чи — криваві? Чи — вже ніякі? І не в тому календарі з розкішною картинкою на крейдяному папері, який через рік не знаєш куди дівати: красиво, але вже пішло!..
Ні, є особливий календар — наша загальнонародна пам’ять, в якій іде свій відлік часу — не за днями і не за роками, а... як би це сказати?
Ну ось ці байраки, пагорби в нашому степу — скільки їм років? Кого це хвилює? Ми живемо серед них, ми їхня частина, а вони частина нас самих.
Так і для поколінь, що виросли під червоним прапором, справа вже не в тих гаслах, які, на зразок ярличків до аптечних слоїків, кріпилися до 7 і 8 листопада. Чи багато серед нас, як прийнято говорити, людей старшого покоління, тих, хто до кінця пам’ятає слова найзнаменитіших пісень «Вихри враждебные...», «Смело товарищи...» і навіть «Вставай, проклятьем заклейменный»? Зовсім мало, на пальцях перерахувати. Але сидить у нас, у цій самій нашій загальнонародній пам’яті, свідомість того, що 7 і 8 листопада — не просто осінні прохолодні дні, а особливі, відзначені хоч би гулянням та застіллям. Дати й справді мічені.
Я багато що пригадую і передумаю в ці дні. Про свого діда, Івана Ісидоровича, якого ніколи не бачив, бо розстріляли його «за спробу повалення радянського ладу» 1938 року... Про свого батька, що переповз через голодомор, і не був прийнятий через анкету до педінституту, котрий чотири роки чесно відвоював за Вітчизну і все життя сумлінно працював на ідею, в яку не вірив і в ім’я якої гнувся перед кожним партійним дурнем... Про те, як ми, студенти, щиро дивувалися, чому проти нас налаштувалися дядечки з парткому за те, що ми читаємо Леніна в першоджерелах, і ставимо свої запитання, і шукаємо свої відповіді... Про те, як будучи класним керівником, я збирав портрети членів Політбюро, кинуті в осінній бруд учнями після листопадової демонстрації (діти інстинктивно раніше за дорослих відчували фальш і дурість цих всенародних походів, дикої пародії на церковні походи)...
Я багато про що передумаю і пригадаю, щоб ще раз пересвідчитися — не треба нам розділятися за кольором прапора. Не забудьмо нічого в нашій історії — ні поганого, ні хорошого, ні того, за що червоніти нам і внукам нашим до кінця віків, ні того, чим по праву можемо й повинні пишатися й ми, і нащадки наші.
Улюблений поет моєї комсомольської юності дуже хотів одного: «Пускай нам общим памятником будет построенный в боях социализм». Боїв було аж задостатньо — пам’ятник так і не добудували. Я завжди питаю своїх опонентів: якщо те життя, в якому пройшли наша юність, молодість, зрілість, таке було добре, то чому ніхто не вийшов її захищати в серпні 1991 року? Ніхто на безкрайніх просторах тоді ще великого і могутнього Союзу? Ні члени обкомів, ні рядові партійці, ні просто громадяни. Відсиділися вдома, біля екранів телевізорів... Чи не тому так трапилося, що всім стало ясно: це вже історія. Ясно десь там, у народній підсвідомості.
А жити треба далі, треба все-таки набратися мужності й перейти до наступного класу, подорослішати, виправити погані оцінки, які виставило нам життя...
